Поміж ворогами

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Ватя впа­ла на постіль і не мог­ла одійти й опам'ятаться. Її що­ки зблідли, ши­ро­ко одс­ло­нені очі ніби згас­ли. Во­на ди­ви­лась на матір і не­на­че її не ба­чи­ла. Ма­ти тільки чу­ла нер­во­ве хли­пан­ня. Так хли­па­ють ма­ленькі нер­вові діти, ко­ли бу­ва­ють розд­ра­то­вані яко­юсь не­до­го­дою: сил­ку­ються зап­ла­ка­ти, стог­нуть, важ­ко ди­шуть і потім рап­том підніма­ють нер­во­вий плач. Ва­тя тро­хи зго­дом од­ра­зу за­го­ло­си­ла. Сльози по­ли­лись з її очей дрібним до­щем. Ма­ти зас­по­коїлась.

«Виплаче го­ре слізьми, то й лег­ше ста­не», - по­ду­ма­ла Су­са­на Уласівна.

–  Ватю, го­луб­ко! не плач, не вби­вай­ся. Є на світі го­ре, що й сльоза­ми йо­го не вип­ла­чеш. Але твоє го­ре не та­ке. Поп­лач, то ста­не тобі лег­ше на серці. Чи є на світі хоч од­на з мо­ло­дих дівчат, щоб не заз­на­ла та­ких сліз?

Сусана Уласівна важ­ко зітхну­ла. Бу­ло знать, що й во­на ко­лись заз­на­ла та­ко­го са­мо­го го­ря, як і її доч­ка. Во­на сіла на стільці в го­ло­вах у Ваті, підпер­ла що­ку до­ло­нею й за­ду­ма­лась, її дум­ки по­вер­ну­ли в давні-давні ча­си. ко­ли й во­на бу­ла та­ка мо­ло­да, як і Ва­тя, ко­ли й во­на ко­ха­ла щи­ро, роз­пус­ка­ла зо­лоті мрії без кінця, ко­ли й її ті мрії гріли й ма­ни­ли і… роз­си­па­лись ма­ре­вом та й роз­ляг­лись ро­же­вим ту­ма­ном.

В хаті бу­ло ти­хо. Нігде не чуть бу­ло ні най­мен­шо­го гу­ку. Світ зимнього хмар­но­го дня, ти­хий, мо­лош­ний, не­на­че побільшу­вав ти­шу в хаті. Ва­тя пла­ка­ла вже тихіше.

Побачивши, що Ва­тя по­ча­ла зас­по­ко­юваться, Су­са­иа Уласівна вий­шла з кімна­ти й звеліла зас­те­лять стіл. Нас­ту­пив час обіду. О. Ар­темій поїхав десь по ділу до Кор­су­ня й не вер­тавсь. На­го­ту­вав­ши все на столі, Су­са­на Уласівна пішла кли­кать до обіду Ва­тю.

–  Не хо­чу я обіда­ти. На­що мені той обід? На­що мені са­ме жи­вот­тя? Навіщо во­но мені зда­ло­ся?
– обізва­лась Ва­тя.

–  Ватю, сер­це, не го­во­ри так! І ви­раз­ки ят­ряться, але й го­яться; і розт­ри­юд­же­не сер­це мож­на за­гоїть! Ми­не який­сь час, і во­но за­гоїться, і мо­же са­ма бу­деш сміятись з своїх сліз. Ми лю­де з дос­тат­ка­ми… Ти ще мо­ло­да. Чо­го тобі жу­риться?
– втіша­ла ма­ти, а са­ма за­жу­ри­лась незгірше доч­ки: во­на заз­на­ла, яке то важ­ке та бо­ля­че го­ре сер­ця…

Ватя сіла за стіл і нічо­го не мог­ла їсти. Во­на ди­ви­лась у вікно без тя­ми, без дум­ки в го­лові… І ма­ти їла, як не їла.

–  Чи ка­зать за це усе та­тові, як вер­неться до­до­му?
– спи­та­ла ма­ти в доч­ки.

–  Ні, ма­мо; луч­че не кажіть. Та­то стур­бується, бу­де сер­ди­тись на пи­са­ря, не спа­ти­ме цілу ніч, - обізва­лась Ва­тя.

–  І нам не да­ва­ти­ме спать, - до­да­ла Су­са­на Уласівна.

–  Мабуть, ска­жу я йо­му за це все аж завт­ра, ко­ли він приїде вве­чері. Ти й без то­го так стур­бо­ва­на. А ска­за­ти прав­ду я ду­ма­ла, що Ле­онід Се­ме­но­вич те­бе лю­бить і те­бе сва­та­ти­ме.

–  Мамо, не кажіть мені нічо­го за йо­го!
– крик­ну­ла Ва­тя, і в її го­лосі по­чув­ся різкий нер­во­вий батьків го­лос.

–  То й не бу­ду. Тільки зас­по­кой­ся та не впа­дай в ту­гу, моя ди­ти­но! Твоє го­ре ще не ве­ли­ке; це го­ре ще мо­ло­де. Бу­ває го­ре в житті ще гірше, од кот­ро­го й во­лос­ся сивіє на го­лові.

Перед ве­чо­ром Су­са­на Уласівна звеліла нас­та­вить са­мо­вар. Ва­тя сіла за стіл і ви­пи­ла два ста­ка­ни чаю. Во­на пи­ла чай мовч­ки, не про­мо­вив­ши й сло­ва. Мов­ча­ла й ма­ти, не­на­че да­ва­ла во­лю її го­рю. Ва­тині дум­ки пішли ясніше.

«Що ж мені те­пер ро­би­ти?
– ду­ма­ла Ва­тя.
– З ким мені до­ве­деться вік віку­вать? І де до­ве­деться? І яка моя до­ля? Що бу­де з моїм ко­хан­ням, з моїм сер­цем, ко­ли він наг­лу­зу­вав­ся, насміявсь з ме­не? А я ж йо­го лю­би­ла, як свою ду­шу, більше за свою ду­шу; я бу­ла ра­да од­да­ти за йо­го свою ду­шу, своє жи­вот­тя. Чи до­ве­деться мені ко­го по­лю­бить так, як я йо­го ко­ха­ла? Ні! Я не­на­че од­да­ла йо­му усю лю­бов до ос­тан­ку, га­ря­чу, щи­ру лю­бов».

І Ва­тя ніби заг­ля­ну­ла в свою ду­шу й приміти­ла, що лю­бов ще не зник­ла в серці, що во­на ще жевріє. І як­би він прий­шов до неї, привітно по­го­во­рив з нею, во­на за­бу­ла б усі йо­го насмішку­ваті ви­гад­ки та вих­ват­ки, за усе ви­ба­чи­ла б йо­му.

«Він зро­ду жар­тов­ли­вий. Мо­же, він і те­пер роз­хо­див­ся тільки з жар­та­ми вкупі з сест­рою, не пош­ко­ду­вав і ме­не в жар­тах. Мо­же, він не та­кий лег­ко­важ­ний чо­ловік, як на йо­го на­го­во­ри­ла вчи­тельша; а мо­же, во­на й приб­ре­ха­ла, до­да­ла своєї от­рут­ної жовчі», - ду­ма­ла Ва­тя.

І Ва­тя по­чу­ва­ла, що во­на зне­на­виділа в той час вчи­тельшу од щи­ро­го сер­ця.

Цілий вечір Су­са­на Уласівна сподіва­лась сво­го му­жа, а він не приїздив. Цілий вечір во­на про­сиділа мовч­ки з доч­кою. Ду­ми за ду­ма­ми сно­ви­га­ли в Ва­тиній го­лові й не до­хо­ди­ли ні до яко­го кінця: пе­ред нею в бу­ду­чині чорніла ніби сум­на ніч, не місяч­на, не зо­ря­на, а хмар­на без просвітку осіння ніч.

Вже пізненько по­ля­га­ли во­ни спа­ти. Ва­тя спа­ла три­вож­ним сном, не­на­че дріма­ла дрімо­тою. І все їй снив­ся який­сь неп­риємний, важ­кий сон, ніби во­на йде по­над Рос­сю між дво­ма ряд­ка­ми ви­со­ких скель узенькою, мов ко­ри­дор, до­ли­ною. Скелі роз­пе­чені, аж па­шать. Над до­ли­ною ву­зенька сму­га важ­ко­го, хмар­но­го не­ба. Во­на ніби вто­ми­лась; їй душ­но, аж ди­ха­ти нічим. А вузька тем­на до­лин­ка в'ється без кінця, і во­на вже йде не до­ли­ною, а ніби дов­гою без кінця тем­ною га­ле­реєю. От во­на ніби в якихсь пе­че­рах, і знов іде, блу­кає по пе­че­рах, а кінця нігде не вид­ко. Ко­ли це в од­ну мить пе­ред нею в до­лині заб­ли­щав яс­ний со­няч­ний день. Во­на ба­чить Рось, но­вий млин, но­ву греб­лю. Во­на вже йде па­ху­чи­ми лу­ка­ми, а по­руч а нею десь узяв­ся Ле­онід Се­ме­но­вич…

Ваті ста­ло лег­ше на душі; во­на ніби оду­жа­ла після важ­кої сла­бості й крик­ну­ла од ра­дості. Радість на­ли­ла її ду­шу до са­мо­го краю. Во­на знов ста­ла щас­ли­ва… І в той час во­на про­ки­ну­лась. Че­рез двері во­на по­чу­ла ле­генький стукіт; блис­ну­ло світло. Ва­тя до­га­да­лась, що то приїхав батько.

І знов во­на по­ри­ну­ла в важ­ку дрімо­ту й тільки пе­ред світан­ням зас­ну­ла міцним, важ­ким мо­ло­дим сном і вста­ла дру­го­го дня пізно.

Вранці, ще як Ва­тя спа­ла, Су­са­на Уласівна роз­ка­за­ла о. Ар­темієві, що во­на пе­ре­чу­ла че­рез вчи­тельшу. О. Ар­темій спах­нув.