Поміж ворогами

Нечуй-Левицький Іван Семенович

І ці згад­ки й дум­ки не да­ва­ли Су­сані Уласівні мо­ли­тись. Во­на не­на­че крізь сон чу­ла, як проспіва­ли «Дос­той­но єсть», як співа­ли святі пісні, як чи­та­ли мо­лит­ви, а важкі кривдні сло­ва до­ти гу­ли й не­на­че сту­котіли в її гордій душі, до­ки скінчи­лась служ­ба бо­жа, до­ки лю­де з церк­ви по­ви­хо­ди­ли.

І Ваті зда­ва­лось, не­на­че святі пісні співа­лись десь да­ле­ко од неї; не­на­че до неї до­но­си­лась да­ле­ка лу­на десь ніби з гус­то­го лісу. Інші дум­ки, інші по­чу­ван­ня роз­бур­кав в її душі ко­лись ми­лий вид. Во­на вже по­ча­ла за­бу­вать Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, а йо­го са­мий вид вже ніби розійшов­ся ту­ма­ном в її пам'яті. Лас­ка­вий поклін, лас­ка­вий йо­го пог­ляд нес­подіва­но

роз­во­ру­шив її сер­це. Дав­ня лю­бов знов ви­ник­ла нес­подіва­но.

На Ва­тю ніби звідкільсь дих­ну­ло теп­лом, аро­ма­том сад­ка, па­хо­ща­ми пиш­но­го квітни­ка. Сер­це нес­подіва­но затріпа­лось в гру­дях. Блис­кав­кою май­ну­ли по­етичні давні сце­ни стрічі з ми­лим в сад­ку, на став­ку, над Рос­сю, май­ну­ли, та й швид­ко згас­ли, мов та блис­кав­ка. А десь гли­бо­ко-гли­бо­ко, ніби на са­мо­му дні сер­ця за­во­ру­ши­лись насмішку­ваті жар­ти й сло­ва, і всі во­ни ви­ник­ли гур­том з надз­ви­чай­ною ви­разністю. Ва­тя хотіла мо­ли­тись, ста­ва­ла нав­колішки, по­чи­на­ла мо­лит­ву, а мо­лит­ва зни­ка­ла з її пам'яті, а нас­тир­ливі сло­ва не­на­че на­ла­зи­ли, чеп­ля­лись при­че­пою. І мо­лит­ва за­бу­ва­лась, а важ­ке по­чу­ван­ня оби­ди й смішків все більше й дуж­че збу­рю­ва­ло сер­це гор­дої дівчи­ни.

Ватя по­чу­ва­ла, що сльози прис­ту­па­ють до очей, що во­на от-от зап­ла­че. І втра­че­на лю­бов, і втра­че­не щас­тя, і лас­каві очі, і дав­ня крив­да, й не­давній лас­ка­вий позір пе­ре­пе­ча­ли­ли за якусь го­ди­ну мо­ло­ду дівчи­ну. Ва­тя лед­ве сто­яла на но­гах, на­си­лу прос­то­яла до кінця служ­би бо­жої.

«І чо­го він прий­шов сю­ди? І чо­го він ки­нув на ме­не очи­ма, яс­ни­ми, лас­ка­ви­ми, ко­ха­ючи­ми? І навіщо він драж­нить ме­не ти­ми очи­ма? На­що він знов ук­рав у ме­не спокій і привіз з со­бою ту­гу?» - ду­ма­ла бідна дівчи­на, сто­ячи нав­колішки й без­надійно по­хи­лив­ши го­ло­ву.

«А бу­ду я ди­виться, чи по­вер­не Ва­тя го­ло­ву, чи хоч раз по­ди­виться на ме­не», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Він кмітив за Ва­тею цілу служ­бу бо­жу, не зво­див з неї очей. Ва­тя ні ра­зу не по­вер­ну­ла го­ло­ви, не гля­ну­ла на той бік, де сто­яв Ле­онід Се­ме­но­вич.

«Погано! Про­па­ла моя спра­ва!» - По­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич і зітхнув так важ­ко, що Фе­одосія од­ве­ла очі од хмар та ян­голів в бані й зир­ну­ла на бра­та.

Вже як вда­ри­ли в дзвін на «Дос­той­но», у праві двері церк­ви увійшла вчи­тельша. Во­на завсігди ста­ва­ла в церкві з пра­во­го бо­ку ко­ло Су­са­ни Уласівни, щоб не ста­вать ря­дом з пи­сар­шею по ліво­му боці. Вчи­тельша пря­му­ва­ла прос­то до іко­нос­та­са на своє місце. Ко­ли зиркі - пе­ред нею стоїть не Су­са­на Уласівна з Ва­тею, а пи­сар­ша з бра­том. Вчи­тельша аж жах­ну­лась на ході й тро­хи не крик­ну­ла. Її не­на­че якась не­ви­ди­ма си­ла спи­ни­ла віжка­ми. Во­на сю­ди круть - ту­ди верть, по­вер­ну­лась до стіни та й ста­ла пе­ред самісіньким кіотом свя­то­го Ми­ко­лая й тро­хи не при­ту­ли­лась до йо­го ли­цем, не­на­че хотіла схо­ваться в то­му кіоті з ко­ло­на­ми. Вчи­тельша витріщи­ла очі на об­раз та так і прос­то­яла до кінця служ­би. Але все-та­ки во­на на ході встиг­ла примітить, що в пи­сарші в ву­хах теліпа­лись довгі, здо­рові зо­лоті се­реж­ки. І че­рез ті се­реж­ки во­на не мог­ла ні хрес­ти­тись, ні мо­литься до кінця служ­би бо­жої. Її аж ки­ну­ло в піт, не­на­че хтось ви­си­пав на плечі здо­ро­ву макітру жа­ру.

Служба бо­жа скінчи­лась. На­род ру­шив з церк­ви. Су­са­на Уласівна з Ва­тею вий­шли в ліві двері, вчи­тельша - в праві, а побідна пи­сар­ша гор­до підня­ла го­ло­ву, поп­рос­ту­ва­ла че­рез усю церк­ву й че­рез ба­би­нець вий­шла прос­то в ве­ликі двері. Ле­онід Се­ме­но­вич поп­лен­тавсь слідком за нею.

«Ну, та й по­ми­лив­ся ж я, що пішов до церк­ви з сест­рою! Це че­рез неї мені не пок­ло­ни­лась Су­са­на Уласівна, че­рез неї гор­до кив­ну­ла го­ло­вою Ва­тя. Як­би я був пішов до церк­ви сам, мо­же б, діло вий­шло ко­рисніше зад­ля ме­не; мо­же б, во­ни й пок­ло­ни­лись мені, а я після служ­би провів би їх тро­хи; мо­же б, во­ни по­добріша­ли, роз­го­во­ри­лись зо мною, а потім зап­ро­си­ли б до се­бе на чай. Це во­ни од­хи­ли­лись од упер­тої та зав­зя­ту­щої сест­ри», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, прос­ту­ючи че­рез цвин­тар.

Він роз­сер­див­ся на сест­ру й по­чав підіймать її на сміх та драж­ниться з нею.

–  Сьогодні ба­чив я в церкві три панії, - по­чав Ле­онід Се­ме­но­вич, - во­ни усі чо­гось бу­ли чер­воні, не­на­че аж пашіли вог­нем, мов залізка, ви­тяг­нуті з жа­ру. Як­би хто об кот­русь з їх тер­нув сірнич­ком, те й сірник зай­няв­ся б.

–  За яких дам це ти вер­зеш? Це, пев­но, про тих чер­во­но­мор­дих шлях­тя­нок з бро­ва­ра, що сто­яли по­зад нас. Але я не приміти­ла, щоб во­ни горіли, - обізва­лась Фе­ся.

–  Які там шлях­тян­ки? Чо­го пак бу­ло горіть тим ове­ча­там?
– ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Це, мо­же, ти го­во­риш про­ти Су­са­ни Уласівни, вчи­тельші та й про Ва­тю?

–  Яку там Ва­тю! Ва­тя при тих паніях без­вин­на яг­ни­ця…

–  То це ти, ма­буть, го­во­риш про ме­не? Хіба ж я горіла в церкві?

–  Атож! Хіба ж ні?
– ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  А мені чо­го горіть? Сто­яла та мо­ли­лась бо­гу, та й не ду­ма­ла горіть.

–  Її-богу, я вже хотів ви­тяг­ти з ки­шені сірни­ки та зда­ле­ки прис­та­вить до вчи­тельші! Вже був і ру­ку встро­мив у ки­ше­ню, та тільки по­бо­яв­ся на­ро­бить по­жежі, - жар­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Оце, мо­же, й прав­да! Ця здат­на за­па­лить со­бою сірни­ки й на верст­ву од се­бе, та ще й про­ти вітру!
– обізва­лась Фе­одосія.

Леонід Се­ме­но­вич вло­вив очи­ма пос­тать Ва­ти­ну, кот­ра ма­нячіла ма­ли­но­вою пля­мою між гус­тим на­тов­пом мо­ло­диць та дівчат, між квітчас­ти­ми хуст­ка­ми, стрічка­ми та ви­ши­ва­ни­ми со­роч­ка­ми. Та пос­тать ма­ни­ла йо­го очі й на­ди­ла ду­шу. Ва­тя все од­хо­ди­ла од йо­го далі й далі і зник­ла на довгій ву­лиці за гус­ти­ми сад­ка­ми. Ле­онід Се­ме­но­вич по­чу­вав, що Ва­тя од­со­вується од йо­го навіки і вже ніко­ли не наб­ли­зиться до йо­го. Він важ­ко зітхнув.

«Тепер нічо­го я не вдію не так че­рез се­бе, як че­рез отих во­рогів. Про­щай навіки! Знаю, що вже більше нам не до­ве­деться й по­ба­читься», - по­ду­мав мо­ло­дий хло­пець і пох­ню­пивсь та й за­жу­рив­ся.

Пообідавши в сест­ри, Ле­онід Се­ме­но­вич за­раз-та­ки виїхав до батька.

–  А що, си­ну? Чи був в о. Ар­темія? Чи ба­чив Ва­тю?
– спи­тав­ся в си­на батько.

–  Ат!
– ска­зав син і тільки ру­кою мах­нув.
– Ва­тю ба­чив тільки в церкві. Су­са­на Уласівна прой­шла проз ме­не, й не пок­ло­ни­лась мені, і не гля­ну­ла на ме­не. В Го­робцівці оті во­ро­ги за­ча­ди­ли, здається, са­ме повітря. В ме­не аж го­ло­ва за­па­мо­ро­чи­лась од то­го ча­ду. Зять аж си­чить од злості. Фе­ся пин­дю­читься, Су­са­на Уласівна дметься. Цур їй, тій Го­робцівці! Я ту­ди зро­ду-звіку більше не поїду: мо­же, во­на за­па­гу­би­ла мою до­лю й мій та­лан навіки.

–  Шкода!
– ска­за­ла ма­ти.
– А Ва­тині ти­сяч­ки ста­ли б тобі в при­годі.

–  Ой, ще й як ста­ли б!
– обізвав­ся батько.
– Землі в нас об­маль. Тре­ба б при­ку­пить ще тро­хи по­ля, щоб роз­вес­ти більше ха­зяй­ст­веч­ко, щоб тобі після нас мож­на бу­ло стать справжнім діди­чем влас­тив­цем. Ти ж у ме­не од­ним один син. Пом­ре­мо ми, тобі ж усе доб­ро зос­та­неться, а не ко­мусь іншо­му.

Леонід Се­ме­но­вич аж зітхнув важ­ко. Йо­му за­ма­ну­лось і ти­ся­чок, але шко­да бу­ло й Ваті, бо во­на в той час ще більше на­ди­ла йо­го своїми очи­ма та бро­ва­ми.