Поміж ворогами
Шрифт:
– Як скинуть, то й скинуть! Аби церква, а піп буде. Без попа не будемо сидіть, - сказав десяцький.
– Знайдуть другого та й пришлють, - сказав писар.
– Хіба ж це таки справді один він такий митець на ввесь світ, а другого такого й не знайдеться? Знайдуть кращого.
– Знайдуть. Чому пак не знайдуть, - сказав Денис, передніший горобцівський голова.
– Або кращого, або й гіршого, - бовкнув Левко.
– Буває усяково. Цей ще ніби середущий між ними.
– Добрий середущий! Нічого казать!
– обізвався писар.
– Який в його лад в церкві? Сторож краде гроші з тарілочки
– Невже антихристом? Дух святий при хаті!
– сказав лицемірний Денис, ще й перехрестився.
Десяцький та ще кілька чоловік й собі перехрестились, мабуть, в дяку за горілку та вареники з капустою.
– А дяк! Мужиків лає та кляне й анахтемами, і бузувірами, і анциборами, і всього не пригадаєш. Батюшка розпустив дяка вже геть-то!
– сказав Денис.
– Ну, і що то воно таке - анцибори? Цим дяк все потріпує молотників та наймитів. Чи воно журавлі, чи воно чорногузи, чи, може, борони боже, воно є нечиста сила?
– спитав десяцький.
– Чи воно ото гарно, чи дуже вже погано?
– А певно, погано, коли воно єсть лайка, - сказав Денис.
– То значиться - дурні! Та ще й не прості дурні, а тричі дурні!
– сказав писар, ледве осміхаючись собі під ніс.
– Аж тричі дурні! Чи ти ба?
– обізвався Левко.
– То це він що клепне клезом раз, то воно виходить аж тричі? Мабуть, то, щоб більше дошкуляло, чи що?
– Якби хоч було тільки раз дурні, то ще б не так допікало. А то аж тричі дурні! Оце так гаразд! Овва!
– промовив Денис.
– Така кумедна лайка!
– бовкнув десяцький.
– І де він її видрав?
– Певно, з книжок вичитав!
– сказав писар.
– Бо люде ж так не лаються.
Дві чарки ходили кругом стола, неначе одна поганяла другу. Горілка лилась з бутлів, неначе з лотоків. Компанія стала ще веселіша. Левко вже зовсім надудлився. Писарша подала другу миску вареників. В веселій світлиці тхнуло горілкою та чехонею. Усі чоловіки говорили, балакали голосно, на все горло. Світлиця стала схожа на шинк; писарша походжала по хаті, мов шинкарка; писар мало пив і був тверезий. Він пив мало, бо йому треба було правувать на своєму конгресі. Розмова в чоловіків прямувала не туди, куди хотів писар: балакали про хазяйство, про недорід хліба, про худобу. Писар все напрямлював розмову про о. Артемія, все ганив та гудив його.
– От і з мене батюшка взяв-таки аж п'ять карбованців, як я женив сина та годив вінчання, - промовив Денис, - з других бере за вінчання по-божому, по три карбованці, а з мене навіщось взяв п'ять. Каже мені: «Ти був головою, ти багатий, в тебе хата під бляшаною покрівлею». А що з того, що в мене хата вкрита бляхою? Хіба та бляха крадена, чи що? Я не вкрав її, а запрацював.
– Ба вкрав!
– бовкнув вже п'яненький Левко.
– Вкрав, як був волосним. От і забожусь, що вкрав, бо й хату поставив за крадені гроші.
Денис замовк і насупивсь. Писар похнюпивсь і -насупився. Він не постеріг, що Левко хоч був п'яниця, але мав в серці природжену чесність, котра виявком виявлялась в йому найбільше тоді, як він був напідпитку. Тоді Левко вивозив язиком, як на лопаті, усю правду, невважаючи ні на кого.
«От і помилився, що затяг у конгрес отого п'яницю. Що в тверезого на умі, те в п'яного на язиці. Ще як бовкне, що й я краду громадські гроші… А!
– аж цмакав писар.
– Треба хутчій запить горілкою оту його дурну честь».
– Та годі тобі, Левку, базікать! На лиш та випий чарку! Оце буде краще, - сказав писар і подав Левкові чарку. Левко випив.
– Треба подавати на попа прошення архієреєві, - почав писар, - заступіться за мене! Напишемо прошення, спишемо усі його кривди, а ви підпишетесь, та й подамо. А доки ми будемо терпіть!
– підбивав писар.
– На кого прошения? На попову наймичку Хотину? О, подамо, подамо на ту бісову дочку. Скиньмо її з парафії. Ота мені Хотина в печінках сидить! Як ми молотили в попа та було прийдемо в пекарню обідать або полуднать, то вона нам на стіл сухарів та черствого хліба! А сама жере паляниці. А борщ для нас зварить в отакісінькому горняті, неначе для дітей!
– говорив Левко й показав свого пальця.
– Та ні, Левку! Не в тому річ!
– говорив писар.
– Як не в тому річ, то бог з ним! Напишіть, щоб Хотину заслали на Сибір. О, я б її котами драв! Ота мені іродова Хотина!
– репетував п'яний Левко, неначе та Хотина була йому перший ворог на селі.
Довго пила та закусювала компанія. Писар все направляв гостей проти о. Артемія.
Вже смерком розійшлися писареві гості та на прощанні все обнімали та цілували писаря.
– І спасибі вам. І простибі вам, Леонтію Петровичу! Вже ми за вас будемо встоювать, як за рідного батька!
– говорив десяцький і тричі поцілувався з писарем.
Гості розійшлися. Левка вивели за ворота попід руки.
– Ще одно відро горілки, і о. Артемій полетить з парафії. Побачимо, чиє буде зверху, а чиє насподі!
– казав писар жінці.
– Дуже загонистий та прудкий став о. Артемій; дуже вже загнався. От ми його й спинимо.
Саме того дня, як писар збирав до себе свій конгрес в село прийшла штундівська проповідниця, якась немолода вже дівка. Вона заночувала в одного чоловіка, цілий вечір навчала не ходить до церкви, молиться вдома, звала попів фарисеями, а дяків - садукеями. Розказувала вона, що була в якомусь панянському монастирі за послушницю, але покинула монастир і пристала до штундів. Цілий вечір вона співала церковні пісні, і співала дуже гарно й дуже гарним та здоровим голосом. Переночувавши в одній хаті, вона другого дня пішла в другу хату, потім в третю. Люде збирались подивиться на неї та послухати пісень. В той саме час десь у селі проявився ще другий штундівський апостол. Люде розказували о. Артемієві, що той штунд ночував в одного чоловіка, розумного й письменного, цілу ніч балакав з тим чоловіком, цілу ніч не давав йому спати, розгортував євангелію, вишукував тексти, змагався та все доказував, що штунда - найкраща віра.