Посланець

Ячейкин Юрий Дмитриевич

— Дивовижно — без жодних клопотів. Сипле всіх підряд.

— Що ж тут дивного? Для нього розвідка — лише гра. І то — не акторська, а рулетка. Аби гроші…

— Щойно назвав ще одну конспіративну квартиру в районі аеродрому. Знову жінка, і знову вербовка через Даурова. Ідемо брати.

— Гарненько обмізкуйте операцію. Не виключено, що там принишк другий Нерлінг… Ох, ця огидна спадщина покійного пана бургомістра! Досі дається взнаки…

Розділ шістнадцятий

ВТЕЧА НА «ЦВИНТАРІ»

Мабуть, згадуючи зиму сорок першого

року і поразку від Червоної Армії під Москвою, поразку від армії, кілька разів оголошеної дощенту знищеною, яка пішла в бій просто з військового параду на Красній площі, фюрер, що особисто обійняв обов'язки головнокомандувача групи армій «А», у наказі штабові першої танкової армії фон Клейста змушений був обережно зазначити: «… на всьому Східному фронті в російське революційне свято 7 листопада слід чекати значних наступальних операцій; фюрер висловлює надію, що війська захищатимуть кожен клапоть землі до останнього вояка». Так уже було під Москвою, коли німецькі вояки роздивлялися в бінокль околиці радянської столиці і не могли пройти вперед ані на крок. Так сталося й під столицею Північної Осетії — теж з біноклями і безсилим тупцюванням на місці. А німцям, що там вели наступ, став відомий короткий і страшний наказ парторга однієї з рот каспійських моряків-курсантів, які героїчно захищали непохитний Майрамадаг, Рафаеля Хуцішвілі [61] : «Ворог набагато сильніший за нас, і ніхто з комуністів не має права загинути, аніж перед тим не знищить десятьох фашистів». Бий ворога і веди рахунок! До хлопців-моряків прийшли на підмогу місцеві горяни і лягли поруч в обпалені вогнем окопи. А серед них — навіть такі, як столітній Тасалтан Базров та вісімдесятирічний Миколай Батнєв… От і довелося «підкорювачеві Кавказу», що ховався від білого світу у бетонованому підземеллі свого вовчого лігвища «Вервольф», забути слово «наступ» і згадати «захист до останнього вояка…» Лякала його 25-та річниця Великого Жовтня! А воно — революційне свято Країни Рад, уже друге за цю нещадну війну, — невблаганно наближалося. А «дранг нах Остен» знову зупинився…

61

Загинув смертю хоробрих під Майрамадагом.

Приблизно такі думки снували в голові гауптмана Адольфа Шеєра — «Буде на нашій вулиці свято!» — коли він разом з Гансом Лютке виїхав у гори, у цілком певне місце, яке вказав йому «дід Маклай».

Була й інша задумка: перехопити тут, на дорозі, бравого аса Густава Готтфріда, аби нарешті у, так би мовити, невимушений спосіб скористатися його запрошенням на банкеті в казино відвідати аеродром. Знав, що Густав повертатиметься саме цим шляхом, і знав, звідки він повертатиметься, бо вчора й сам отримав запрошення до князя Гуріані, обозного князя фашистського вермахту, ще одного кандидата в маріонеткові «правителі» з інкубатора тотожних «правителів» рейхслейтера Розенберга. Не поїхав до князя, бо не був певен, що вчасно вирветься з несумнівної гульні, а зустріч — ось тут — з людиною «дідуся Маклая» конче мала статися, і в час суворо обумовлений. Що ж, зустріч відбудеться, а Ганс Лютке з машиною уважно пильнує на шляху…

Затулений деревами й колючим чагарником, десь за скелями з невтомним шумом кипів бурхливий Терек, з ущелин тягло вогким холодом, хоч гранчасті білі гостряки Кавказького пасма вже рожево заіскрили. Шеєр дістався сюди у справі, і все ж величні гори, завжди дивно неповторні, ніби вони і досі не бачені, мимоволі вражали вигадливою, чистою красою.

Краєм ока він помітив, як з кущів підіймається озброєна людина, і рвучко обернувся до неї, до націленої на нього цівки німецького «шмайсера», хапаючись

за пістолет.

— Я прийшов з гір, а гори ваші друзі, — мовила темна постать у кущах, ще густо сповитих тут, у низині, ранковими сутінками.

— Гори нас збережуть, — відгукнувся Шеєр з полегшенням, радіючи, що вийшов на зустріч точно. А ще більше зрадів, коли впізнав цю людину, що вийшла з чагарників: — Чомай! Оце зустріч! Зовсім не чекав тебе побачити…

— Гори стелять стежки друзям і добрим людям. Я впізнав тебе, куначе, і слухаю.

Так, Уянаєв мав рацію — для емоцій не час. І Шеєр перейшов до справи:

— Передайте секретареві підпільного райкому: наказано активізувати підривну діяльність у районі Гізель — Ардон — Алагір. Особливу увагу слід звернути на дезорганізацію роботи штабів і служб. Сигнал — початок наступу Червоної Армії у вказаному районі. Щоб жоден дріт не лишився неушкодженим… Друге: комуніста Михальського разом з іншими арештованими завтра вночі повезуть до Ставрополя. Необхідно, щоб партизани визволили їх. Це єдина можливість врятувати Михальського. Арештанти їхатимуть у критій вантажній машині. У двох «опелях» — офіцери СД. Мотоциклетний конвой. На брезенті машини, вгорі, прикмета — жовта пляма від розлитої фарби. Вночі ця прикмета малопомітна. Отже, максимум уваги…

— На чолі групи, — суворо мовив Чомай, — підуть брати Тамірбулат і Димітр Дзбоєви. Вони присягайся, що не житимуть, якщо не врятують товариша Михальського.

— Ну, навіщо ж так, — навіть розгубився від холоду цих слів Шеєр.

Чомай поглянув на нього, зрозумів, що той нічого не знає з подій серпневих днів, і коротко пояснив:

— То гірська присяга кревняків: товариш Михальський врятував Тамірбулата і Димітра від смерті.

— Он воно що! Тим краще…

Гуркіт мотора урвав їхню розмову.

— Шеєр, де ви? — почулося зі шляху.

Чомай Уянаєв нечутно зник у чагарнику.

Гукав не Ганс Лютке, і — головне — голос був знайомий, той, якого чекав…

— Агов! — озвався. — Ходьте сюди!

Крізь кущі хтось ломився, важко відсапуючись. Гауптман вийняв фотоапарат і націлився в рожеве, гранчасто виблискуюче підсоння.

— Доброго ранку, Адольфе! — З кущів навпростець пер міднопикий ас Густав Готтфрід. — Чого тебе зрання в кущі понесло? — ревів він. — Та ще без дівки…

— Сфотографувати схід сонця на Тереці. — І підморгнув: — Відтепер — німецького сонця. Для книги потрібні й екзотичні краєвиди, Густаве… Стривай, я й тебе клацну. Де бажаєш? На фоні цих диких скель чи на березі бурхливого Тереку?

— На фоні місцевої княгівни! — масно посміхнувся мордань.

— Де ж її узяти?

— А я привіз… Цій гультяйці закортіло подихати гірським повітрям.

— І хто ж вона така?

— Справжнісінька княгівна, дочка самого князя Гуріані… Тьху на того князя! Розумієш, Адольфе, внаслідок того, що ми ніяк не візьмемо Владикавказа, цей родовитий тхір порішив уже зараз накивати п'ятами назад до Берліна. От і напустив на мене власну дочку, щоб умовила дати їм літака для них і на їхні родинні бебехи, а як на мене — награбовані і накрадені… Їх тепер порозвелося, отих князів — завезли їх сюди цілий «уряд». Уявляєш, я гуляв у вельми сановитій компанійці, і все колишні втікачі звідси — князі Зафір та Довгателі… Тепер зібралися тікати вдруге!

— А що ж княгівна? — зупинив цей геральдичний слововилив Шеєр.

— О! Мов ломовик, і невтомна, як повія з портового борделя, — дав вичерпну характеристику хвацький ас. — Але ще одна така скажена ніч, і я не зможу триматися за штурвал… Ні, в ім'я елементарного самоврятування я того «правителя»-князька разом з його хтивою донькою таки відвантажу в Берлін. Якнайшвидше! Нехай княгівна знесилює тилових пацюків. Зрештою, їм з-під ковдри не лізти просто в пащу до костомахи з косою…