Потойбiчне
Шрифт:
Невиспана, встала; довго в кріслі на веранді сидячи, вдивлялася в прозору подощеву далечінь Дніпрового плеса. Тоді почала трохи поратися по господарству. Готувала сніданок, потім обід. Нарізала хліба на дорогу, зварила кілька яєць. Переглядала, знову сівши у крісло, книжки, не раз уже читані. Потім склала найпотрібніші речі, які думала взяти з собою, до валізки і, не поспішаючи, попрямувала до пристані. Там вона дізналася, що пароплав має дві і пів години запізнення. Отже, не знала, куди їй дінути час. Назад вертати не хотіла, а сидіти на пристані й чекати – було нудно.
Срібно поблискували сонні Дніпрові хвилі, а вітер вабив у соняшний простір, їй прийшла знічев'я думка поїхати човном. Цим пляном вона враз захопилася. Поїде вона, як звичайно, горіріч, у бік, противний тому, яким буде простувати її пароплав, щоб назад, коли руки стомляться від веслування, дати себе нести течії. Очі її нагляділи легенького полутригера на двох. На мить завагалася, бо не знала, чи потрапить сама веслувати і стернувати заразом. Та господар човна помітив її вагання й сказав:
– Я дам хлопчика, який допоможе вам.
Хлопчик хотів узятися до весел, але вона наказала йому сісти до стерна,
З кожним помахом весла, що гнав човна проти течії, у Ганни яснішало на душі, сонце набирало потужнішого блиску, покороблена синява Дніпра ставала насиченішою, темнішими відтінками смарагду відсвічувала зелень берегів, а блискітки, що злітали з весла, коли воно ненароком вискакувало з води, здавалися маленьким діямантовим дощем. З кожною хвилиною вона скидала частину балясту з себе. Тіло легшало. Здавалося, що ось-ось воно зрине угору і потоне в блакитній незглибності.
Доїхавши до Чорторию і згаявши там три чверті години, Ганна зиркнула на наручного годинника і сказала собі, що мусить поспішати, коли хоче потрапити на пароплав. Отже, повеслувала назад. Та тільки повернула човна, як тягар, якого вона деякий час позбулася, знов наліг їй на душу. Не тішило на зворотній путі ані глибоке небо, ані сонце, ані похолодь, якою віяло від хвилі, коли нахилитися до неї лицем. Чим більше вона зближалася до пристані, тим важчий ставав той тягар.
Пароплав уже стояв, готовий до відплиття. Зійшовши на поміст, вона з легким жахом прочитала його назву «Лев Толстой», що півкругом темніла посередині його торсу на білому тлі. Стала в чергу за квитком. Як зійшла на палубу, до носа їй шугнув якийсь неприємний і дуже знайомий запах. Так, то був запах її суконки, з якої вона перед трьома днями виводила плями, запах бензини. Він ішов від високих гальонів, що стояли на палубі й на яких був напис «Медсантруд». Серед численної публіки впала їй в очі дівчина з пелеринкою на плечах. Та пелеринка лопотіла на вітрі, і Ганна бачила, що мала вона білу підшивку. А ось і військовий, що передавав їй листи. Ні, не він, а хтось иньший, тільки одностроєм схожий на нього. Щось їй нагадувала та дівчинка в пелеринці, та ніяк не могла згадати, що саме. Враз їй блиснуло в голові: дівчинка скидалася на нетлю, що тріпотіла крильми і що ті крильця були в неї білі під сподом. Від запаху бензини і від усвідомлення тієї аналогії Ганну знов занудило, голова їй пішла обертом, усе замаячіло перед очима, десь під ложечкою вона відчула якийсь тиск, боялась, що зомліє, жмут якийсь підкочувався до горла.
Дивилась на високий димар пароплавний, з якого валив дим та летіли іскри. Але нараз усвідомила, що то не димар, а стрункий ідол Молоха, в розпеченому нутрі якого спалювали дітей. Брудний клубок диму вихопився звідти; розгорнувся і став котом, у сажу заваляним, що скочив їй геть через голову. Ні, тепер вона виразно бачить, що то гігантський скляний циліндер лямпи, в якому крилами б'ється велетенська нетля. З димаря-циліндра шугнуло полум'я, і то був розчухраний червоний півень, який раптом так пронизливо закукурікав, що їй начебто душу роздерло на два шматки. Їй згадалася німецька казка про карлика, що його ймення ніхто не знав і який зі злости, що якась дівчинка довідалась, як його звуть, схопив себе за ногу та роздерся надвоє. Отак і вона відчула, як гудок роздер її аж по саму маківку. Вона чувала від людей, що вагітність імунізує майбутню матір так, що не береться її ні застуда, ані зараза. Нове життя, що зародилося в ній, рятує і себе, і її. Але чула вона також, під час вагітности бувають у деяких жінок нервові атаки, які межують з божевіллям. Невже вона справді божеволіє? Удруге розітнувся гудок, і вдруге вона відчула отой дивний розрив надвоє, що знищував її істоту. Вона немов наїлася стрихніну, що вивертав усе її нутро, наче хотів вивернути, як рукавичку.
Її організм-сейсмограф нотує вже не кволі стрясення душевного ґрунту, а якийсь страшний землетрус, що розхитує всі підпори її існування, стихійний катаклізм, що луною б'є в її мозок. Підсвідомість її, як ще не вдосконалений апарат, фотографує якісь надзоряні катастрофи, що відбуваються в недосяжних височинах, на сотні світляних років від неї віддалених, але на світлині відбивається тільки неясна тінь того, що діється поза межами душевного виднокругу. Якісь тривожні сигнали долітають до неї, та годі їх зрозуміти. Якісь німі вістуни гупають і гатять кулаками в зачинені ворота її свідомости.
В цю мить Ганна бачить у юрбі на березі якусь білу пляму. Шматок титульної сторінки, на якому надруковано «АННА…» Її ім'я. Аж ген куди завіяло вітром долю її! А сама вона їде пароплавом, що зветься «Лев Толстой», і її нудить від запаху сукні, з якої вона виводила плями. Ні, від запаху, що йде від тих гальонів. Несподівано її охоплює страшний жаль кидати все те, що вона бачить перед собою, оту набережну з поодинокими деревами, оті садки, що соковитою зеленню ваблять удалині і, певно, рясніють квітами, оті золотими банями вінчані гори і затоку, де гойдаються у вітрі довгасті човни – так ніби вона не на два тижні, а назавжди мала кинути це все, щоб ніколи його більше не бачити.
– Веселих вака-а-цій! – кричить хтось з берега комусь, що стоїть на палубі, і в цю мить напівбожевільний мозок її прошиває блискавиця ясної свідомости: та біла пляма на березі – то не відірваний листок від книжки з іменем «Анна», а великий букет білої акації, що його в руках тримає продавщиця квітів. О, конче їй треба мати той букет! Зануритися в нього лицем, забутися в тих пахощах, заглушити ними нестерпний дух бензини. Коли вона матиме його в дорозі, її перестане нудити і зникнуть оті примари, що переслідують її вже три дні і ось довели вже до божевілля. Що робити? Стрілка її вольового компасу, як сшаліла, тріпоче й зі скаженими відхиленнями метушиться туди й сюди – то вправо, то вліво – і враз нерухоміє, гострим кінцем скерувавшись до берега. Прожогом кидається Ганна геть з палуби. На містку стикається з професором Ступином. Розсіяний професор купив квитка в иньший бік, та в останню хвилину ще встиг обміняти його в касі і поспішає потрапити на пароплав. На одну коротку мить Ганну пронизує думка, що професор у своїй крилатці, яка кумедно розвівається за вітром, теж нагадує щось дуже знайоме. Так. Того недорізаного півня, що, тікаючи, лопотів крилами. Він так само незграбно спотикається, припадає на одне коліно і, вбігаючи на палубу, мало не падає. Ганна вже на березі (швидше, щоб встигнути!), підлітає до жінки, купує в неї всі квіти; не рахуючи, виймає жменю грошей і платить. Тоді з невимовною насолодою зануряється всім лицем в оте біле море пахощів; чує за спиною своєю третій гудок пароплава, та він уже не роздирає їй душу, ні, він ніяк не впливає на неї: звичайний собі гудок. Обернувшись, вона бачить, як відпливає від берега «Лев Толстой». Всю істоту її охоплює якесь розпруження, що солодкою зморою розпливається по жилах. Так ніби три дні її без перерви елєктризувала якась страшна, безжалісна машина, пропускаючи струм крізь усі її нерви, – і ось хтось повернув вимикача, струм вилучився. Раптовим безсиллям охоплена, але якась розмарено-щаслива, Ганна падає на лавку, що на набережній, звісившись через спинку її, як мокрий рушник. Сльози їй ринуть з очей. Минає п'ять, десять, п'ятнадцять, двадцять хвилин. Вона сидить квола, всміхаючись. Пароплав уже далеко, голосу і шуму його вже не чути. Тоді підводиться; немов наскрізь просякнута життєдарною свіжістю квітів, що раптом відродила всю її істоту, поволі простує додому. Вдома застає на столі телеграму: несподівана звістка від чоловіка, що прибуде завтра вечірнім поїздом. Щаслива, всміхається, питає себе, невже оте його прагнення якнайшвидше побачити її передалося їй і затримало її тут? Але знає, що ні: то була тільки остання крапля в повному келиху, що змусила терпке вино її чотириденних страждань перелитися через береги. Десь кволо мерехтить думка, що треба сповістити пароплавну управу, щоб заопікувалася її валізкою, що залишилася на палубі. Але дивна річ: вона з тим не квапиться – так ніби воно зовсім зайве. Ставить квіти у воду. Щоб не зачадіти, виносить їх на веранду, але на ніч лишає двері відчинені; тільки пару віточок ставить на столику коло ліжка. Лягає, та, щаслива і спокійна, як ще ніколи за життя свого, засипає глибоким сном без маячінь і сновидінь.
Тим часом пароплав простує в оксамитну ніч. Шумить вода з-під колеса. Зоряна темрява плине над Дніпром. Старші люди і діти пішли наниз спати. Нагорі лишилася молодь, хтось грає на гармошці, співають пісень. Ось підпливають до якоїсь пристані.
– Яка це зупинка? – гукає хтось з палуби, але серед гамору не чути відповіді.
Пароплава притягають кодолами* і прив'язують. Люди сидять на гальонах бензинових, бо не всім вистачило місця на лавках – на гальонах з написом «Медсантруд». З димаря летять золотисті іскри, гаптований ними дим лине вгору так, немов хтось розгортає казковий сувій, безконечний серпанковий шлейф Шехерезади, цяткований зорями. Хтось кидає непогашений недокурок, і раптом – страшний вибух стрясає повітря, в одну мить палуба – море вогню і диму. Розпачливі крики тонуть у палахкотливому лопотінні полум'ястих язиків. Хто ближчий до краю, скаче через бильця у воду. У трюмі всі прокинулись, серед загального галасу і метушні рвуться нагору, але звідти полум'я жахає назустріч. Внизу спека така, що черепи лускають. Люди кидаються, один одного відштовхуючи, до круглих маленьких вікон, але годі крізь них пролізти. Військовий в однострої – очевидно, комісар якийсь – крізь віконце простягає пачку листування і документів та просить узяти й передати, куди слід, а сам тоді стріляє собі в голову. Дівчинка в пелеринці застрягла у вікні і не може худеньким тільцем просмикнутися далі. Просить і благає витягти хоч би за голову її. Та як доступитися, коли з того боку вода, а навколо вогонь! Вона, починаючи з ніг, уже горить, полум'я підбивається далі, і, мов підрізана квітка, вона хилиться набік. Пожежа загрожує перекинутись на пристань, а на пристані комори, і на пристані начальник поставив своє фортепіано. Отож він дає наказа підрізати кодоли, і пароплав – острів вогню й чаду, острів пекельного крику й лементу, – гойдаючись, відноситься геть Дніпровими хвилями. Плине на воді, мов фантастичний квіт, як гігантська вікторія реґія, біла, що навколо спалахнула вінцем багряних пелюстків і яку факір якийсь чарами чорної магії змусив до бурхливого, феєричного росту.
На ранок пароплав – тільки чорний остяк, кліщами обгризений кістяк допотопної потвори, тхне від нього горілим м'ясом і бензиною. Мов археологи-дослідники, в ще не простигле нутро його залазять члени слідчої комісії і там, у трюмі, серед почорнілих трупів знаходять і професора Ступина з бритвою в руках і перерізаним горлом, що, тулубом перехилившись наперед, головою припав до колін.
Ганна ще спала, коли відчинила двері господиня, навшпиньки підійшла до ліжка і поклала на столику листа і свіжу ґазету. Коли прокинулась, перший погляд її впав на пошту. У запізнілому листі з Кавказу чоловік оповідав про подорож Воєнно-Грузинською дорогою, про льодівці і снігові шпилі, про провалля, понад краєм якого мчав його автомобіль. Свіжим подувом верховин і гірського лісу віяло від того листа. Тоді взялася до ґазети. На останній сторінці, після складення числа, редакція ще встигла вмістити коротеньку звістку про катастрофу зі «Львом Толстим». Дрібними дрижаками жах пробіг по її тілу, коли погляд упав на те повідомлення. Сповіщалося лише про самий факт, подробиць ще не було. Поволі свідомість її ясніла, розвіювалася мла, що чотири дні туманила мозок, і стало зрозумілим, що тими днями мучило своєю незбагненною загадковістю. Довго перебувала ще під враженням звістки. Тоді згадала, що ввечорі приїде чоловік, і душу залило їй проміння. На горішнику під вікном ненастанно цвірінькав якийсь птах. Крізь широко розчинені двері глянула на веранду. Росяні пахощі линули звідти. На столі, немов віщуючи про вічну перемогу життя над смертю, в недоторканості сніжній, в авреолі ранкового сонця розпадистим кущем білів великий букет акацій.