Поміж ворогами

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Аж у ка­мо­ду, - ти­хо обізва­лась Ва­тя. Ва­тя не­на­че за­ме­ти­лась ве­селістю од Ан­тосі та Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Во­на й собі ста­ла якось про­ворніша й ве­селіша і вий­шла з своєї зви­чай­ної апатії та для­вості.

–  А тим ча­сом, по­ки ви збе­ре­тесь за­ми­ка­ти двері та хо­вать ключ, просіть, та­ту, гос­тей до чаю. Чай вже го­то­вий, - ска­за­ла Ва­тя, обер­та­ючись до сво­го па­нот­ця.

Не встиг па­но­тець встать з стільця, як у две­рях гос­тин­ної з'яви­лась ви­со­ка, гар­на та рівна пос­тать го­робцівсько­го вчи­те­ля шко­ли, а за ним слідком увійшла йо­го жінка, кан­ди­бас­та, тон­ка, ви­со­ка й смуг­ля­ва, як ци­ган­ка. Во­ни привіта­лись з ха­зяїном та з де­яки­ми гістьми. Вчи­тельша обер­ну­лась

до сто­ла і вгляділа ко­ло сто­ла на стільці ніби яс­но-зе­ле­ну пи­сар­шу. Во­на так і одс­ко­чи­ла од сто­ла й по­да­лась на­зад. Пи­сар­ша бу­ла ве­се­ла й роз­ба­ла­ка­лась з сусідкою, але як уг­ляділа ко­ло се­бе вчи­тельшу, то од­ра­зу ніби заніміла. І пи­сар­ша, і вчи­тельша зир­ну­ли од­на на дру­гу й по­на­ди­ма­лись. Вчи­тельша втек­ла аж на дру­гий кінець гос­тин­ної й сіла на стільці за п'яніном між мо­ло­деньки­ми пан­на­ми. Ва­тя приміти­ла цей ма­невр вчи­тельші й осміхну­лась. Приміти­ли це де­які гості і собі осміхну­лись.

«Якби я зна­ла, що зас­та­ну тут оту іро­до­ву пи­сар­шу, то ніхто не за­ма­нив би ме­не сю­ди й ка­ла­чем, - ду­ма­ла вчи­тельша, ско­са пог­ля­да­ючи на пи­сар­шу.
– Ще й у зе­ле­ну вов­ня­ну но­ву сук­ню вбра­лась і чер­во­не на­мис­то по­че­пи­ла! Ма­буть, зна­ла, ота зе­ле­на по­то­ро­ча, що тут стріне мо­го чо­ловіка… Це во­на хо­че йо­го знов при­ча­ру­вать. Це во­на для йо­го так приб­ра­лась! Я пос­те­рег­ла, що бу­ло так».

Писарша, зир­нув­ши ско­са на вчи­тельшу, при­га­да­ла собі свій, зу­мис­не пе­ре­ки­ну­тий вчи­тельшею борщ в печі та вир­вані з огу­ди­ною свої огірки… Уся її жовч роз­во­ру­ши­лась од­ра­зу, не­на­че за­кипіла, прис­тав­ле­на в гор­щеч­ку до жа­ру. Пи­сар­ша по­чер­воніла, на­ду­лась, на­бун­дю­чи­лась, як індик, та аж соп­ла од злості.

Писарша та вчи­тельша по­ла­ялись на смерть ще тоді, як пи­сар тільки що оже­нив­ся й став за пи­са­ря в во­лості. Шко­ла й во­лость зміщу­ва­лись в од­но­му здо­ро­во­му му­ро­ва­но­му домі: по один бік в домі од улиці бу­ла уп­ра­ва, по дру­гий бік - шко­ла й жит­ло для вчи­те­ля. Пи­сар тоді жив при во­лості в одній кімнатці, але для йо­го не бу­ло опрічньої своєї пе­карні. Гро­ма­да пос­та­но­ви­ла, щоб пи­сар­ша ва­ри­ла собі стра­ву в одній печі з вчи­тельшею, по­ки бу­де збу­до­ва­на дру­га пе­кар­ня. Спо­чат­ку вчи­тельша й пи­сар­ша жи­ли між со­бою в при­ятельстві, ва­ри­ли обід в одній печі. Але як два по­пи в одній церкві та два ко­ти в мішку ніко­ли не по­ми­ряться, так не по­ми­ри­лись і дві ха­зяй­ки ко­ло однієї печі. Не­гар­на та не­мо­ло­да вчи­тельша на ли­хо по­ча­ла примічать, що її чо­ловік, Гнат Сам­борський, по­чав без со­ро­му за­ли­цяться до пи­сарші… Пи­сар­ша і вчи­тельша за­раз-та­ки по­ла­ялись… Од­но­го дня вчи­тельша од злості зу­мис­не пе­ре­ки­ну­ла в печі пи­сар­шин борщ. Пи­сар­ша, не га­ячись, за­раз вибігла з пе­карні, вир­ва­ла усю оргінію, кот­ру вчи­тельша по­са­ди­ла в квітни­ку пе­ред своїми вікна­ми, по­ви­ри­ва­ла геть чис­то всю й по­ви­ки­да­ла в двір сви­ням. Вчи­тельша вибігла і, вглядівши та­ку шко­ду, про­жо­гом побігла на пи­са­ре­ву по­ло­ви­ну го­ро­ду, вир­ва­ла з огу­дин­ням усі пи­сар­шині огірки, заб­ра­ла в обе­ре­мок і ви­ки­да­ла в двір на самісіньку оргінію. Їх чо­ловіки по­вибіга­ли з ха­ти й лед­ве за ру­ки вдер­жа­ли своїх роз­лю­то­ва­них жінок од дальшо­го безг­луз­до­го спус­то­шен­ня го­ро­ду та квітни­ка.

Од то­го ча­су жінки вже не мог­ли по­ми­риться, хоч пи­сар вже пос­та­вив собі гар­ний дім і пе­рей­шов в йо­го на жит­тя. Пи­сар­ша не мог­ла за­бу­ти за свої огірки, вчи­тельша не мог­ла за­буть про свою оргінію, і… не за­бу­ли до са­мої смерті… По­ко­рис­ту­ва­лись тільки з тієї лай­ки та бійки свині. Пи­сар­ша зос­та­лась без бор­щу й без огірків, вчи­тельша без оргінії; а свині по­обіда­ли всмак оргінією, ще й огірка­ми за­ку­си­ли і навіть спа­сибі їм не ска­за­ли за смач­ний обід.

«А ще й ка­зав мені мій чо­ловік, що пи­сарші не бу­де на іме­ни­нах, що пи­сар­ша не бу­ває в гос­тях в ба­тюш­ки. Ка­зав і, ма­буть, знав доб­ре, що бре­ше», - ду­ма­ла вчи­тельша, виг­ля­да­ючи з-за п'яніна.

«Не за­бу­ду я ніко­ли сво­го бор­щу та своїх огірків, не про­щу я тобі цього довіку - до су­ду», - ду­ма­ла пи­сар­ша та все навіщось на­ди­ма­лась та су­пи­ла бро­ви, пев­но, на вітер, бо вчи­тельша вже на неї й не ди­ви­лась.

Вчитель і пи­сар вже дав­но за­бу­ли й за ті огірки, і за ту оргінію та пе­ре­ки­ну­тий борщ: во­ни посіда­ли ря­доч­ком і зви­чай­ненько ба­ла­ка­ли. Вчи­тельші це, оче­ви­дяч­ки, не спо­до­ба­лось. Во­на вти­ри­ла свої чорні оч­ки в ли­це сво­го чо­ловіка й не­на­че ка­за­ла очи­ма: «І як ти ото смієш ба­ла­кать з моїми во­ро­га­ми, ко­ли я цього не хо­чу! Пот­ри­вай же! Я ж тобі до­ма ви­чи­таю мо­лит­ву!»

Але вчи­тель не втя­мив роз­мо­ви очи­ма своєї жінки і все лю­бенько ба­ла­кав з пи­са­рем.

–  Прошу вас до чаю! Чай вже го­то­вий!
– про­сив своїх гос­тей о. Ар­темій, по­ка­зу­ючи на двері в сто­ло­ву.

Але гості йо­го не­на­че не чу­ли. Старші вгнізди­лись в кріслах та на м'якій ка­напі й роз­мов­ля­ли сти­ха: їм, оче­ви­дяч­ки, бу­ло доб­ре сидіть, і во­ни ліну­ва­лись підвес­тись з місця. Мо­лоді зби­лись в ку­пу в дру­го­му кут­ку ко­ло п'яніна й про­ва­ди­ли ве­се­лу роз­мо­ву, ви­га­ду­ва­ли та ре­го­та­лись.

Сусана Уласівна жда­ла, жда­ла гос­тей до чаю й му­си­ла са­ма вий­ти в гос­тин­ну.

–  Прошу покірно до чаю, бо чай про­хо­ло­не!
– промо­ви­ла во­на, обер­та­ючись до ка­на­пи та крісел, де сиділи ма­туш­ки, пи­сар, уп­ра­ви­тель та вчи­тель.
– Фе­одосіє Се­менівно! про­шу в сто­ло­ву до чаю!
– ска­за­ла Су­са­на Уласівна, обер­та­ючись до пи­сарші, як лю­ди­ни, потрібної для її по­тай­них замірів.

«Чи ти ба, яка честь пи­сарші! Са­ма бла­го­чин­на про­се її до сто­лу; ще й зве на ймен­ня й по батькові. А ме­не й не про­се… Не піду я в сто­ло­ву! не хо­чу я й чаю! Не ся­ду я за од­ним сто­лом з пи­сар­шею», - ду­ма­ла вчи­тельша, си­дя­чи в кут­ку.

Старші гості за­шуміли й зас­ту­котіли стільця­ми, за­ша­руділи но­га­ми й пе­рей­шли в сто­ло­ву. Пи­сар­ша вста­ла в стільця, гор­до­ви­то пог­ля­ну­ла на вчи­тельшу, за­дер­ла ли­це вго­ру, по­ма­леньку пішла слідком за Су­са­ною Уласівною й не­на­че ка­за­ла вчи­тельші: ди­вись, мов, як ме­не ша­ну­ють, а те­бе так ні! моє цвіте - твоє в'яне!.. Мо­лоді зос­та­лись в гос­тинній.

–  Наталіє Корніївно! а ви чом не йде­те в сто­ло­ву до чаю? Про­шу вас!
– про­си­ла Ва­тя вчи­тельшу.

Наталія Корніївна бу­ла з тих, що при чу­жих лю­дях няв­ка­ють, а в се­бе вдо­ма гав­ка­ють. В гос­тях во­на як роз­мов­ля­ла, то ніби няв­ка­ла, як кішеч­ка, ти­хо, со­лод­ко, об­лес­ли­во, не­на­че хотіла ска­зать: «Дивіться, мов, яка я свя­та та бо­жа!» Вдо­ма во­на кри­ча­ла й ре­пе­ту­ва­ла на всю пельку: там во­на за­бу­ва­ла, що во­на свя­та та бо­жа.

–  Спасибі вам… я вже до­ма пи­ла чай. Я й тут по­сид­жу. Мені з ва­ми так приємно сидіть. Усі тут такі ве­селі. Мені тут так гар­но, так гар­но, - няв­ка­ла вчи­тельша.

–  Та хоч ста­кан­чик ви­пий­те! От я вам сю­ди при­не­су ста­кан, - ска­за­ла Ва­тя.

–  Няв-няв-няв!
– ти­хо за­ше­потів Ле­онід Се­ме­но­вич над са­мим ву­хом в Ан­тосі. Ве­се­ла Ан­то­ся зро­зуміла й за­ре­го­та­лась.

–  Чого ця вчи­тельша так няв­кає?
– ти­хо спи­тав в Ан­тосі Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  То во­на тільки в гос­тях: няв-няв-няв! а в се­бе в хаті во­на: гав-гав-гав!
– ти­хо од­ка­за­ла Ан­то­ся, кот­ра доб­ре зна­ла вчи­тельшині но­ро­ви.
– Ця вчи­тельша як роз­гав­кається в се­бе вдо­ма, то і вчи­тель тікає з ха­ти, і сто­рож з шко­ли тікає на го­род; бо раз во­на, роз­лю­ту­вав­шись, так по­тяг­ла сто­ро­жа залізною ко­чер­гою, що си­ня­ки бу­ло знать цілий місяць.