Потойбiчне
Шрифт:
Христина цього не бачила й не чула.
Ранок застав її зовсім зрівноваженою, тільки довкола уст зарисувалась ще гостріше іронічна усмішка, а погляд очей був ще холодніший. Почала пакувати свої речі.
На столі лежав лист до Мирона:
«Шановний Пане Мироне!
Прошу вибачити мені, може, надто довгий жарт. Поцілунки й слова кохання були хвилевою примхою багатої графині. Графиня Христина ніколи б не одружилась із людиною без родової традиції.
Бажаю вам усього кращого – графиня Христина».
Першим міжнароднім потягом графівна виїхала в світ. До краю більш ніколи не вернулась.
Софія Яблонська
Народилася 1907 р. в с. Германові в Галичині. Закінчила Львівську торгівельну школу, 1927 р. виїхала до Парижа, а звідти до Марокко, Єгипту, Цейлону, відвідала Лаос, Камбоджу, Таїланд, Малайзію, Індонезію, побувала на Таїті, в Австралії та Новій Зеландії. 15 років прожила у Китаї. 1950 р. повернулася до Єропи, мешкала на острові Нуармутьє у Франції.
Свої репортажі з подорожей друкувала у журналах «Жіноча Доля» та «Нова Хата», окремими виданнями з'явилися «Чар Марокко» (1932), «З країни рижу та опію» (1936), «Далекі обрії» (1939), які були перекладені французькою. Проза увійшла до збірки «Дві ваги – дві міри» (1972), звідки походить оповідання «Зачарований рік».
Загинула в автомобільній катастрофі 1971 р. Похована на острові Нуармутьє.
Зачарований рік
Цього року я так скоро не забуду, бо це був дійсно зачарований рік. Хтось, може, усміхнеться, хтось не повірить, зате я вже не всміхаюся, коли якийсь китаєць радить мені «цього не робити», або «того не рухати».
Вся історія почалася дуже наївно. Я купила в антикваря два старовинні костюми, зовсім незнаного походження, – якогось провінціяльного мандарина та, мабуть, його жінки. Ці костюми були такі гарні, що мені шкода було лишати їх у скрині, я хотіла мати їх постійно перед очима. Спершу я повісила їх на стінах коридору, але так розвішені, вони не давали повного ефекту.
Раз, гуляючи по місті, я знайшла досі незнайому мені робітню плетених із бамбусу манекенів. З білими розмальованими обличчями, з волоссям на голові, з руками і нігтями на пальцях та ногами у розмальованих чоботях вони виглядали «як живі». Я зараз рішила замовити собі два подібні манекени, – чоловіка та жінку, з наміром одягнути їх у мої костюми.
Кілька днів пізніше старий китаєць, сам мистець, приніс мені їх додому. При розплаті, цікавий, він несміливо запитав:
– Це для якої паґоди?
– Для ніякої паґоди, – я лишу їх у себе!..
– Ось як, – відповів він поволі, очевидно здивований.
– Чому для паґоди? – запитала я. – Чи це може ваші боги?
– Це ґенії, духи паґоди, – відповів він та швиденько відійшов, чомусь двічі голосно замикаючи за собою двері.
Зате я навіть була зраділа. Ось буду мати аж двох ґеніїв у хаті, може, хоч вони матимуть на мене добрий вплив, може, якраз вдасться написати щось «ґеніяльного», подумала я жартом.
При вдяганні моїх «ґеніїв», я помітила якусь незвичайну нехіть у нашого роботящого слуги. Він відмовився помогти мені під претекстом недуги. Це мене тим більше здивувало, що годину пізніше я бачила, як він прав нашу білизну із щоденним запалом. Зрештою, я сама без труду приодягла їх, причесала та поставила на варті у коридорі з обох боків входових сходів. Тим разом ефект був незвичайний. У півтемряві коридору вони обоє виглядали, як жива мандаринська пара.
Коли мій муж вернувся з бюра, я здолу чула його довгий сміх та була рада, що несподіванка так мені вдалася.
Він сміявся, піднімаючись сходами, та ще дужче, відчиняючи двері моєї кімнати.
– З тобою справді не можна нудьгувати, – гукнув він із порогу. – Завжди маєш нові, несподівані помисли, – додав крізь сміх.
– Правда, що вдалися вони мені?
– Ще й як! Уяви собі, що входячи у коридор, я думав, що це якісь твої гості шукають входу наверх. Здалека я ввічливо вклонився їм та навіть хотів був по-модерному подати руку. Ха-ха-ха…
– Ось що тебе аж так розсмішило!
– Певно, що розсмішило. Це не вони, а я перед ними виглядав на випхану куклу… Вони ж навпаки – мовчазні й суворі – дивилися на мене своїми незворушними очима… Хоча мені на мить здалося, що це навіть їх розсмішило, – ледве помітна усмішка довкола уст…
– Не уявляєш собі, яка я рада, що навіть ти «старий китаєць» купився на мій жарт. Тепер я переконана, що иньших ще легше буде обдурити. Тільки не кажи нікому про це і слова! Побачиш здивування наших гостей, бо з цієї нагоди я маю намір завтра дати прийняття. Побачиш, що буде весело, не зважаючи на комуністів!
Це було тоді, коли в Китаї ще не було війни з японцями, а тільки з комуністами, що заворушували цілий край. Вони якраз наближалися до нашого Юнан-Фу.
На другий день перед обідом, справді було весело. Реакція кожного з наших гостей була инакша. Одні поводилися подібно, як мій муж, здалека ще уклонами вітали, мов наших гостей, иньші брали їх за церемонно зодягнених слуг та подавали їм свої плащі, а ще иньші – протирали собі очі, чи це не привид. Сміху було чимало, а я навіть вирішила посадити моїх мандаринів за стіл на гонорних місцях.