Поміж ворогами

Нечуй-Левицький Іван Семенович

«Якась пи­сар­ша, якась му­жич­ка, справж­ня мо­ло­ди­ця, тільки че­рез те, що нап­ну­ла на се­бе зе­ле­ну сук­ню, пин­дю­читься, пнеться вго­ру. Во­на за­бу­ла, що мій батько був свя­ще­ник, а дід - Зве­ни­го­родський про­то­поп. Чи ти ж мені рівня! А ще й не­сеться вго­ру. За­дер­ла кир­пу до стелі, гор­до­ви­то пог­ля­дає на ме­не», - гав­ка­ла вчи­тельша в своєму серці.

Усім бу­ло бай­ду­же про неї. Мо­лоді пан­ни та па­ничі зос­та­лись в гос­тинній. Ва­тя по­на­ли­ва­ла ста­ка­ни й пос­та­ви­ла їх на столі в гос­тинній. На ка­напі, на кріслах засіла мо­ло­да ком­панія. Старі обсіли стіл в сто­ловій навк­ру­ги.

Компанія в сто­ловій бу­ла

ве­се­ла. Усі роз­мов­ля­ли, гу­ли, як бджо­ли в пасіці. Але го­лос о. Ар­темія пе­ре­ма­гав усі го­ло­си. Роз­го­во­рив­ся навіть мов­чун о. Пор­фирій.

О. Пор­фирій вий­шов з семінарії од­ним з пер­ших сту­дентів. Зай­няв­ши па­рафію, він з зав­зят­тям взяв­ся й за просвіту в школі, і за піднят­тя мо­ральності в селі, що­неділі го­во­рив про­повіді, а най­більше про­ти п'янства, завів братст­во, то­ва­рист­во тве­ре­зості, нав­чав се­лян на обідах, вчив в роз­мо­вах, але по­ба­чив, що йо­го просвітня про­повідь не вчи­ни­ла чу­да: не пе­ре­ро­би­ла се­лян на ян­голів за який­сь де­ся­ток років, чо­го він сподівав­ся, не ма­ючи і втям­ку про те, що та­кий психічно-істо­рич­ний мо­ральний роз­ви­ток тем­них мас не ро­биться за який­сь де­ся­ток років, та ще й тоді, ко­ли не­ма ні доб­рої національної шко­ли, ні на­род­них бібліотек, ні чи­та­лень, ні піддер­жан­ня й ініціати­ви од гро­ма­ди й звер­ху… І о. Пор­фирій дійшов до пе­симізму, зневірив­ся б своєму ділі і… на все мах­нув ру­кою, за­ко­пав­шись в книж­ки.

–  Ну й му­жи­ки те­пер ста­ли, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу!
– обер­нув­ся о. Ар­темій до пи­са­ря.
– Чом пак хоч ва­ша во­лость не при­пи­нить їх тро­хи?

–  А як же ми їх бу­де­мо при­пи­нять?
– спи­тав пи­сар.
– В нас є хо­лод­на, та й більше ніяко­го стра­ху на їх не маємо в ру­ках.

–  То ви їх хоч при­най­мні за­ми­кай­те частіше в хо­лод­ну, або­що!
– кри­чав о. Ар­темій.
– Спус­то­ши­ли, геть до­чис­та спас­ли мою лу­ку.

–  Та й панську сіно­жать спас­ли, - обізвав­ся уп­ра­ви­тель, - і ми нічо­го не вдіємо, бо бу­ла су­ха вес­на; і по­ча­ли по­зов, та й те нічо­го не по­мог­ло. Хоч військо став на лу­ках.

–  Розносились з тією штун­дою, як ста­рець з пи­са­ною тор­бою, - ска­зав о. Ар­темій, - аби що ска­зав му­жи­кові, то він за­раз тобі: ко­ли так, то ми в штун­ду! А йде п'яний проз двір, го­лос­но попів лає.

Батюшки по­ча­ли роз­мов­лять за двох вікар­них архієреїв, котрі тієї зи­ми їзди­ли по се­лах, та ще й взим­ку.

Коли це нес­подіва­но в при­хожій щось рип­ну­ло две­ри­ма й за­чов­га­ло прос­ти­ми чобітьми: то приїхав о. Са­ва. Він не­на­че крадько­ма в'їхав у двір на своїх по­га­неньких ко­ни­ках, не­на­че крадько­ма увійшов і в при­хо­жу. На йо­го навіть со­ба­ки не заб­ре­ха­ли.

–  Листвинський про­топ­ресвітер! Приїхав лист­винський про­топ­ресвітер!
– не­на­че на ву­хо один од­но­му ше­потіли ба­тюш­ки. Роз­мо­ва од­ра­зу впа­ла. Усі в сто­ловій за­мовк­ли. Про архієреїв ніхто вже й сло­ва не пис­нув. О. Са­ва увійшов ти­хенько, не­на­че сту­пав навш­пи­няч­ки, і привітав­ся до ха­зяїна, поз­до­ро­вив бла­го­чин­ну з іме­ни­на­ми, поз­до­ров­кав­ся з гістьми й сів. При­сад­ку­ва­тий, ду­же ши­ро­кий в пле­чах, з здо­ро­вою го­ло­вою, з ши­ро­кою ку­че­ря­вою бо­ро­дою, в ру­шен­нях за­те­ле­пу­ва­тий, цей ха­му­ла, о. Са­ва, і справді одрізняв­ся од інших ба­тю­шок, і тон­ких, і ви­со­ких. Йо­го надз­ви­чай­но ши­рокі гру­ди не­на­че бу­ли приз­на­чені для про­топ­ресвітерських хрестів. Усі зна­ли, що о. Са­ва має ро­дичів і знай­омих в кон­сис­торії й час­тенько

їздить до Києва та заг­ля­дає в кон­сис­торію; усі зна­ли, що він лю­бе там ба­га­то де­чо­го зай­во­го роз­ка­зу­вать за сусід-ба­тю­шок, чо­го не го­ди­лось би роз­ка­зу­ва­ти, і ча­сом ви­ка­зує на де­ко­го.

«Ну, те­пер хоч по­чи­най хрес­титься до об­разів і за князів, і за архієреїв, і за хрис­то­лю­би­ве воїнство!
– по­ду­мав о. Ар­темій.
– Приніс не­чис­тий оцього лист­винсько­го про­топ­ресвіте­ра, що вис­вя­тив­ся на по­па з дяків. Тре­ба ки­даться в політи­ку».

О. Ар­темій ви­пи­су­вав «Мос­ковс­кие ве­до­мос­ти», бо ре­дакція по­си­ла­ла це доб­ро сільським ба­тюш­кам сли­ве за безцінь, за по­ло­ви­ну ціни. Ба­га­то ба­тю­шок ви­пи­су­ва­ло де­ше­венькі пе­тер­бурзькі га­зе­ти: «Свет» і «День», і хоч нічогісінько більше не чи­та­ли, але тро­хи ціка­ви­лись політи­кою.

–  Чи чу­ли но­ви­ну?
– по­чав о. Ар­темій.
– Бісмарк по­летів, по­ле­тить і Капріві!

–  Куди ж він по­ле­тить?
– спи­тав насмішку­ва­то о. Пор­фирій.
– Чи в вирій, чи хіба, на місяць?

–  З місця по­ле­тить! Це по га­зе­тах вид­но, - ска­зав о. Ар­темій.

–  Щасливої йо­му до­ро­ги! А вам, о. Са­во, не шко­да то­го Бісмар­ка та Капріві?
– спи­тав в о. Са­ви о. Пор­фирій.

О. Са­ва пе­ре­див­ляв­ся тільки єди­ний жур­нал «Єпар­хи­альные ве­до­мос­ти» та й то не все чи­тав, а тільки той одділ, де пи­са­лось про наг­ра­ди. Він не чи­тав навіть «Све­та», впер­ше по­чув про яко­гось Бісмар­ка й тільки мах­нув ру­кою та й про­мо­вив: «На здо­ров'я! не­хай ле­тить, аби ми на стільцях сиділи».

–  Невже вам йо­го не шко­да?
– спи­тав насмішку­ва­то о. Ар­темій в о. Са­ви.

–  А чо­го мені йо­го шко­да? Хіба він мені сват чи брат? Як по­летів з місця, то дру­гий на йо­го місці ся­де. «Во­ро­на з місця, сокіл на місце», - ска­зав о. Са­ва.

О. Ар­темій розвівся про прусську політи­ку, го­во­рив га­ря­че, з за­па­лом, виніс ос­танній но­мер га­зе­ти, го­лос­но про­чи­тав ті ви­пис­ки з німецьких га­зет, в кот­рих німці га­ни­ли Росію.

–  Боже мій! Що це бу­де? Що це бу­де?
– гук­нув о. Ар­темій і при то­му схо­пив­ся з місця, вхо­пивсь обо­ма ру­ка­ми за го­ло­ву й з па­фо­сом бігав по сто­ловій та ре­пе­ту­вав: - Це все не до­ве­де до доб­ра! Що ми в світі бо­жо­му бу­де­мо ро­би­ти, як бу­де вой­на? О. Са­во, що ми тоді бу­де­мо ро­бить?

–  Нічого. А що ж ми бу­де­мо ро­бить?
– обізвав­ся о. Са­ва.

–  Як то нічо­го? А як сю­ди прий­дуть прус­са­ки та зас­ту­ка­ють в ваші двері? Що ви тоді ро­би­ти­ме­те? Га?

–  Хто йо­го знає, що я тоді ро­би­ти­му. Ма­буть, візьму та­ба­тир­ку, встром­лю в неї пуч­ку та по­ню­хаю та­ба­ки, як оце те­пер, - ска­зав о. Са­ва, кот­ро­му і в сні не сни­лись ніякі прус­са­ки.

О. Са­ва й справді ви­тяг з ки­шені та­ба­тир­ку, всу­нув в неї пуч­ку й по­ню­хав та­ба­ки.

–  Ото добрі ліки од прус­саків! кращі, ніж руш­ниці та гар­ма­ти, - обізвав­ся о. Ар­темій з сміхом.

«Чого він бігає та га­ла­сує?
– ду­мав о. Пор­фирій.
– Не­на­че ті Бісмар­ки та Капріви вже штри­ка­ють йо­го зза­ду спи­са­ми та підсма­лю­ють вог­нем. Чуд­ний чо­ловік!»

–  А як зас­ту­ка­ють прус­са­ки в мої двері, то я двері зап­ру, - ска­зав о. Са­ва.

–  А як во­ни вис­тав­лять ваші двері?
– спи­тав о. Ар­темій.

–  То о. Са­ва схо­вається на піч, - про­мо­вив о. Пор­фирій.

–  А як во­ни зас­ту­ка­ють вас і на печі?
– спи­тав в Са­ви о. Ар­темій.