Поміж ворогами

Нечуй-Левицький Іван Семенович

О. Ар­темій го­во­рив, го­во­рив і, швид­ко не­на­че вто­мив­шись од роз­мо­ви, якось ма­ло звер­тав ува­гу на гос­тей. І Ва­тя роз­мов­ля­ла з па­ни­чем та все не­на­че су­пи­ла бро­ви.

«Нехай її «задні» візьмуть!» - не­на­че про­мов­ля­ли в думці цю фра­зу о. Ар­темій, і йо­го жінка, і навіть Ва­тя. І ця фра­за не­на­че чу­ла­ся їм в повітрі, на­че нові гості при­вез­ли з со­бою цю кривд­ну фра­зу й вис­та­ви­ли її на­по­каз.

«Чи го­ту­вать їм ве­че­рю, чи ні?» - пробіга­ло в думці Су­са­ни Уласівни. «Не­хай її «задні» візьмуть!» - знов не­на­че хтось підка­зав їй під самісіньке ву­хо, і во­на по­ду­ма­ла: «Не зве­лю різать ку­рей

на ве­че­рю! Не варт! Пос­тав­лю хо­лод­ну за­кус­ку, по­дам шин­ки, ков­ба­си, та й не­хай ідуть з дво­ру го­лодні. Не варті.»

«Чого це во­ни го­во­рять, не­на­че три дні не їли або три дні пи­ли та це тільки що про­чу­му­ються на похмілля?» - ду­мав пи­сар, пог­ля­да­ючи на о. Ар­темія та йо­го жінку.

«Що з ни­ми ста­ло­ся, що во­ни чо­гось ніби дмуться?
– ду­ма­ла пи­сар­ша. І в неї го­ло­ва хо­до­ром хо­ди­ла од здо­гадів.
– Чи не наб­ре­ха­ла ча­сом на нас чо­го вчи­тельша? Не­дур­но во­на сьогодні та­ка ве­се­ла! Не­дур­но ж бла­го­чин­на тільки й ба­ла­кає з нею! Щось є! Це во­на! Це вчи­тельша по­набріху­ва­ла чо­гось».

І в пи­сарші аж го­ло­ва лу­ща­ла од здо­гадів. Хо­ди­ла хо­до­ром го­ло­ва і в пи­са­ря. Він пе­реб­рав у думці усі діла, які трап­ля­лись в во­лості за ос­танні ча­си, ду­мав, чи не бу­ли во­ни злу­чені з яки­мись спра­ва­ми бла­го­чин­но­го, - і не зна­хо­див та­ких діл. Один Ле­онід Се­ме­но­вич з лег­ко­думністю мо­ло­до­го хлоп­ця нічогісінько не ду­мав, ба­ла­кав з Ва­тею, жар­ту­вав, сміявсь, не­на­че він не по­чу­вав на собі ніякої про­ви­ни.

Після чаю ха­зяїн зап­ро­сив гос­тей до гос­тин­ної. Гості пе­рей­шли й по­розсіда­лись кру­гом сто­ла. О. Ар­темій і Су­са­на Уласівна не­на­че ще ви­разніше по­чу­ли в прос­торній світлиці враз­ли­ву фра­зу: «Не­хай її «задні» візьмуть!» І ця фра­за не­на­че по­за­ми­ка­ла їм ус­та. Ха­зяй­ка по­сиділа тро­хи ко­ло вчи­тельші й за­раз вий­шла. О. Ар­темій позіхнув без це­ре­монії й навіть ро­та не за­ту­лив.

Після од­хо­ду ма­тері Ва­тя ніби роз­ляг­лась на ка­напі, об­пер­шись ліктем об по­душ­ку, за­ку­ри­ла папірос­ку й по­ча­ла по­зу­вать пе­ред па­ни­чем.

–  А я оце не­дав­но бу­ла в Києві. Ви не чу­ли про це?
– спи­та­ла Ва­тя в Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

–  Ні, не чув, - обізвав­ся він бай­дуж­но.

–  Їздили ми з однією мо­ло­денькою ма­туш­кою сусідою. Во­на не­дав­но скінчи­ла ду­хов­ну шко­лу. По­ду­май­те собі! Ми одп­ра­ви­ли її па­нот­ця в гос­ти­ни­цю, а самі вдвох з вок­за­лу та май­ну­ли прос­то в опе­ру! Пот­ра­пи­ли на «Тру­ба­ду­ра»! Ще й завіси не підійма­ли, - хва­ли­лась Ва­тя.

–  На «Тру­ба­ду­ра»? Як же вам спо­до­бав­ся той заг­ра­нич­ний «Тру­ба­дур»?
– спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Дуже спо­до­бав­ся. Мені зда­лось, що я, пе­ре­ну­див­шись тут, з Го­робцівки та пот­ра­пи­ла в якесь за­ча­ро­ва­не царст­во, не­на­че каз­ку по­ба­чи­ла в справ­дешніх об­ра­зах та кар­ти­нах. Я страх люб­лю опе­ру!
– хва­ли­ла­ся Ва­тя.

–  Так би й сиділи що­ве­чо­ра в опері?
– спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Не знаю, чи сиділа б що­ве­чо­ра, але знаю доб­ре, що час­тенько бу­ва­ла б в опері. А знаєте, я й вас ба­чи­ла в те­атрі, - го­во­ри­ла Ва­тя.

–  Не мо­же буть!
– аж гук­нув Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Чому не мо­же бу­ти?

–  Тим, що ви, надісь, сиділи в пар­тері, а я, пев­но, сидів на гальорці; че­рез те вам бу­ло не вид­но ме­не, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич, - але ко­ли ж са­ме ви бу­ли в те­атрі?

–  Після пи­липівча­них за­пустів чет­вер­то­го дня, - ска­за­ла Ва­тя.

–  То, на­пев­но, ме­не не ба­чи­ли, бо я тоді не був в те­атрі, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Та то я жар­тую! Я вас не ба­чи­ла, - ска­за­ла Ва­тя, але не приз­на­лась, як во­на тоді ба­жа­ла йо­го по­ба­чить.

–  Ото шко­да, що я тоді не знав, що ви в Києві. Я був би зай­шов до вас, щоб по­ба­читься, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя зраділа, їй зда­ло­ся, що Доб­ри­ловський сам ви­га­дав ту не­гар­ну фра­зу про­ти неї, що Ле­онід Се­ме­но­вич не ка­зав її ніко­ли і не міг ска­зать. Га­ря­че ко­хан­ня си­лу­ва­ло її йнять віри цьому, сил­ку­ва­лось підду­рить її роз­суд­ливість. Во­на пе­рес­та­ла йнять віри ди­яко­нові й людсько­му по­го­во­рові за­га­лом.

«Він не міг так ска­зать про ме­не! Він та­кий лас­ка­вий та ввічли­вий до ме­не й те­пер!
– ду­ма­ла Ва­тя.
– Ох, ко­ли б цьому бу­ла прав­да! Той Доб­ри­ловський, пев­но, нак­ле­пав на йо­го, отой по­га­ний Доб­ри­ловський, ота жов­та ли­си­ця!..»

І Ва­тя так роз­сер­ди­лась на ту жов­ту ли­си­цю, що бу­ла лад­на здер­ти з неї шку­ру.

Сусана Уласівна вий­шла. Дівчи­на ви­нес­ла за­раз після її од­хо­ду де­серт: ва­рен­ня, кон­фек­ти та яб­лу­ка. За нею за­раз увійшла й Су­са­на Уласівна, про­мо­ви­ла кільки слів до пи­сарші, знов сіла ко­ло вчи­тельші й ба­ла­ка­ла з нею. Пи­сар­ша розгніва­лась зовсім і на­пин­дю­чи­лась. Ваті знов прий­шла на дум­ку обідли­ва фра­за й на­ве­ла на неї сум. Во­на мов­ча­ла і тільки ку­ри­ла. Після де­сер­ту пи­сар­ша вста­ла й по­ча­ла про­щаться. Су­са­на Уласівна не пус­ти­ла її й про­си­ла зос­та­тись на за­кус­ку, але про­си­ла якось бай­дуж­но. Ле­онід Се­ме­но­вич пе­рег­ля­нув­ся з сест­рою й тим на­тяк­нув, щоб во­на не ха­па­лась до­до­му: йо­му схотіло­ся їсти, і він ждав доб­рої ве­чері та ви­пи­вач­ки.

Але йо­го надія не справ­ди­лась. Су­са­на Уласівна не звеліла розк­ла­дать огонь в печі й по­да­ла на стіл шин­ку та сма­же­ну вранці ков­ба­су. На столі стриміла од­ним од­на пляш­ка горілки.

Вина не по­да­ли. Гості за­ку­си­ли й навіть доб­ре не наїлись і не на­пи­лись. Після за­кус­ки пи­сар та пи­сар­ша по­ча­ли про­щаться. Ні гос­по­дар, ні гос­по­ди­ня не про­си­ли їх ще по­ба­ви­тись. Вчи­тельша та вчи­тель ще зос­та­лись, не­на­че на злість пи­сарші.

–  Не за­бу­вай­те ж нас! Про­шу вас одвіду­вать на­шу ха­ту!
– ка­зав на про­щанні о. Ар­темій, але якось хо­лод­но, більше для зви­чай­ності. Він і в па­фос вже не вда­вавсь, і не цілу­вав­ся га­ря­че, і не ма­хав ру­ка­ми. Гос­тям і це ки­ну­лось в очі. Гості розп­ро­ща­лись і за­рані вий­шли з до­му.

–  Вже не так лас­ка­во прий­ня­ли нас сьогодні, - обізвав­ся пи­сар до пи­сарші, вер­та­ючись до­до­му ву­ли­цею.

–  Зовсім-таки не­лас­ка­во!
– аж крик­ну­ла пи­сар­ша.
– Чо­гось по­на­ди­ма­лись, си­дять мовч­ки, не го­во­рять; чо­гось бун­дю­чи­лись. Бла­го­чин­на все роз­мов­ля­ла з вчи­тельшею, а до ме­не й лед­ве де­сять слів про­мо­ви­ла. Цур їм! Я до їх в гості більше не піду.

–  І ве­че­рю катз­на-яку по­да­ли. Я зовсім го­лод­ний: якоїсь шин­ки шма­ток, та ще й мерз­лої якоїсь ков­ба­си кільце… Це істин­но мож­на ска­зать про нас, як ка­за­ли ко­зи в казці: «Бігли че­рез місто­чок - вхо­пи­ли кле­но­вий лис­то­чок; бігли че­рез гре­бельку - вхо­пи­ли во­ди кра­пельку, - тільки ми пи­ли й їли», - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.