Потойбiчне
Шрифт:
По її смерті уся вкрита боляками голова Сімон ледве трималася тулуба на розгризеній раком шиї, нагадуючи жахливе Рітине марево!..
Ця втрата для мене ще нині така тяжка, що я не в силі розповісти усіх дивних та страхітливих подробиць жахливої агонії приятельки, цієї досі такої життєрадісної та витривалої людини.
По її смерті мій моральний стан був жалюгідний. Я уникала людей та зокрема стала уникати зустрічі з Рітою. Чомусь мені все здавалося, що у цій смерті було трохи її вини. В кожнім разі вона без сумніву причинилася до неймовірного заколоту у моїй нервовій системі та навіть у моїх переконаннях. Це ж вона скинула на мене відповідальність за смерть Сімон! Я навіть перестала була вірити у доброту Рітиних інтенцій, бо це було надто жорстоко обтяжити моє терпіння подібними сумнівами.
Манекенів я теж стала уникати. Навіть мій муж став ходити на гору бічними сходами. Видно, що зерно сумніву зачало кільчитися навіть у його реалістичнім мозку.
Місяць пізніше я лягла хвора.
По десятьох днях сильної гарячки, по довгих та трудних ваганнях та аналізах, – такий хід прибрала моя хвороба, – наш лікар врешті здіаґностував – пара-тиф.
– Нічого поважного, скоро ви встанете на ноги, – старався він переконати, потішити мене, хоч я відчувала, що він був зовсім безрадний. Зрозуміла я це з його рецепту. Одинокий лік, який він мені приписав, був засіб на сон, щоб скріпити мої виснажені безсонням нерви.
По трьох тижнях цієї «неповажної хвороби» я більше скидалася на тінь, або на якусь мару, ніж на людину.
Перший раз, коли я побачила себе у дзеркалі, мала враження, що до мене наближається моя власна статуя з-над гробу: довга, уся у білому, з повислими руками, штивна та бліда, як мармур!..
Минали довгі-довгі тижні й хоч було «вже по хворобі», обіцяне лікарем здоров'я не верталося, незважаючи на найрізнородніші та наймодерніші заходи. Найскладнішими та найактивнішими уколами було поколене усе моє тіло та все це без найменшого висліду. Замість вертатися до моєї попередньої ваги, я далі худла, никла в очах.
Тепер вже не тільки бромові, а навіть хльорові краплі перестали впливати, – я знову терпіла на безсоння, засипала щойно над ранком та будилася у кошмарах, уся у потах, по яких наступав підгорячковий стан.
Лікар, який був нашим добрим приятелем, даремно ламав собі голову, безуспішно намагаючись лікувати у мене сухоти. Після кількох тижнів марних заходів, одного ранку замість до мене він зайшов до бюра мого мужа. Нарада між ними тривала досить довго та я незабаром довідалася про її вислід.
Вже при сніданку мій муж перший обережно запропонував мені повернутися до Европи. Він все ще намагався таїти передо мною мої сухоти, хоч я давно відгадала це по лікарських заходах та уколах.
– Чи ж ти не думаєш, Жане, що коли це дійсно сухоти, то тутешній клімат не гірший від нашого. Ми ж бо тут у горах, високо.
– Яка туберкульоза! – намагався він ще перечити.
– Даремно перечиш, Жане! Я давно знаю, що у мене всі симптоми сухіт. Знаю теж, що цей кашель тільки потверджує вже давню діагнозу лікаря. Знаю це все, хоча чомусь я не вірю у сухоти, ні в те, щоб Европа помогла мені чим-небудь. Зрештою, якщо мій стан дійсно безнадійний, то я тим більше не вернуся туди, щоб поволі вмирати на безрадних очах моєї матері. Гарна була б для неї несподіванка! Як ти думаєш? На моєму місці ти вернувся б?
– Вернувся б, коли б йшло про моє життя, про моє родинне щастя!.. Зрештою не має мови, щоб під осінь ти верталась до твого краю. Поїдеш кудись, де сухо, де сонце!
– А тут не сухо, не сонце?.. Цілими днями сонце, якого – на жаль – так мало бачу, бо сил у мене немає навіть на малий прохід. Тямиш, як ми десятками кілометрів ходили крізь юнанські гори?..
– Власне, щоб якнайскоріше повернути до нормального стану, ти повинна якнайскорше виїхати!
– Виїхати сама і залишити тебе самого?..
– За рік я теж повернуся до Европи, я прискорю мою відпустку!.. Цей рік скоро промине.
– Звичайно, для здорової людини. Для мене рік, навпаки, видається неосяжним шматом життя. Я так ненавиджу недугу – з цілої душі, з цілого єства! О, не тому, що фізичне терпіння, а тому, що вона передусім нищить усе єство людини. Тепер я ще більше жалію, що не мала нагоди стати лікарем.
– Чи ти‚ може‚ маєш які сумніви, думаєш, що наш лікар не лікує тебе як слід?..
– Навпаки, для мене він найкращий лікар, бо він теж людина, він теж наш друг. Ти ж бо знаєш, що я маю безграничне до нього довір'я.
– Один аргумент більше, щоб послухати його рад та виїхати до Европи. Перший літак від'їздить за тиждень. Отже згода? Скажи!..
– Тобі видно теж тяжить моя хвороба, – кинула я без надуми, під впливом гіркого спомину про від'їзд Сімон літаком. – Так, так, хочеш відіслати мене по слідах Сімон, – докинула я їдовито.
– Ради Бога!.. Пануй хоч трохи над своїми нервами! Як можеш робити мені подібні закиди! Подібні натяки?..
– Вибачай. Я бо така втомлена, така виснажена морально. Зрештою‚ мені вже все одно, відішли мене куди хочеш! Хоча знаєш, ще бодай кілька тижнів зачекай, – поправила я з дивною просьбою в голосі.
Після сніданку по цій розмові, я почувала себе навіть багато краще, бо загроза від'їзду поки що відклалася. Я навіть вирішила зійти у сад, погрітися на сонці.
Мій муж на руках зніс мене по сходах та залишив у коридорі, під опікою нашої китайки, яка займалася мною та усім домом. На моє здивування, в коридорі я помітила відсутність мандарина.
– Де подівся мандарин? – запитала я у Є.
– Не знаю. Це‚ мабуть‚ Ляо-Шен сховав його кудись.
– Поклич же його.
Ляо-Шен увійшов у коридор зі схиленою головою‚ сховавши долоні у рукави, а на моє питання відповів тільки уклоном.
– Ляо-Шен, зараз же скажи мені, куди подівся мандарин! Инакше… – погрозила я підвищеним голосом, знаючи, що він над усе боявся, щоби злість його панів не спала на його голову, або на його родину.
– Мандарин у пивниці, - відповів він знехотя.
– Пощо ти його туди заніс?
– Бо він загороджував панові вхід у бюро, – відповів він еніґматично, хоч я і так зрозуміла його.