Поміж ворогами

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Писар по­чу­тив, що в йо­му за­па­люється злість, що во­на пус­кає в йо­го душі корінці й па­рост­ки та все глиб­ше та шир­ше. Він су­пив свої густі бро­ви, а йо­го жи­лаві, мох­наті пальці сту­ля­лись в ку­ла­ки.

Весела пи­сар­ша, впо­рав­шись в пе­карні, вбігла в світли­цю.

–  Чого це ви по­на­ду­ва­лись, як інди­ки, та й си­ди­те мовч­ки, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ли? Мо­же, так здо­ро­во їсти хо­че­те?
– спи­та­ла пи­сар­ша.

–  Буде ба­талія з о. Ар­темієм, - сум­но про­мо­вив пи­сар не­на­че сам до се­бе, - це вже бла­го­чин­ний вист­ре­лив

на ме­не з руш­ниці.

–  Ото яке ли­хо! Ку­ди ж пак! Як о. Ар­темій поч­не ба­талію, то й я ви­ко­чу свою гар­ма­ту та й вист­ре­лю й на йо­го, і на вчи­тельшу, - ще­бе­та­ла пи­сар­ша.

–  Ну, ти вже кра­ще не ви­ко­чуй своєї гар­ма­ти й не стріляй! Але ко­ли й стріля­ти­меш, то при­чи­няй-бо двері в пе­кар­ню!
– крик­нув пи­сар, пе­ребігши де­ся­тий раз лист о. Ар­темія, де бу­ло на­пи­са­но про ті двері.

Писар ки­нув та­кий звірю­чий пог­ляд на жінку, що та шви­денько за­чи­ни­ла двері й при­ку­си­ла язи­ка.

–  Він і пе­редніше ко­лись на ме­не стріляв вже не раз, але я змов­чу­вав, - сум­но за­го­во­рив пи­сар, - потім він був став лас­ка­вий до ме­не, а це знов бах­нув на ме­не з гар­ма­ти.

–  Та це вчи­тельша бах­ну­ла на нас. Я но­сом чую її підсту­пи та підко­пу­ван­ня під нас, - го­во­ри­ла пи­сар­ша.

–  Вчительша вчи­тельшею, а це річ са­ма по собі, - бу­бо­ню пи­сар ніби собі під ніс, - але я не з таківських, щоб підстав­лять сво­го ло­ба під кулі. Не діжде він то­го!

В пи­са­ря очі розп­лю­щи­лись. Він гля­нув на жінку ши­ро­ко розп­лю­ще­ни­ми зли­ми очи­ма й лус­нув з усієї си­ли ку­ла­ком об стіл.

–  Я в Го­робцівці ніко­му не най­мит. Я тут пан! Я тут бла­го­чин­ний! Я ніко­му не бу­ду тут кла­ня­тись!
– крик­нув пи­сар і знов вда­рив з усієї си­ли об стіл. Він не вва­жав на інте­ре­си Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Ра­ди злості й своєї помс­ти він був ла­ден усім й усіма по­жерт­во­вать; бо не вмів ви­ба­чать - і ніко­му не ви­ба­чав.

Писар за­мовк. Мов­ча­ла й пи­сар­ша. Ле­онід Се­ме­но­вич сидів і ду­му ду­мав. Сон­це ве­се­ло світи­ло в три вікні світлиці, гра­ло блис­ком на біло­му снігу. Світли­ця, уся ніби по­мальова­на, аж сміяла­ся й вікна­ми, і зе­ле­ним лис­том ге­рані на вікнах, і зе­ле­ни­ми стільця­ми, і зо­ло­ти­ми ра­ма­ми. і ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми на об­ра­зах. Се­ред сріблис­то­го блис­ку од сон­ця й снігу ве­се­ла світли­ця яро ясніла, мов пи­сан­ка вес­ною на Ве­лик­день, і не­на­че сміяла­ся з сум­них та за­ду­ма­них об­личчів та по­хи­ле­них го­лов.

–  Нумо вже обіда­ти, або­що!
– обізва­лась пи­сар­ша.
– В ме­не вже обід го­то­вий: я вже їсти хо­чу; а то ще й обід пе­рес­тоїть.

І мовч­ки во­на пос­та­ви­ла тарілки на стіл. Мовч­ки сіли во­ни усі троє за стіл і по­обіда­ли, лед­ве пе­ре­мов­ля­ючись кілько­ма сло­ва­ми.

Незабаром по обіді Ле­онід Се­ме­но­вич по­чав зби­раться в до­ро­гу. Якось не­ве­се­ло він зби­равсь їхать до­до­му. Не­ве­се­ло й розп­ро­щав­ся він з сест­рою та зя­тем. Пи­сар був сум­ний, як осіння ніч.

–  Як же це бу­де в вас з бла­го­чин­ним. Ле­онтію Пет­ро­ви­чу? Чи бу­де­те биться, чи ми­ри­тись?
– спи­тав мо­ло­дий Па­на­сен­ко в пи­са­ря на про­щанні.

–  Ще по­ба­чи­мо, чий батько дуж­чий. Я йо­му сам не здам­ся аби­як! Я на мир сам не піду. Не вмію за­побігать в ко­гось лас­ки. Як ме­не ніхто не зачіпа­ти­ме, то й я ніко­го не за­чеп­лю. А хто ме­не за­че­пить ко­ле­сом, то­му я й во­за пот­ро­щу… - ска­зав пи­сар, див­ля­чись прос­то в вічі Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу.

Писареві бу­ло зро­зуміло, що Ле­онід Се­ме­но­вич на­тя­кав на мир з бла­го­чин­ним, що він не по­ки­дав своїх планів на Ва­тю, але для сво­го са­мо­любст­ва, для своєї нез­дат­ли­вості він був ла­ден не вва­жа­ти навіть на інте­ре­си сво­го ро­ди­ча.

–  Поживемо - по­ба­чи­мо, що далі бу­де, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич на про­щанні.

І ве­се­ло він розп­ро­щав­ся з ро­ди­ча­ми, вий­шов з ха­ти й сів на мальовані сан­ки.

«Може, во­но в їх пе­рет­реться, пе­рем­неться - та й так ми­неться. Влітку навіда­юсь в Го­робцівку до сест­ри. Мо­же, зять ще й по­ми­риться з о. Ар­темієм. Який­сь час ми­не, то й Ва­тя за­бу­де, що я сміявся з неї. Мо­же, о. Ар­темій на­ду­мається та й роз­до­бу­де ти­ся­чок п'ять для своєї доні. Мо­же, мо­же…»

А ко­ни­ки нес­ли сан­ки по гла­денькій, як скло, до­розі. Сан­ки, мов чо­вен на бист­рині» ніби плив­ли ти­хо, швид­ко й плав­но й, ніби ко­лис­ка, за­ко­ли­ха­ли мо­ло­до­го па­ни­ча. Ле­онід Се­ме­но­вич задрімав, ду­ма­ючи ду­му про не­давні неп­риємні події в Го­робцівці.

«Була ве­се­ла Го­робцівка, а на цей час чо­гось ста­ла смут­на», - ду­мав мо­ло­дий па­нич, дріма­ючи в теп­ло­му ко­жусі.

VIII

На мас­ниці два го­робцівські чо­ловіки, Лев­ко та Пет­ро, ви­пив­ши доб­ре в ку­ма, вер­та­лись до­до­му проз двір о. Ар­темія вже зовсім п'яні. Обид­ва во­ни бу­ли відомі на все се­ло п'яниці, бо те­пер на се­лах вже зовсім ви­во­дяться неп­ро­сип­ленні п'яниці.

Йдучи проз ба­тюш­чин двір, чо­ловіки співа­ли якусь нісенітни­цю, а потім ста­ли на во­ро­тях і по­ча­ли ла­ять о. Ар­темія, що час­тенько трап­ляється на се­лах з п'яни­ця­ми.

–  От тут жи­ве той, що де­ре з жи­во­го й з мерт­во­го, - гу­кав один чо­ловік сте­ре­отип­ну лай­ку про попів, - усе йо­му да­вай та да­вай гроші! І вро­дись - пла­ти, й ох­рес­тись - пла­ти, й оже­нись - пла­ти!

–  Так, ку­ме, так. І вмри - так са­мо пла­ти йо­му! П'яниці сто­яли на во­ро­тях і ла­яли, скільки влізло.

–  І ко­ро­ви в йо­го кир­паті, і най­мич­ки ми­заті!

–  І во­ли в йо­го прок­ляті, і коні ле­дачі, і свині смер­дячі!
– гу­кав пер­ший п'яни­ця й ма­хав ку­ла­ка­ми на ха­ту.
– І ку­ри ле­дачі, і гу­си мор­даті, - плів п'яни­ця, за­гу­бив­ши па­мо­ро­ки й тям­ку десь в шин­ку.

О. Ар­темій, си­дя­чи ко­ло вікна, ба­чив ту сце­ну й чув ту по­га­ну лай­ку. Він на­пи­сав до пи­са­ря лист, щоб тих п'яниць заб­ра­ли в во­лость та по­са­ди­ли хоч на один день в хо­лод­ну, щоб при­пи­нить п'яниць.