Посланець
Шрифт:
— А я покохала Даурова, як людину, що готова сміливо помститися за моїх трагічно загиблих батьків… Я була дівчиною… Боже мій, як він мене розбестив!..
— Усяка зрада починається з морального падіння. У людини необхідно вкрасти її здорові, моральні цінності, щоб ницість і підлість вона сприйняла як вияв вищої моральної зверхності, так би мовити, «незалежної внутрішньої розкутості», бо наша комуністична мораль для них, наших ворогів, бачите, «суцільні пута, що тримають у більшовицькому полоні вільну людину». Ці теорійки, Надіє Олександрівно, давно відомі.
— Що ж я наробила? — ніби сама до себе, промовляла молода жінка. — Сама перекреслила власне життя… В ім'я
— Не мав сумніву, — суворо мовив Роговцев. — З цього завжди починається. Ніцше, Шпенглер, Фрейд…
Але вона відчула, що ця суворість не до неї, що вона звернена проти тих, хто плете свої облудні тенета на отаких довірливих, як вона сама, ловить і облесливо шепоче: «Від життя треба взяти все, будь-якою ціною, бо воно — життя — єдине і неповторне». Мовляв, втрати його, втіхи, радощі й прагнення — безповоротні. Мовляв, у людині слід цінувати не те, що вона зробила, а її можливий творчий потенціал, навіть коли ця людина не зробила для інших людей нічого. Зовсім нічого… Навіть дармоїдові, навіть викінченому недоумку з такою філософією зручно ходити у «геніях, що їх не зрозуміли». Солодка отрута для марнославних, пихатих, самозакоханих… Куди вона веде? Вороніна знала куди, бо пройшла до кінцевої зупинки цим брудним, ганебним шляхом.
— Я все розповім, — прямо дивлячись у стомлені, примружені очі генерала, рішуче мовила вона. — Геть усе! Тепер нічого не приховаю! Це Ліхан намовив мене… Потім з «вітанням» від нього прийшов цей німак…
— Значить, до появи Нерлінга до вас навідався Дауров? — уточнив Роговцев. — Коли?
— Коли тільки-но почався липневий наступ німців на Північний Кавказ… Вперше з початку війни я зустрілася з ним випадково, неподалік від нашого госпіталю. Це було, — вона на мить замислилася, — так, пригадую! — у перших числах липня. Я кажу «випадково», бо чтоді ніяк не чекала з ним зустрічі, не гадала, що колись взагалі побачу його. Адже перед війною він був засуджений як німецький шпигун… Лише набагато пізніше збагнула, що зустріч наша зовсім не була випадковою, що він з цілком певною метою розшукав мене. А тоді… — Вона нервово запалила другу цигарку, не питаючись дозволу. Генерал Роговцев підсунув до неї ближче пачку «Казбеку» і сірники. — А тоді… Іду і чую за спиною квапливі кроки, хтось легенько бере мене під руку. Озираюся — Ліхан. Я аж уклякла на місці. А він — у формі лейтенанта, з речовим мішком за плечима — посміхається до мене, промовляє безтурботно, як людина, якій нема чого боятися і не треба ховатися. Сам розповів, не чекаючи запитань, що, як почалася війна, почав проситися на фронт, аби спокутувати свою провину… Повірили. Правда, зарахували в штрафбат… Відзначився, нагороджений медаллю «За відвагу», послали на курси молодших командирів, і от він тепер увесь переді мною — лейтенант з речмішком, але без даху над головою…
— І ви повірили?
— Так, ніч ми провели разом… Як колись… Вранці він пішов. Казав, що їде до своєї частини. Навіть номер польової пошти лишив, щоб писала…
— Писали?
— Нічого я не писала… Не встигла писати, бо ввечері він знову прийшов… Я гадала, що потрібна йому як жінка, а виявилося… Він цілий день слідкував, чи не піду я…
— Зрозуміло… Чим він вас узяв?
— Погрозами… Що розповість про батька-білогвардійця, про довоєнний шпигунський зв'язок з ним… І що я нічого не доведу… Час воєнний, суд короткий — трибунал, до стінки…
— Чого він домагався від вас конкретно?
— Тільки можливості користуватися квартирою. І не лише для себе. А для кожного,
— І про нього…
— Нерлінг одразу ж взяв запасний ключ, щоб не залежати від мене. Приходив, коли хотів, і йшов кудись так само. Траплялося, зникав на кілька днів… Якось до мене завітала давня подруга, — Вороніна кинула швидкий погляд на Роговцева, — але запевняю вас: вона нічого не знала про моє потаємне життя! — просто подруга…
— Як її звати?
— Валентина Корабльова… І ось вона розповіла мені про дивний випадок: ніби наші полонили її однокашника Олексія Маркова, який був у формі німецького гауптмана і мав документи на ім'я Лотара Краузе. Була вкрай знервована, не знала, що їй робити. Я висловила сумнів: може, помилилася? Але вона категорично заперечила… Увечері я розповіла про цю дивовижну схожість «капітанові Петрову». А він другого ж дня вранці приніс до мене радіопередавач і сказав: «Будемо працювати разом. Тепер ви повністю наша людина». — «Як це — «ваша»?» — обурилася я. «Від учора ви — агент німецької розвідки». — «Як ви смієте?» — заволала я. А він відповів: «Смію, бо ви вчора виказали російського розвідника Олексія Маркова, який успішно діяв у нашому тилу. За це величезної ваги повідомлення абвер виголошує вам подяку і преміює трьомастами рейхсмарками. Одержите, коли ми окупуємо це кляте місто. А поки що — працювати і працювати. За рейхсмарки, які гарантують чудове й веселе життя». Мені стало моторошно… Я відмовлялася, плакала, благала… Все даремно — примусив… І все тому, що боялася… Розстрілу… Трибуналу…
Вона сховала обличчя в долоні. Плечі її здригалися від нестримних ридань.
— Далі! — жорстко мовив генерал, щоб не дати їй зовсім розклеїтися — час підганяв.
— Далі… А далі Нерлінг примусив мене збирати відомості про розташування військових частин, вивідувати їх у поранених, які завжди довірливі з лікарями, знайомитися з льотчиками, що базуються на нашому аеродромі… Нерлінг особливо наполягав на тому, щоб я по можливості дізнавалася про закид радянських розвідгруп у німецький тил…
— І ви сумлінно виконували його накази!
— Не дуже…
— Чому ж? Увечері ми з вами зустрічалися на аеродромі, а одразу по вашому поверненні додому Нерлінг передав шифровку: «Нуль-нуль годин. З аеродрому мого перебування знявся літак з розвідгрупою. Двоє, у формі німецьких офіцерів. Перший високий, чорноокий. Другий середній на зріст, блондин, обличчя веснянкувате, обер-лейтенант. Закид у районі Ставрополя…» Другого ви роздивилися детальніше. Чому?
— Бо перший весь час перебував за спиною…
— Ясно.
У двері постукали. Увійшов майор Тамбуліді.
— Товаришу генерал, дозвольте звернутися?
— Що трапилось?
— Термінове повідомлення служби радіоперехоплення.
— Одну хвилину.
Роговцев викликав конвоїра.
— От що, Надіє Олександрівно, зараз вас проведуть до слідчого товариша Шестакова. Раджу бути з ним абсолютно відвертою. До кінця відвертою, до самісінького денця. Це полегшить вашу долю. А поки що — до побачення.
Коли за арештованою зачинилися двері, генерал запитально поглянув на майора.
— Знову вийшов на зв'язок «дядя Ваня», — коротко доповів Анзор.
— А, «дідусь Маклай»! Щось цікаве?
— Серед оперативних відомостей двічі вклинцьовано слово «Ельбрус» — сигнал небезпеки для «Історика».
— Значить, знову щось сталося, — стривожився Роговцев. — Що саме?
— У тексті пояснень нема.
— Запитайте, що сталося… А як посуваються справи з Нерлінгом?