Поміж ворогами
Шрифт:
Незабаром добрі коники о. Артемія підкотили повозку під ґанок. О. Артемій зскочив з візка й вітром полетів по сходах на ґанок, згортуючи й бгаючи жужмом широкі, як простирядло, листки «Московских ведомостей». Скинувши з себе білий подорожній балахон з широкою відлогою, о. Артемій з листками газет вскочив в столову о. Пор-фирія.
О. Порфирій тільки що напився чаю. Проживаючи в містечку, о. Порфирій і обідав і пив чай багато пізніше, ніж батюшки по селах, вже трохи на міський лад. На широкому столі, застеленому чистою сільською скатеркою, стояли стакани
О. Порфирій сидів край стола й читав книжку. Він не любив хліборобства, оддавав своє поле наспіл чоловікові, але дуже любив читати книжки й мав їх доволі.
– Добривечір, о. Порфирій!
– гукнув о. Артемій, зскакуючи в столову.
Флегматичний о. Порфирій аж кинувся, ніби спросоння, і вирячив свої тихі каламутні очі на гостя.
– Доброго здоров'я!
– тихо обізвався він, через силу підводячись з стільця.
О. Артемій привітався й почав цілуваться з о. Порфирієм довго й міцно, неначе пів людського віку не бачився з ним, хоч він був в о. Порфирія минувшого тижня.
По флегматичній міні, по нешвидких рушеннях, по нешвидкій ході було знать, що о. Порфирій був не дуже-то радий гостеві.
– А я оце був на вокзалі. Писали, що сьогодні буде проїжджать великий князь, а його й не було. Така шкода, такий жаль!
– гукав о. Артемій.
«Господи, яка шкода, який жаль!
– думав о. Порфирій.
– І нащо йому здався той вокзал? Певно, крутить в йому якийсь черв'як і не дає йому сидіть на місці. І бувають же в світі такі непосидящі, такі прудкі люде! Бігає, літає, кричить, верещить, репетує…»
– Сідайте, о. Артемій, - обізвався тихо господар, - от я наллю вам чаю. Прошу!
О. Порфирій налив стакан чаю й поставив його перед гостем. О. Артемій почав розказувать за новинки, які почув на вокзалі; розказуючи швидко та дрібно, він колотив ложечкою чай. Тонкий дзвінкий стакан дзвенів, мов навіжений, неначе аж кричав: ой, рятуйте! не колотіть, не бийте мене, бо не видержу, от-от лусну!
О. Артемій дзвонив в стакан, нервово сьорбав чай ложечкою й кидав в свій мохнатий рот. Одна муха влетіла в чай і опарилась. Він захопив ложечкою муху і вкинув в рот. Налапавши її язиком, він повернув голову, виплював її на підлогу та знов говорив. На той час непідстрижені вуси лізли йому в рот разом з чаєм і прилипали до губів. Він одгрібав їх пальцями, роздявляючи рота, і копилив то верхню, то спідню губу.
– Оце я на вокзалі бачив Шмуля з Корсуня, бачив смілянського Берка, їхав з Києва о. Аврамій і о. Василій з Дацьок, - розказував о. Артемій.
– А чи не бачили там часом «протопресвітера» з Листвина, о. Саву?
– тихо спитав о. Порфирій і осміхнувся.
– Як же? Бачив і розмовляв з ним! Але яка шкода! Я думав, стріну на вокзалі велику силу народу, натовп депутацій од громад, стріну княгиню, побалакаю з нею. І подумайте тільки собі. На вокзалі нікогісінько нема! Яка шкода! Який жаль!
– репетував о. Артемій.
«І навіщо йому ті депутації, та княгиня? Чудна людина оцей о. Артемій. Я од тих депутацій, од тих княгинь ладен втікать за тридев'ять земель, а він сам шукає їх!» - думав о. Порфирій.
– Що ж тут чувать у вас?
– спитав о. Артемій.
– Сказать по правді, нічого не чуть цікавого. От ви то, мабуть, почули багато дечого цікавого на вокзалі!
– обізвався о. Порфирій.
– А що вам розказував листвинський протопресвітер?
– Розказував, що недавно їздив аж за Богуслав, а там шляхи рівняють, бо когось сподіваються, - сказав о. Артемій.
– Кого ж це ждуть? Може, буде їхать котрийсь архієрей або митрополит? А маршруту нема… - якимсь смутним голосом обізвався о. Порфирій.
– Казав, що рівняють шляхи добре, скрізь засипають рівчаки, закидають гноєм, присипають гній землею…
– Певно, буде їхать або митрополит, або губернатор, коли добре засипають рівчаки. Якби сподівались якогось архієрея, то тільки притрусили б потрошку рівчаки та бакаї й вибої… О, погана штука!
– сказав о. Порфирій.
– Ще й як погана! А тут метрики, а тут приходо-росхідні книжки й досі не позаписувані!
– крикнув о. Артемій.
– Ой, є хиби й недогляд! Все якось стягуєшся та все надалі одкладаєш…
– А штунди, о. Артемій, ще нема в вас в Горобцівці?
– спитав о. Порфирій.
– Ні, нема; не чуть.
– І в мене нема. Але листвинський протопресвітер оце вчора казав мені, що вона вже є коло вас кругом, і в Комарівці, і в Шендарівці, і в Хильках.
– І в Шендарівці? Чи не бреше часом протопресвітер?
– О, протопресвітер усе знає гаразд!
– обізвався о. Порфирій.
– Казав, що в Шендарівці пішло в штунду шість сім'їв і що якась проповідниця-штундка, якась дівка Тетяна, була й у вашому селі і в когось ночувала аж дві ночі.
– Була й ночувала! Аж дві ночі!
– крикнув о. Артемій і схопився з стільця.
– Бреше протопресвітер!
– Ой не бреше. Цей не з таківських, щоб брехав, - сказав о. Порфирій, - бо та штундка була і в нашому містечку, та урядник зараз витурлив її з містечка.
– Ой лишечко! Ще протопресвітер викаже в консисторії… А я про це й не знав… А я ж тутечки благочинний… Треба розвідать, треба досвідчиться за все.
– Довідайтесь! Може, та пророчиця й досі сидить в вашій Горобцівці… - сказав о. Порфирій.
– Ой-ой! А в мене ж мужики - то анафеми, злодії, анцибори, антихристи! А писар, то вже й не буду казать про його, - бідкався о. Артемій, - ця бестія хитра, як лисиця, а розумна й поміркована, як сатана…