Поміж ворогами

Нечуй-Левицький Іван Семенович

О. Ар­темій пе­ре­чув че­рез лю­дей за тих апос­толів і за­раз на­пи­сав бо­ма­гу в во­лость, щоб стар­ши­на звелів ареш­ту­вать тих штундів, за­ки­ну­ти їх в хо­лод­ну й вип­ро­ва­дить з се­ла. Свою бо­ма­гу о. Ар­темій завів під но­мер.

Незабаром стійчик приніс о. Ар­темієві бо­ма­гу од пи­са­ря, так са­мо за­ве­де­ну під но­мер. Пи­сар пи­сав, що во­лос­на уп­ра­ва не має ніяко­го діла до апос­толів та чер­ниць, що во­на боїться за чер­ниць од­повідальності й врешті усього при­док­ла­дав са­мо­му о. Ар­темієві взя­ти на се­бе це діло з штундівськи­ми апос­то­ла­ми, як

спра­ву цер­ков­ну, а не во­лос­ну.

«Не хо­че до­по­мог­ти мені! Це він ро­бить мені на злість. Та й сам він який­сь прой­дисвіт, бу­вав у бу­вальцях і, пев­но, в своїх по­хо­дин­ках роз­гу­бив і віру й совість…» - по­ду­мав о. Ар­темій.

Тим ча­сом о. Ар­темій довідав­ся й про пи­сарів конг­рес. Пи­сар, ма­буть, не ду­же щільно за­чи­няв двері в пе­кар­ню, і сло­ва спільців то­го конг­ре­су якось прос­ко­чи­ли крізь щіли­ну, мов го­робці, і роз­летілись по селі. Вчи­тельша ло­ви­ла по селі ті го­робці на своє сильце й за­раз при­но­си­ла о. Ар­темієві.

«Нy,потривай же, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! По­ки ти ме­не ски­неш з па­рафії, я те­бе тричі зсад­жу з тво­го пи­сарст­ва!» - по­ду­мав о. Ар­темій і за­ду­мав на­пи­сать до ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка лист про усі пи­са­реві лихі вчин­ки та ли­ходійства.

Тим ча­сом пи­сар сам на се­бе по­дав но­жа, сам під со­бою ви­ко­пав яму. Він ду­же вже розібрав­ся, занісся вго­ру й вва­жав на се­бе не мен­ше, як на яко­гось го­робцівсько­го гу­бер­на­то­ра. Він не це­ре­мо­нив­ся ні з жи­да­ми, ні з му­жи­ка­ми, ла­яв їх, скільки по­тов­пи­лось, а му­жи­кам час­тенько да­вав ку­ла­ком сту­са­ни та по­ти­лич­ни­ки. Він дав при­каз по во­лості, щоб ніхто не насмілю­вавсь йти до йо­го в во­лос­ну кан­це­лярію ні по яко­му ділу, як тільки над­ворі смерк­не. В той час він пи­сав свої бо­ма­ги й не лю­бив, щоб йо­му тоді хто пе­ре­ба­ран­чав та од­ри­вав йо­го од ро­бо­ти.

В той час до Го­робцівки приїхав з близько­го містеч­ка один шлях­тич, Мо­роч­ковський, ба­га­тенький і по­важ­ний в цілій око­лиці, як ду­же по­ряд­ний і за­мож­ний чо­ловік. Він мав діло в во­лость, по­зи­вав­ся за млин з своїми спільни­ка­ми. Мо­роч­ковський не знав про той пи­сарів при­каз і, тро­хи запізнив­шись, пішов до пи­са­ря в во­лость вве­чері.

Двері в во­лосній уп­раві бу­ли за­перті, але в вікнах світи­лось. Мо­роч­ковський пос­ту­кав у двері. Пи­сар од­су­нув за­сов, од­чи­нив двері й крик­нув.

–  Ти чо­го лізеш сю­ди, ста­ра со­ба­ко? Хіба не знаєш, що я за­бо­ро­нив хо­дить в во­лость вве­чері? Геть пішов вон, бо я тобі бо­ки по­ла­таю оцим за­со­вом! І го­во­рив же, й при­ка­зу­вав, щоб не лізли сю­ди до ме­не вве­чері! Ні, та­ки лізуть, мов ті свині!

–  Та я цього при­ка­зу не знав. Прийміть ме­не, пустіть у во­лость, бо я приїхав по ділу, - обізвав­ся за по­ро­гом в тем­ряві шлях­тич.

–  Чи це ви, Мо­роч­ковський? Ну про­ба­чай­те ж на цей раз: я ду­мав, що то який­сь го­робцівський му­жик, - по­чав вже лас­ка­вим го­ло­сом го­во­рить пи­сар.

Писар в той час за­ду­мав бу­ду­вать но­вий дім і зби­рав для йо­го ма­теріал. Мо­роч­ковський мав коні, був ба­га­тенький і міг ста­ти йо­му в при­годі. Че­рез те пи­сар і роз­пус­тив ме­дом свій го­лос.

–

 Вступіть! Увійдіть! Про­шу вас!
– про­сив пи­сар Мо­роч­ковсько­го.

Морочковський увійшов в уп­ра­ву й роз­ка­зав про своє діло за млин. Пи­сар шви­денько на­пи­сав потрібну йо­му бо­ма­гу.

–  Морочковський! Ви маєте ко­ни­ки, дер­жи­те й во­ли. Я оце за­ду­мав бу­ду­вать для се­бе бу­дин­ки, ко­мо­ру та во­зов­ню. Чи не спро­мог­ли­ся б ви при­вез­ти мені кільки хур би­то­го каміння своїми во­ла­ми та кіньми? Там у вас над Рос­сю сто­ять вже го­тові сажні на­би­то­го каміння, - го­во­рив пи­сар вже не на­чальницьким, а бла­га­ючим со­ло­деньким го­ло­сом.

–  Добре. Чом же… при­ве­зу, - од­повідав доб­рий Мо­роч­ковський і му­сив да­ти свою зго­ду, хоч йо­му так хотілось во­зить те каміння для пи­са­ря, як хо­четься здо­ро­во­му чо­ловікові по­ми­рать.

Випровадивши Мо­роч­ковсько­го, пи­сар за­су­нув двері за­со­вом і сів пи­са­ти. Ко­ли че­рез го­ди­ну знов хтось за­тор­гав две­ри­ма. Пи­сар роз­сер­див­ся.

«І знов лізе якась тва­рю­ка! Ото ли­ха го­ди­на! Піду та доб­ре ви­лаю, щоб оду­чить ту муж­ву ла­зи­ти сю­ди вве­чері», - по­ду­мав пи­сар.

Він побіг у сіни, од­су­нув двері й од­чи­нив. На ґанку сто­яла мо­ло­ди­ця. Пи­сар не­са­мо­ви­то крик­нув.

–  Ти яко­го дідька сю­ди лізеш, сви­ня­че ри­ло? Чо­го тобі тут тре­ба, по­га­на мор­до со­ба­ча? Пішла вон з дво­ру! Щоб і дух твій тут не смердів! Пішла геть, а то по­мор­да­са вхо­пиш!

–  Та це я!
– ти­хо обізва­лась мо­ло­ди­ця. То бу­ла жінка во­лос­но­го стар­ши­ни Леська. Во­на бу­ла ще й ку­ма пи­са­реві.

–  Чи це ви, ку­мо? Оце ли­шенько! А я ду­мав, що хто чу­жий. Зайдіть же, будьте лас­каві, та ви­ба­чай­те мені в цім слові!
– про­сив пи­сар.

–  І цур вам, і пек вам, щоб я після цього до вас за­хо­ди­ла!
– го­во­ри­ла мо­ло­ди­ця.
– Об­ла­яли ме­не, не­на­че ос­тан­ню во­ло­цю­гу. Оце який со­ром!

–  Та ви­ба­чай­те! Зайдіть же! В ме­не тут і нас­той­ка є в шафі. Вип'ємо по чарці!
– про­сив пи­сар.

–  Цур тобі з твоєю нас­той­кою! Бу­де вже з ме­не й цієї нас­той­ки… Я й че­рез твій поріг ніко­ли не пе­рес­туп­лю, - ска­за­ла во­лос­но­го жінка та й пішла з дво­ру.

Через го­ди­ну знов хтось пос­ту­кав у двері й зас­ту­кав ку­ла­ком здо­ро­во й сміли­во, як сту­ко­тять п'яні. Пи­сар аж скипів. Він ско­чив з місця, про­жо­гом ки­нув­ся в сіии, од­чи­нив двері. В тем­ряві мріла якась му­жицька дрібненька пос­тать.

–  Ти чо­го сту­каєш, во­ло­цю­го, п'яни­це? Чо­го тобі тут тре­ба? А, ти, сви­ня­ча мор­до! А, ти, п'яни­це, во­ло­цю­го! Чо­го ти тут бро­диш вночі? Чи це тобі шинк, чи що?
– крик­нув пи­сар і штовх­нув чо­ловічка в гру­ди ку­ла­ком. Чо­ловічок дав стор­ча­ка до­до­лу аж че­рез три східці ґанку.

–  Чи ти п'яний, чи ти здурів, чи знавіснів, Ле­вонтію?
– обізвав­ся вни­зу чо­ловічок.

–  Чи то ви, та­ту? Оце, бо­же мій, яка на­пасть тра­пи­лась! Це ви вже втретє цього ве­чо­ра сту­каєте в двері. А я роз­лю­ту­вавсь та з нес­тям­ки… Оце, бо­же мій!
– бідкав­ся пи­сар.
– Та вступіть же, та­ту!