Повісті і оповідання
Шрифт:
І змовк, збираючи сили.
На чортомлицькому Дніприщі [1] я казана в очеретах закопав... з сріблом... у поході добув... Там каменюку червону покладено... для признаки... Сто ступнів од розбитого дуба... в ліву руку... Чи знайдеш?
Знайду.
Роздай братчикам... у курені...
Шепіт тихшав, ніби згасав...
Побачиш козаків, уклонися... Перше... отаманові... тоді війську... Скажи...
А що сказати — того й не доказав.
їде Ярема плавнями, січовиків шукає. Тихо ступа під ним білогривий
1
Двіприіце — старе річище Дніпра.
Коли це заіржав кінь, нашорошив вуха — щось чує. Скочив Ярема з сідла — припав вухом до землі: десь далеко чути тупіт.
їдьмо, коню, назустріч. Може ж, то наші...
Так і є... Тільки виїхали в степ, щось зачорніло
вдалині, наче хмара!
Вийшов хлопець на пагорок, придивився з-під долоні. Свої! Це ж січове військо вертає з Криму — десь воно там орду било.
Вже видко попереду хорунжого з червоною корогвою, а за ним кошового на білому огирі. їде, роздивляється навкруги.
Далеко розтяглися козацькі полки, затопили степ, як повінь.
Мабуть, поталанило в поході, гримить пісня, полохає птаство з трави.
Торкнув Ярема коня стременами, поскакав назустріч. Трохи не доїхав, скинув шапку, вклонився, як навчено,— спершу кошовому, потім усьому запорозькому війську.
Здоров, хлопче! — мовив кошовий, глянувши з-під сивих брів.— А ти ж чий будеш?
А це, батьку, із Стебліївського куреня хлопець, курінного Хведора Безрідного джура! — похопився молодий козак з обв’язаною головою, котрий їхав зразу ж за кошовим на гнідому татарському коні- бахматі.
Он як! А чого ж це ти, хлопче, в червоний жупан убрався та й козакуєш? Може, вбив свого отамана, забрав і коня, й зброю?
Ні, батьку, не вбивав я свого отамана! Його турки вбили...
І розказав усе, як було.
Полетіла звістка з уст до уст. І змовкла пісня, похилилися чубаті голови.
Півсотні запорожців помчало в плавні слідом за Яремою.
Шаблями яму копали, приполами землю носили й насипали над Дніпром високу могилу. А зверху козацьку короговку поставили, щоб далеко було видко.
їде козак — шапку скине. Пройде кобзар — думу заспіває: лицарям на вічну славу!
З НЕВОЛІ
Тривожно шумить Чорне море край турецьких берегів. І вітру нема, а сунуть і сунуть на обрій білі баранці, наче десь хазяйновитий пастух гукає, кличе до себе їхні неслухняні отари.
Колишуться на хвилях утлі човни: де не глянь, шукають у морі щастя півголі турецькі рибалки. Та море неохоче ділиться свощ^добром. Риба ходить косяками: маєш доброго човна — запливай далі, виглядай косяк, закидай сіті, став перемета з гаками — може, й наб’єш човна рибою-баламутом та лобанем- кефаллю, витягнеш, як пощастить, гладкого осетра- виризуба чи лупооку білугу.
Але як човен не твій, а хазяйський, та ще й дірок у ньому стільки, як латок у тебе на шароварах,— тоді не дуже попливеш на глибочінь, будеш снувати коло берега.
І пливе над. морем сумна рибальська пісня: не вгадаєш, чи море стогне, чи квилять чайки, загубивши пташенят у хвилях.
Аж ось розітнулися вдалині глухі удари, сполохавши пісню. Гримнуть і примовкнуть, гримнуть і знову примовкнуть. Що за диво: чого це над морем б’ють тулумбаси?
Та рибалки глянули з-під долоні й одвернулися,— мабуть, нема тут великого дива. А калатання ближче* ближче... З-за скелястого мису випливає велика галера, прибрана, мов на свято.
Зелено-золотий оксамитовий намет, жовті й червоні стяги на щоглах: з усього видко, що їде галерою не- абихто,— пишніше судно є хіба в самого султана. Сім гармат вигляда з-за розмальованих облавків [2] — на морі всяк буває.
Отож і пливе красуня галера з усім бойовим припасом: є на ній і порох, і ядра для гармат, і мушкети, й луки. Є, звісно, добрі стрільці та меткі гармаші — про все подбав молодий Гусейн-ефенді, рушаючи з Трапезунда. Була галера батькова, а стала його: місяць тому раптово помер старий і залишив синові без ліку всякого добра — самих тільки маєтків п’ять чи шість — не об’їдеш і за тиждень. Та Гусейн не маєтки об’їздить, пливе в місто Гезльов на заручини.
2
Облавки — борти судна.
Має тамтешній санджак доньку на виданні, гарну, як сонце: хоче Гусейн посватати її, а тоді осісти в Гез- льові. Місто багате, має ринок, де продають бранців; здалека приїздять по них купці-багатії з заморських країв: на півсвіту ширяться чутки, що невільники тут найдешевші. Багатіє на цьому султанська казна, не бідніє й санджак — така про нього слава.
...Ущух вітер, мляво звисають вітрила на щоглах, та галера пливе хутко.
Три з половиною сотні невільників сидять за важкими веслами-опачинами: це для них і б’ють у тулум- баси, щоб веслували одностайно.
На носі галери примостився смуглявий голомозий хлопчисько. В руках у нього кийок, на колінах мідний тулумбас-бубон. Вдарить раз — підведуться весла вгору, вдарить два — зануряться в воду.
Струмує піт по худих, зарослих обличчях, хрипко, із стогоном, дихають голі груди: п’ятеро невільників насилу повертають важку опачину. Кожен прикутий: ланцюгом до лави — ні встати, ні випростати затерплі ноги. Впустить на хвилину весло, щоб перепочити,— зразу де не візьметься наглядач, шмагоне бичем по спині, аж закипить кров’ю червоний рубець, гримне: «Веслуй, собако!»
А почує стогін — шмагатиме дужче: на те він і наставлений, хазяйський посіпака!
І хоч би турчин був, так ні ж — русин, Ілляшем звуть! Потурчився і сам став гірший за бусурмена.
Оце ходить і стежить, ходить і винюхує, чи не байдикують невільники, чи не перешіптуються тайкома, готуючи змову?
Ходи, ходи, недовірку! Як схочуть веслярі перекинутися словом, ти й не почуєш! Аби тільки зрозуміли один одного, бо кого тільки нема на цій галері! І не вгадаєш зразу, хто звідки: де трима весло поляк чи італієць, а де бранець з України чи Русі.