Поміж ворогами

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Сусана Уласівна бу­ла ро­зум­на зро­ду, вчи­лась в не­ве­лич­ко­му пансіоні в Зве­ни­го­родці в однієї німкені й зро­ду ма­ла по­тяг до культур­ності. Своєю пос­тат­тю, ма­не­ра­ми, своїм вмінням по­во­диться з людьми, з гістьми, прий­ня­ти їх в своїй гос­поді, по­ба­ла­кать з ни­ми Су­са­на Уласівна бу­ла більше схо­жа не на сільську ма­туш­ку, а на панію, її по­важність і навіть її не­по­во­руш­ливість, її ог­ряд­на пос­тать ще більше над­да­ва­ли їй са­ло­но­вий по­важ­ний тон та солідність.

–  Ти ду­маєш, що й я для своєї втіхи прий­маю

в се­бе ото­го пи­са­ря, отих поліціянтів, уряд­ників, уся­ких ста­но­вих прис­тавів та панських уп­ра­ви­телів? Мені з їх усіх та­ка втіха, як з по­рожнього міха, як ка­жуть в при­казці, - обізвав­ся зго­дом о. Ар­темій.
– Зап­ро­шую їх до се­бе в гості, бо во­ни мені лю­де потрібні і ча­сом ста­нуть в при­годі.

Отець Ар­темій, ду­же ро­зум­ний зро­ду, був чо­ловік прак­тич­ний, за­по­пад­ний і вмів до­бу­вать якусь ко­ристь зад­ля се­бе з усіх тих повіто­вих та сільських на­чальників.

Од кня­гині він раз дос­тав собі дур­нич­ки кільки сажнів дров на па­ли­во та ви­ка­ню­чив ду­бо­вих ко­ло­док на ко­мо­ру й на шко­лу. З своїм пан­ком-по­ля­ком та уп­ра­ви­те­ля­ми він так вмів спра­ву­ваться, що во­ни доз­во­ля­ли йо­му ви­во­зить з своїх лісів де­ревні, а най­більше доб­ря­щих ста­рих дубів на шко­лу і навіть на церк­ву.

–  Ото нудьга бе­ре!
– ска­зав жва­во о. Ар­темій і якось нер­во­во крут­нув­ся в кріслі.
– Чи не час вже са­мо­вар нас­та­вить? Після чаю мені стає якось тро­хи ве­селіше.

–  Десь най­мич­ки по­роз­хо­ди­лись, - ска­за­ла ма­туш­ка, - але от не­за­ба­ром вже поп­ри­хо­дять з гу­лян­ки. Ти чуд­ний чо­ловік, все те­бе нудьга бе­ре, а мені ніко­ли не бу­ває скуч­но: сид­жу собі та щось ду­маю, або шию, або «Ни­ву» пе­рег­ля­даю.

За стіною десь да­ле­ко по­чув­ся стукіт. Хтось гурк­нув две­ри­ма.

–  Оришко! Мот­ре!
– гук­ну­ла ма­туш­ка.
– Ориш­ко, а йди сю­ди! А нас­тав ли­шень са­мо­вар, бо вже час нас­тав­лять!

Але ма­туш­ка дурнісінько гу­ка­ла: ні Ориш­ка, ні Мот­ря не вхо­ди­ли. Ма­туш­ка об­пер­лась обо­ма ру­ка­ми об руч­ки крісла, підве­ла з ве­ли­кою труд­но­тою свою ог­ряд­ну пос­тать і не пішла, а не­на­че по­су­ну­лась че­рез світли­цю важ­кою хо­дою й ко­ли­ва­лась на кож­но­му сту­пені по-ка­чи­но­му, з од­но­го бо­ку на дру­гий. Во­на за­га­да­ла дівча­там нас­тав­лять са­мо­вар.

Тільки що во­на вер­ну­лась до світлиці й знов важ­ко впірну­ла в крісло, над­ворі за­гур­котіла брич­ка, за­ту­потіли коні.

–  Ой, хтось приїхав в гості! Ой, не люб­лю я тих гос­тей, та ще й прос­тих!
– якось з ост­ра­хом про­мо­ви­ла Су­са­на Уласівна.

О. Ар­темій ки­нув­ся в сто­ло­ву й гля­нув у вікно.

–  Це свої гості. Чо­гось на­ша Ва­тя швид­ко вер­ну­лась з гос­тей, - ска­зав о. Ар­темій з сто­ло­вої.

–  Мабуть, в Бло­щин­цях не зас­та­ла нікогісінько до­ма, - ска­за­ла ма­туш­ка.

Через хви­ли­ну двері в сто­ло­ву од­чи­ни­лись. Увійшла Ва­тя. Її ли­це бу­ло завіша­не чор­ною гус­тою ву­ал­лю. Во­на од­ки­ну­ла ву­аль

і ста­ла пе­ред дзер­ка­лом зніма­ти з го­ло­ви ка­пе­люш та роз­ку­ту­вать ву­аль. З дзер­ка­ла не­на­че гля­ну­ло на світли­цю її ши­ро­ке ма­то­ве, тро­хи смуг­ля­ве ли­це, з дов­ги­ми то­неньки­ми бро­ва­ми з гост­ри­ми кінчи­ка­ми, котрі тро­хи по­со­ву­ва­лись аж на ши­рокі вис­ки. Ва­тя бу­ла не­по­га­на. Її чи­малі блис­кучі карі очі не­на­че пла­ва­ли на підси­не­них білках. Ши­ро­ку­ваті повні ус­та зви­ва­лись ду­же ви­раз­ни­ми звив­ка­ми. Усі її пруж­ки ли­ця бу­ли чи­малі, примітні, ви­разні. Ва­тя тро­хи ски­ну­лась на мол­да­ван­ку або на гре­ки­ню.

Вона роз­дяг­лась, об­тер­ла на ви­ду по­рох хус­точ­кою, по­ма­леньку одійшла од дзер­ка­ла й якось по­ма­леньку, не ха­па­ючись, сіла в крісло про­ти ма­тері. Її пов­ненька пос­тать спов­ни­ла не­ши­ро­ке крісло.

–  Ото, ма­мо! Тільки дур­но проїзди­лась в Бло­щинці до уп­ра­ви­те­ля. Не зас­та­ла до­ма ні паннів, ні уп­ра­ви­те­ля, ні уп­ра­ви­тельші. Навіть най­мич­ки ку­дись по­розбіга­лись. Од­ним од­на ба­ба сиділа на ґанку та ку­ня­ла, див­ля­чись на ку­ри та кур­ча­та.

–  Мабуть, па­ни поїха­ли ку­дись в гості?
– спи­та­ла ма­ти в доч­ки.

–  Управительша з доч­ка­ми поїха­ла в гості до сво­го бра­та, а уп­ра­ви­тель поїхав ку­дись по ділу, в фаб­ри­ку. Та й яка там ве­селість з уп­ра­ви­те­ля, хоч би я йо­го й зас­та­ла вдо­ма! Я ска­за­ла по­го­ни­чеві по­вер­тать на­зад з дво­ру, - го­во­ри­ла Ва­тя.

–  Не спо­су­ди­лось. Шко­да! Поїдеш вже в ту неділю та на­го­во­риш­ся з пан­на­ми дос­хо­чу, - обізва­лась ма­туш­ка, - а тим ча­сом го­туй ста­ка­ни для чаю. Ориш­ка не­за­ба­ром по­дасть са­мо­вар на стіл, - ска­за­ла ма­туш­ка.

Ватя з не­охо­тою підве­лась, не­на­че ви­вер­ну­лась з м'яко­го крісла, і ти­хою, для­вою хо­дою, на­га­ду­ючою хо­ду своєї ма­ми, поп­рос­ту­ва­ла до сто­ло­вої, од­чи­ни­ла ша­фу й по­ча­ла вис­тав­лять на стіл ста­ка­ни та ми­соч­ки, її густі чорні бро­ви бу­ли на­суп­лені; во­на спус­ти­ла очі до­до­лу й пох­ню­пи­ла го­ло­ву. Пан­ни, уп­ра­ви­те­леві доч­ки, ка­за­ли їй, що до їх час­тенько навіду­ються в гості ті па­ничі, що слу­жать в близьких се­лах за вчи­телів в цер­ков­них шко­лах. Ва­тя сподіва­лась стріну­ти, по­ба­чить їх і поз­най­омиться. Але по­ба­чить їх не до­ве­лось, - і Ва­тя хо­ди­ла й по­ра­лась ко­ло сто­ла смут­на й нев­до­во­ле­на.

Вже й чай нас­то­яв­ся. Ва­тя по­на­ли­ва­ла ста­ка­ни. Су­са­на Уласівна сіла на стілець і по­ча­ла пи­ти чай. Отець Ар­темій сів і собі на стільці, на­лив з ста­ка­на в ми­соч­ку чаю й по­чав по­хап­цем сту­дить чай в ми­сочці та сьорба­ти.

–  А! Чи най­мит вже розпріг коні?
– нес­подіва­но крик­нув о. Ар­темій і не пос­та­вив ми­соч­ки на стіл, а ніби ки­нув її. Краплі чаю заб­риз­ка­ли білу чис­ту ска­тер­ку.

Ватя зир­ну­ла в вікно.

–  Вже, та­ту, розпріг коні й за­во­дить у стай­ню, - обізва­лась Ва­тя.