Потойбiчне
Шрифт:
Візник чекав на нас, коли ми висіли з автобуса. Оксана не могла вдосталь налюбуватись околицею. Захоплена, бажала їхати далі й далі. Вкінці на горбочку ми побачили колоніяльний дім Вільяма О'Гара.
Коли ми висіли з фаетона, назустріч нам не вийшов дідусь, і то було перше моє розчарування. Він повинен би вийти хоч назустріч моїй дружині. «Може хворий або помер?» – мигнули думки. Але про це візник не згадав.
Ми увійшли в дім. Я вперше відчув таку пустку, що аж лячно стало. Дивно, до
– Де твій дідусь, що про нього ти мені стільки розказував? – спитала Оксана.
Я пояснив, що він напевно поїхав до знайомих і вернеться разом з гістьми.
Але була пора по одномісячній відпустці починати урядувати. Кожної хвилини могли приїхати гості.
Вибачившись, залишив я Оксану і обіцяв скоро вернутися.
– Що, до чорта? І тут нікого нема! То все так, коли нема господаря!
Шукав, гукав на слуг по цілому домі. Нікого. Глухо відбивався голос, і ставало ще страшніше.
– Що ж! Як приїдуть гості, скажу, що не застав слуг, нехай вибачають! Замість вечері, подам тільки коктейль.
Увійшовши до кімнати, я побачив Оксану, вже вдягнену у вечірню сукню з блідо-рожевого тюлю. Вона була чудова! Де були мої очі, що я проміняв її за ту авантурницю?
Минали години, але ніхто не приїздив. Нетерпляче виглядав я гостей. Вони таки не приїхали…
– Ти сказав, що гості приїздять кожного дня, а їх як нема, так нема!
В голосі Оксани я відчув недовір'я. Вона мала право так думати. Я був наче брехун, обманець. Завіз дівчину кудись в незнане, розповів про добру посаду, про якогось багатого дідуся, а коли дівчина повірила і приїхала, переконалася, що все це фантазія.
Я виправдувався, як міг. Гості й дідусь хочуть нас залишити самих, тому не приїхали. Це, нарешті, переконало Оксану.
Ми довго сиділи того вечора в парку на лавці, де приманювала мене леді Алкуї. Про неї я не думав, був щасливий зі своєю дружиною. Щойно темна ніч пригадала нам, що пора й додому.
Нам було добре разом, і ми забули про гостей та дідуся, що чомусь не приїздили. Чудова околиця щораз більше захоплювала Оксану. Вона не жалкувала, що одружилася і поїхала так далеко. Ми ловили рибу в річці, ходили на полювання.
Так минуло багато днів, а ми, щасливі, їх не числили. Аж перші жовті листки сповістили близьку осінь.
Небо затягнулося темними хмарами, а дощ безупинно мрячив, примушував бути більше вдома. Я знову взявся до науки. Адже вічно нема нам тут чого робити! Не діждавшись Вільяма О'Гара, треба буде вкінці вертатися до Нью-Йорку.
Якось я вчився у бібліотеці, а Оксана нишпорила поміж книжками. Несподівано випав з книжки пожовклий старий папір, а його зміст нас запаморочив.
Був це тестамент старого Вільяма О'Гара, написаний в день його смерти. Це було в році тисяча вісімсот п'ятдесятому, значить, рівно сто літ тому…
В тестаменті було написано:
«Я, Вільям О'Гара, власник піль і лісів, передам на власність це все тому, хто виконуватиме обов'язки господаря дому впродовж тридцятьох днів і обслуговуватиме моїх померлих приятелів та кревних».
Далі був його підпис і нотаріяльна печатка. Здається, якби ми дізналися, що з'явилася людина з Марса, ми б менше здивувалися. Отже, не знаючи правди, я провів повних тридцять днів з померлими, а та леді Алкуї, білява дівчина, гості і дідусь були тінями живих людей. Мені стало моторошно на саму згадку, те саме було і з Оксаною, хоч вона їх і не бачила. Відчула мій страх.
Але мільйоновий маєток нас манив. Ми зараз вибралися до найближчого села, де власник «ланчонети»* дав нам інформацію, кудою йти до містечка. По довгих розшуках ми знайшли нотаря, якому я передав тестамент Вільяма О'Гара.
Копія тестаменту була в його архіві, і він по кількох запитах повірив мені, що я провів у старому домі О'Гара тридцять днів. Від нотаря я дізнався трохи більше про той дивний тестамент і старого дивака О'Гара. Умираючи й не бажаючи нікому записати свого майна, він покликав діда згаданого нотаря і передав йому дивний тестамент. Відтоді кожного року появлялося дивне оголошення в американських ґазетах.
– То це ти той відважний?.. О, чоловіче! Як ти з ними витримав?!
– Вони були дуже симпатичні, і я не можу на них нарікати. А втім, я не знав, з ким маю приємність бути знайомим.
– Це твоє щастя! Ти чужинець?
– Так.
– Тому дався зловити, не знаючи правди. Тут було чимало таких сміливців, і ніхто довше одної ночі не видержав. Утікав збожеволілий і в лісах пропадав… – нотар лукаво всміхнувся. – А признайся, ця леді Алкуї дуже тебе манила?.. Не було такого, хто б міг опертися цій опириці, диявольській жінці!..
Недискретне питання в присутності моєї жінки мене спантеличило. Я ніколи їй про леді Алкуї не згадував.
– Ви… про ту… авантурницю?.. О ні, вона не мала права навіть до мене приступити… Я й не глянув на неї…
Але я так зашарівся, що, здається, ні нотар, ні жінка мені не повірили. Проте, про леді Алкуї Оксана мене ніколи не питала.
_______
Діпістка – жінка з табору повоєнних біженців Ді-Пі у Німеччині.
«Ґрейгунд» – автобус, що рухається в далекий рейс.
Ланчонета – кафе.
Леґенда старого двору
Двір був дуже вже старий. Час вищербив його мармурові колони, а барокові фасади покрив мохом та плісенню. Колись довкола нього простягались поля і ліси, тепер виросли там малі домики невеликого міста.
Останньою власницею цього двору була старша вже панна графівна Христина. Товариські зв'язки, що ще лучили її з аристократичним світом, зовсім урвалися після смерти матері, й відтоді ніхто вже не цікавився ні графівною Христиною, ні її двором. Багаті світлиці припали порохом і стратили свій блиск, а Христині минула в них молодість, що не принесла їй нічого, крім споминів про свій рід.