Поміж ворогами

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Незабаром добрі ко­ни­ки о. Ар­темія підко­ти­ли по­воз­ку під ґанок. О. Ар­темій зско­чив з візка й вітром по­летів по схо­дах на ґанок, згор­ту­ючи й бга­ючи жуж­мом ши­рокі, як прос­ти­ряд­ло, лист­ки «Мос­ковс­ких ве­до­мос­тей». Ски­нув­ши з се­бе білий по­до­рожній ба­ла­хон з ши­ро­кою відло­гою, о. Ар­темій з лист­ка­ми га­зет вско­чив в сто­ло­ву о. Пор-фирія.

О. Пор­фирій тільки що на­пив­ся чаю. Про­жи­ва­ючи в містеч­ку, о. Пор­фирій і обідав і пив чай ба­га­то пізніше, ніж ба­тюш­ки по се­лах, вже тро­хи на міський лад. На ши­ро­ко­му столі, зас­те­ле­но­му чис­тою сільською ска­тер­кою, сто­яли ста­ка­ни

після чаю, ще не пе­ре­миті, ва­ля­лись ло­жеч­ки, шма­точ­ки па­ля­ниці. Усей по­суд був пов­ний мух. Му­хи роєм ла­зи­ли по мок­рих блю­деч­ках, дзиж­ча­ли в ста­ка­нах, обліплю­ва­ли чор­ни­ми куп­ка­ми гру­доч­ки са­ха­ру, чор­ни­ми обідка­ми шма­точ­ки па­ля­ниці. Се­ред сто­ла сто­яла скля­на, круг­ла, на­че на­ду­тий пу­хир, му­хо­лов­ка з са­хар­ним си­ро­пом, вже повнісінька мух. Уся ска­терть на столі бу­ла вкри­та му­ха­ми, котрі ви­раз­но чорніли на їй, не­на­че гус­то посіяне чор­не насіння. Сон­це вже за­хо­ди­ло й ки­да­ло ко­сий промінь на стіл. В га­ря­чо­му світі, за­си­па­ний му­ха­ми, увесь стіл був ніби жи­вий, во­ру­шив­ся й здри­гу­вавсь в кон­вульсіях.

О. Пор­фирій сидів край сто­ла й чи­тав книж­ку. Він не лю­бив хлібо­робст­ва, од­да­вав своє по­ле наспіл чо­ловікові, але ду­же лю­бив чи­та­ти книж­ки й мав їх до­волі.

–  Добривечір, о. Пор­фирій!
– гук­нув о. Ар­темій, зска­ку­ючи в сто­ло­ву.

Флегматичний о. Пор­фирій аж ки­нув­ся, ніби спро­сон­ня, і ви­ря­чив свої тихі ка­ла­мутні очі на гос­тя.

–  Доброго здо­ров'я!
– ти­хо обізвав­ся він, че­рез си­лу підво­дя­чись з стільця.

О. Ар­темій привітав­ся й по­чав цілу­ваться з о. Пор­фирієм дов­го й міцно, не­на­че пів людсько­го віку не ба­чив­ся з ним, хоч він був в о. Пор­фирія ми­нув­шо­го тиж­ня.

По флег­ма­тичній міні, по неш­вид­ких ру­шен­нях, по неш­видкій ході бу­ло знать, що о. Пор­фирій був не ду­же-то ра­дий гос­теві.

–  А я оце був на вок­залі. Пи­са­ли, що сьогодні бу­де проїжджать ве­ли­кий князь, а йо­го й не бу­ло. Та­ка шко­да, та­кий жаль!
– гу­кав о. Ар­темій.

«Господи, яка шко­да, який жаль!
– ду­мав о. Пор­фирій.
– І на­що йо­му здав­ся той вок­зал? Пев­но, кру­тить в йо­му який­сь черв'як і не дає йо­му сидіть на місці. І бу­ва­ють же в світі такі не­по­си­дящі, такі прудкі лю­де! Бігає, літає, кри­чить, ве­ре­щить, ре­пе­тує…»

–  Сідайте, о. Ар­темій, - обізвав­ся ти­хо гос­по­дар, - от я нал­лю вам чаю. Про­шу!

О. Пор­фирій на­лив ста­кан чаю й пос­та­вив йо­го пе­ред гос­тем. О. Ар­темій по­чав роз­ка­зу­вать за но­вин­ки, які по­чув на вок­залі; роз­ка­зу­ючи швид­ко та дрібно, він ко­ло­тив ло­жеч­кою чай. Тон­кий дзвінкий ста­кан дзвенів, мов навіже­ний, не­на­че аж кри­чав: ой, ря­туй­те! не ко­лотіть, не бий­те ме­не, бо не ви­дер­жу, от-от лус­ну!

О. Ар­темій дзво­нив в ста­кан, нер­во­во сьорбав чай ло­жеч­кою й ки­дав в свій мох­на­тий рот. Од­на му­ха влетіла в чай і опа­ри­лась. Він за­хо­пив ло­жеч­кою му­ху і вки­нув в рот. На­ла­пав­ши її язи­ком, він по­вер­нув го­ло­ву, вип­лю­вав її на підло­гу та знов го­во­рив. На той час непідстри­жені ву­си лізли йо­му в рот ра­зом з чаєм і при­ли­па­ли до губів. Він одгрібав їх пальця­ми, роз­дяв­ля­ючи ро­та, і ко­пи­лив то верх­ню, то спідню гу­бу.

–  Оце я на вок­залі ба­чив Шму­ля з Кор­су­ня, ба­чив смілянсько­го Бер­ка, їхав з Києва о. Ав­рамій і о. Ва­силій з Дацьок, - роз­ка­зу­вав о. Ар­темій.

–  А чи не ба­чи­ли там ча­сом «про­топ­ресвіте­ра» з Лист­ви­на, о. Са­ву?
– ти­хо спи­тав о. Пор­фирій і осміхнув­ся.

–  Як же? Ба­чив і роз­мов­ляв з ним! Але яка шко­да! Я ду­мав, стріну на вок­залі ве­ли­ку си­лу на­ро­ду, на­товп де­пу­тацій од гро­мад, стріну кня­ги­ню, по­ба­ла­каю з нею. І по­ду­май­те тільки собі. На вок­залі нікогісінько не­ма! Яка шко­да! Який жаль!
– ре­пе­ту­вав о. Ар­темій.

«І навіщо йо­му ті де­пу­тації, та кня­ги­ня? Чуд­на лю­ди­на оцей о. Ар­темій. Я од тих де­пу­тацій, од тих кня­гинь ла­ден втікать за три­дев'ять зе­мель, а він сам шу­кає їх!» - ду­мав о. Пор­фирій.

–  Що ж тут чу­вать у вас?
– спи­тав о. Ар­темій.

–  Сказать по правді, нічо­го не чуть ціка­во­го. От ви то, ма­буть, по­чу­ли ба­га­то де­чо­го ціка­во­го на вок­залі!
– обізвав­ся о. Пор­фирій.
– А що вам роз­ка­зу­вав лист­винський про­топ­ресвітер?

–  Розказував, що не­дав­но їздив аж за Бо­гус­лав, а там шля­хи рівня­ють, бо ко­гось сподіва­ються, - ска­зав о. Ар­темій.

–  Кого ж це ждуть? Мо­же, бу­де їхать кот­рий­сь архієрей або мит­ро­по­лит? А марш­ру­ту не­ма… - якимсь смут­ним го­ло­сом обізвав­ся о. Пор­фирій.

–  Казав, що рівня­ють шля­хи доб­ре, скрізь за­си­па­ють рівча­ки, за­ки­да­ють гноєм, при­си­па­ють гній зем­лею…

–  Певно, бу­де їхать або мит­ро­по­лит, або гу­бер­на­тор, ко­ли доб­ре за­си­па­ють рівча­ки. Як­би сподіва­лись яко­гось архієрея, то тільки прит­ру­си­ли б пот­рош­ку рівча­ки та ба­каї й ви­бої… О, по­га­на шту­ка!
– ска­зав о. Пор­фирій.

–  Ще й як по­га­на! А тут мет­ри­ки, а тут при­хо­до-росхідні книж­ки й досі не по­за­пи­су­вані!
– крик­нув о. Ар­темій.
– Ой, є хи­би й не­дог­ляд! Все якось стя­гуєшся та все на­далі одк­ла­даєш…

–  А штун­ди, о. Ар­темій, ще не­ма в вас в Го­робцівці?
– спи­тав о. Пор­фирій.

–  Ні, не­ма; не чуть.

–  І в ме­не не­ма. Але лист­винський про­топ­ресвітер оце вчо­ра ка­зав мені, що во­на вже є ко­ло вас кру­гом, і в Ко­марівці, і в Шен­дарівці, і в Хильках.

–  І в Шен­дарівці? Чи не бре­ше ча­сом про­топ­ресвітер?

–  О, про­топ­ресвітер усе знає га­разд!
– обізвав­ся о. Пор­фирій.
– Ка­зав, що в Шен­дарівці пішло в штун­ду шість сім'їв і що якась про­повідни­ця-штунд­ка, якась дівка Те­тя­на, бу­ла й у ва­шо­му селі і в ко­гось но­чу­ва­ла аж дві ночі.

–  Була й но­чу­ва­ла! Аж дві ночі!
– крик­нув о. Ар­темій і схо­пив­ся з стільця.
– Бре­ше про­топ­ресвітер!

–  Ой не бре­ше. Цей не з таківських, щоб бре­хав, - ска­зав о. Пор­фирій, - бо та штунд­ка бу­ла і в на­шо­му містеч­ку, та уряд­ник за­раз ви­тур­лив її з містеч­ка.

–  Ой ли­шеч­ко! Ще про­топ­ресвітер ви­ка­же в кон­сис­торії… А я про це й не знав… А я ж ту­теч­ки бла­го­чин­ний… Тре­ба розвідать, тре­ба досвідчиться за все.

–  Довідайтесь! Мо­же, та про­ро­чи­ця й досі си­дить в вашій Го­робцівці… - ска­зав о. Пор­фирій.

–  Ой-ой! А в ме­не ж му­жи­ки - то ана­фе­ми, злодії, ан­ци­бо­ри, ан­тих­рис­ти! А пи­сар, то вже й не бу­ду ка­зать про йо­го, - бідкав­ся о. Ар­темій, - ця бестія хит­ра, як ли­си­ця, а ро­зум­на й помірко­ва­на, як са­та­на…