Поміж ворогами

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Ватя з при­ятелька­ми щось ше­потіла ниш­ком і все пог­ля­да­ла в вікна на двір. Ко­ли це в од­чи­не­ну бра­му вбігла па­ра ко­ней, а на по­возці забіліли дві па­ничівські пос­таті в білих па­ру­си­но­вих ба­ла­хо­нах, з го­ло­ва­ми, нап­ну­ти­ми відло­га­ми. То приїха­ли два мо­лоді па­ничі, скінчивші семінарію; во­ни слу­жи­ли за вчи­телів в на­род­них шко­лах в не­да­ле­ких се­лах.

–  Ну, та й го­но­ро­ви­тий пи­сар­шии брат!
– ти­хенько ска­зав о. Ар­темій до жінки.
– Не йде до нас в гості! Мо­же, й не прий­де,

не хо­че знаться з на­ми.

–  Як не прий­де, то й пла­кать не бу­де­мо. Я гор­дих не люб­лю, - ти­хо обізва­лась ма­туш­ка. Але це во­на тільки так го­во­ри­ла: її вже бра­ло за сер­це, що пи­сар­ша з бра­том і досі не при­хо­дять.

Несподівано рип­ну­ли двері з ґанку в при­хо­жу. Су­са­на Уласівна че­рез од­чи­нені двері вгляділа куд­ла­ту чор­но­во­ло­су пи­са­ре­ву го­ло­ву; за ним слідком увійшла пи­сар­ша, а за нею не­на­че вско­чив її брат, Ле­онід Се­ме­но­вич Па­на­сен­ко. Ма­туш­ка вий­шла до їх в при­хо­жу на­зустріч.

–  Це мій брат!
– ре­ко­мен­ду­ва­ла сво­го бра­та ве­се­ла пи­сар­ша.

–  Я ду­же ра­да, що ви прий­шли, - обізва­лась ма­туш­ка до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.
– Про­шу ж в за­лу до моїх гос­тей!

–  А ми оце трош­ки опізни­лись. Мав я де­яку ро­бо­ту в во­лості, - ска­зав пи­сар, чеп­ля­ючи свій бриль на кіло­чок і приг­лад­жу­ючи кост­ру­ба­ту го­ло­ву до­ло­нею.

–  Прошу вас до гос­тей! Наші гості вже дав­ненько поз'їжджа­лись, - ска­за­ла ма­туш­ка, по­ка­зу­ючи ру­кою на од­чи­нені двері в сто­ло­ву.

Серед сто­ло­вої сто­яв о. Ар­темій і ба­ла­кав з своїм сусідом о. Пор­фирієм. О. Пор­фирій мовч­ки слу­хав йо­го оповідан­ня й тільки ди­вив­ся, як швид­ко ми­го­тять ши­рокі гу­би в о. Ар­темія. О. Ар­темій вглядів в две­рях пи­са­ря й побіг до йо­го на­зустріч.

–  А! Ле­онтій Пет­ро­вич!
– крик­нув о. Ар­темій, ще й ру­ки підвів вго­ру, не­на­че був на­по­го­тові вхо­пить йо­го в обнімок і поцілу­вать. Він ухо­пив ру­ку пи­са­ря в обидві свої ши­рокі до­лоні й по­чав тряс­ти з усієї си­ли.

–  Чого це ви так пізно! А ми вас жда­ли, сподіва­лись, та й годі ска­за­ли, - ве­се­ло гу­кав на всю сто­ло­ву о. Ар­темій, не­на­че він був ра­дий пи­са­реві, як рідно­му батькові.

Писар тільки осміхав­ся: він не йняв віри щи­рості надз­ви­чай­но радісно­го привітан­ня. Він знав, що той пал, та привітність та жвавість бу­ли в йо­го більше ви­яв­ком жва­вості вро­ди і вдачі, а мо­же, й зу­мис­но­го вда­ван­ня, ніж щи­ро­го привіту.

–  А от і Фе­одосія Се­менівна! Здо­рові бу­ли! Пізненько-пізненько, нігде прав­ди діти!
– гу­кав о. Ар­темій до пи­сарші.

Писарша поз­до­ро­ви­ла о. Ар­темія з іме­нин­ни­цею й за­повісти­ла сво­го бра­та.

–  А! ваш брат! Ле­онід Се­ме­но­вич! Ду­же ра­дий, ду­же ра­дий, що ви прий­шли до нас. Ду­же ра­дий з ва­ми поз­най­омиться, хоч я вже не­на­че знай­омий з ва­ми, не ба­чив­ши вас в ли­це, - про­мов­ляв о. Ар­темій до мо­ло­до­го сту­ден­та.

–  А от мій сусід, о. Пор­фирій, - ре­ко­мен­ду­вав о. Ар­темій, - а це моя доч­ка, Ва­лен­ти­на Ар­темівна.

Стіл в сто­ловій вже був зас­те­ле­ний. На кінці сто­ла вже сто­яв здо­ро­вий са­мо­вар, блис­ку­чий та лис­ню­чий, і па­ру­вав під са­му сте­лю. Ва­тя за­си­па­ла чай і з-за ви­со­ко­го са­мо­ва­ра зир­ну­ла вваж­ли­во очи­ма на мо­ло­до­го Па­на­сен­ка.

Панасенко був тон­кий, ви­со­ченький, з ли­ця трош­ки схо­жий на сест­ру. Йо­го вид, не­на­че за­гост­ре­ний вни­зу, з гост­ренькою борідкою, з то­неньки­ми ус­та­ми, був тро­хи чуд­ний, але круг­ле, вип­ну­те, ви­со­ке чо­ло з ви­со­ки­ми бро­ва­ми, темні, гострі, про­ни­зу­ваті й тро­хи насмішку­ваті очі од­ра­зу при­тяг­ли до се­бе Ва­тині очі. Во­на за­ди­ви­лась на ви­сокі бро­ви й не по­хо­пи­лась вий­ти з-за са­мо­ва­ра. Мо­ло­дий сту­дент про­вор­ненько й сміли­во підбіг до неї й по­дав їй ру­ку. Ва­тя лед­ве встиг­ла пос­та­вить чай­ник на стіл і зак­ру­тить кран са­мо­ва­ра. Окріп бриз­нув з-під кра­на, і дрібненькі кра­пельки впа­ли на її ру­ку й ніби вку­си­ли, як бло­хи.

–  Ой!
– ниш­ком крик­ну­ла Ва­тя й лед­ве вдер­жа­ла крик.

Леонід Се­ме­но­вич по­дав їй ру­ку й пок­ло­нив­ся.

–  От тро­хи че­рез ме­не не по­пек­ли собі рук, - ска­зав Па­на­сен­ко, - ви­ба­чай­те мені, що я став при­чи­ною цього ли­ха.

–  Та це не­ве­ли­ке ли­хо! Про це ли­хо мені бай­ду­же: впа­ло на ру­ку дві кра­пельки, не­на­че дві спасівські му­хи вку­си­ли, - обізва­лась Ва­тя; і хоч її вку­си­ло ніби дві му­хи, але во­на встиг­ла при­ди­виться, що в Ле­оніда очі ве­селі й карі, хоч ус­та тонкі й сухі, а підборіддя тро­хи гост­ре.

–  Прошу ж в гос­тин­ну до гос­тей, та й будьте на­ши­ми гістьми!
– ска­зав о. Ар­темій і сам повів но­вих гос­тей в гос­тин­ну.

З прос­тор­ної гос­тин­ної че­рез од­чи­нені в сто­ло­ву двері не чу­ти бу­ло ні ду­ху. Гості тільки що зібра­лись, не обз­най­оми­лись, а де­котрі бу­ли між со­бою й нез­най­омі; во­ни сиділи мовч­ки або роз­мов­ля­ли по­шеп­ки, на­че бо­ялись го­во­рить го­лос­но.

–  Прошу сіда­ти ближ­че до сто­ла!
– ска­зав о. Ар­темій до пи­сарші й пос­та­вив стілець ко­ло сто­ла, близько од крісла, де сиділа од­на ма­туш­ка, з кот­рою пи­сар­ша бу­ла знай­ома.

Писарша те­пер вбра­лась в но­ву вов­ня­ну зе­ле­ну сук­ню, ще й по­че­пи­ла на шию шість разків доб­ро­го товс­то­го на­мис­та. Стілець сто­яв як­раз на са­мо­му сонці. Пи­сар­ша сміли­во, без ост­ра­ху й ва­ган­ня те­пер йшла на світ, мов ме­те­лик. Во­на сіла, ще й стілець од­су­ну­ла на самісіньке кру­жа­ло з про­менів сон­ця, бо бу­ла пев­на в то­му, що ярий світ не ган­жує її, а ще кра­сить, її очі ніби ка­за­ли: дивіться, мов, ма­туш­ки, яка на мені гар­на зе­ле­на сук­ня! Кра­ща, ніж на вас!