Повісті і оповідання
Шрифт:
І жаліє Маруся невільників, помага крадькома, як може.
Глибокі льохи в Ахмеда-паші: є такі, де нема й промінчика світла. Отуди на ніч заганяють рабів- невільників з колодками на ногах, щоб не важились тікати. А спробує втекти чи ще як гнів накличе,— наб’ють колодку й на шию, кинуть у ту яму,— пропадай, як собака!
Але всяк буває: дехто й тіка, не лякається смерті від голоду чи від розбурханих хвиль у човні серед моря. Воно й правда: краще загинути, тікаючи, ніж терпіти такі муки в неволі!
Колись і Маруся думала про це, та вже й перестала. Знайшовся
Сором Марусі дивитися в очі нещасним бранцям, хоч вони й не бачать її під важким чорним запина- лом-черчафом. А надто як приженуть до паші гурт людей з України — тоді вона й глянути боїться: що, як є в гурті її земляки-богуславці чи, крий боже, хтось із рідних? Хіба ж не було так, що забрав колись турок у полон свою тещу?
І в пісні про це співається:
Ой кінь біжить дорогою,
Стара теща терниною.
Крівця сліди наливає,
Чорний ворон прилітає —
Оту крівцю випиває.
Приїжджає зять до двору:
Вийди, вийди, дружинонько!
Привіз тобі невільницю,
Аж до смерті робітницю.
Буде тобі кужіль прясти,
Оченьками стадо пасти.—
Теща дитя колихала,
Тишком-нишком заспівала:
Люлі, люлі, турченятко,
По донечці онучатко.
Мати ж моя, рідна мати!
Скидай з себе вбогі лати,
Бери мої пишні шати —
Будеш з нами панувати.
Лучче мої вбогі лати,
Аніж твої пишні шати!
Я не хочу панувати,
Піду в свій край загибати.
Мов докір, пече серце давня-предавня, ще від баби чута пісня. І Маруся гірко, невтішно плаче, сховавшись у кутку опочивальні за килимом, щоб не бачили чужі очі, жалібно кличе служницю, стару Пелагію. А та вже тут, приносить води, гладить по голові, по- тіша, мов дитину.
їй одній можна вірити — ця не зрадить, не продасть, не розкаже Магометові, чого тужить його молоденька дружина, не буде нашіптувати у вуха паші. Землячка вона — з Русі, з Курщини: своя рідна кров! Жалує Марусю, як дочку. Колись, удома, і в неї була донька — та хтозна, що з тою донькою сталося: Пела- гія тридцять літ у неволі!
Пелагіє, матінко, іди глянь, кого пригнали! Може, наші є з Богуслава...
Старій не треба двічі казати. Хита головою, нечутно дріботить з опочивальні. Потаємними переходами пробирається на подвір’я, де під палючим сонцем сидять обдерті, заковані в колодки бранці. Мов тінь снує коло них, пошепки розпитує, з широкого рукава непомітно передає їжу.
...Одного дня до палацу пригнали гурт січових козаків. Недавно і захопили їх... Сто п’ятдесят запорізьких байдаків напали на турецьке узбережжя — якраз коли турки найменше сподівалися їх у гості. Козаки пустили димом невеличке місто Буюк-дере, визволивши три сотні невільників; спалили кілька узбережних сіл і шугнули були до Босфору, щоб порозбивати невільницькі льохи ще й у Стамбулі або хоч на околицях.
Але султан уже вирядив назустріч суходолом десять тисяч добірного війська. У Стамбулі поспіхом ладнали довжелезного залізного ланцюга, щоб замкнути від козаків гавань.
П’ятсот кораблів і галер, рихтованих морськими гарматами, вишикувалися в Босфорі, готувалися до бою, якщо не злякаються запорожці ланцюга й таки прориватимуться до гавані.
Проте запорожці й не проривалися, й тікати не квапились. Цілий день стояли півмісяцем байдаки на безпечній відстані від гармат, щоб не дуже було їх видко. Братчики курили люльки, спльовували в море, кепкували з турків, котрі чомусь не рушали з місця,— мабуть, чекали попутного вітру, щоб оточити й захопити всі байдаки зразу.
Та як загули від солоного подуву щогли, байдаки птахами шугнули назад — тільки їх і бачили! — хоч турецькі кораблі гналися слідом, розпустивши всі вітрила, а невільники за опачинами веслували, аж падали.
Лише три козацькі байдаки відбилися од своїх і потрапили в полон.
Півтори сотні козаків, закутих у важелезні кайдани, врочисто привезено до Стамбула. Сам султан Осман заприсягнувся власноручно закатувати полонених і наказав надіслати про це звістку до Великого Лугу — щоб і десятому заказали січовики нападати на турецьку землю. І постріляв, скованих, з лука, звелівши спершу добре прикрутити ланцюгами до стовпів, щоб і не ворухнулися.
Та бранці не просилися і не кричали, навіть, поки могли, жартували між собою: «І хто, дурний, казав, буцім боляче, як у тебе стріли влучають? їй-богу, мов комашня кусає!»
Аж ногою тупав султан Осман, бачачи таку запеклість.
Раз у раз натягав тятиву, не тямлячи себе від гніву,— доки сотий бранець не звісив чубату голову під його стрілами.
Трохи охоловши, звелів відіслати вцілілих козаків на галери: де-де, а там вже подбають, щоб смерть здалась їм солодша за всяку каторгу.
Отут Ахмед-паша і впрохав, щоб запорожців оддали йому; разом з іншими улюбленцями султана він також дивився на страту.
Його величність милостиво кивнув головою. Старий років з двадцять був великим скарбничим — порядкував усією турецькою казною, щиро служив ще колишньому султанові. Вже ж не потуратиме гяурам, хоч і має невістку-русинку.
Коли пригнали запорожців, усі в палаці, навіть слуги й невільники, вийшли дивитися на них: такий був наказ паші. Хай, мовляв, бачать, як уміють правовірні карати своїх ворогів! Кому вже, кому, а невільникам, які, що не кажи, завжди мають каменюку за пазухою, буде добра наука!
І не хотіла Маруся, а пішла: побоялася, щоб паша, бува, не прогнівився, навіть дитя взяла з собою. Хто його зна, може, старий вже запримітив щось — останнім часом став ніби суворіший до неї — чи не вкинула недобре слово якась шептуха?
...Міцно притуливши дитя до себе, Маруся дивилася на запорожців, умліваючи від жаху.
Господи, що з ними зробили! В одного на голові струпом закипіла рана, у другого кривавить оцупок одрубаної руки, замотаний брудною ганчіркою. І в усіх крізь подерту одежу світять криваві рубці. Мабуть, зганяли турки злість, били, як хотіли! Очі позападали, губи взялися смагою,— хоч би хто догадався та води приніс! Так ні ж, не принесуть... Стоїть юрма, дивиться, мов на звірів.