Повісті і оповідання
Шрифт:
Від цієї думки дужче застукотіло серце, кров швидше потекла по холонучих жилах. Ану, відступися, костомахо! Дай ще глянути з високої могили на степ, заспівати, як стане сили!
Без цього й зо світу не піде кобзар: не таку має вдачу!
І, зціпивши зуби, хитаючись на ослаблих ногах, звівся старий. Закинув бандуру за плече й поліз-по- брався схилом угору...
Ой же й висока могила — і коли воно таку насипано?! Аж чудно згадати, що колись, замолоду, міг разів зо три збігти на вершину й шугнути на втіху братчикам-козакам униз, не зводячи подиху. А раз було — не втримався на ногах
Чи від спогадів, чи від того, що, хапаючись за траву, добрався-таки до верШйни, трохи полегшало.
Сів, притулився до незграбно витесаної баби, що, мабуть, років з тисячу стояла на вершині, посміхаючись кам’яним ротом, і в обличчя, в груди хвилею вдарив гарячий, духмяний вітер.
До самого обрію зеленів степ, де-не-де прошитий темними пасмугами балок та ярів, поцяткований білими й жовтими озерцями квітучого катрану та буркун- зілля, від яких аж сюди, на могилу, віяло медом.
Помалу відступили чорні думки. Кобзар скинув з плеча бандуру й стиха заспівав, перебираючи струни негнучкими пальцями:
Ой їхали козаченьки з України,
Попутали коників у долині.
Гей, самі посідали на могилі,
Викресали вогнику, закурили.
Як же там далі? Либонь, так:
Гей викресали вогнику, закурили,—
Розпустили пожар по долині,
Попалили діточки солов’їні.
Котрії старшії — полетіли.
Котрії меншії — погоріли.
Прилетіла матінка солов’їна:
Бідна ж моя головонька, нещаслива!
А ти, той... ти співати вмієш?
Та наче співаю трохи...
Ану, ходім!
І подибав, крекчучи, на околицю Січі — гасан-ба- зар,— там у мазанці біля корчми жив його побратим — старий кобзар Данило.
Згадуючи, старий тільки всміхнувся та похитав головою. Бо хоч кобзар Данило, почувши про Стець- кове лихо, і взяв його в науку, та втовкмачував ту науку по-своєму. Перепадало Стецькові й кийком по спині, й бандурою по голові, коли виводив пісню не так чи, крий боже, переінакшував думу, як йому здавалося краще.
Ой ти, вражий сину! А ти ж чого це на свій копил перевертаєш? Отой кобзар, може, ночей не доспав, не пив, не їв, як думу складав — щоб людям у пам’ятку було, бо це ж усе щира правда-бувальщина! Співай, кажу, отак, як є, не руш ні словечка!
Запальний був дід, а таки, спасибі йому, навчив усього, що сам знав, а знав він без ліку пісень і дум, вже й не пам’ятав, котру в когось вивчив, а котру сам склав,— наспівав, мандруючи за січовим військом чи блукаючи з бандурою по Україні.
З того дня, коли, вклонившись дідові Данилові в ноги за науку, повісив Стецько через плече бандуру й уперше після свого каліцтва рушив із січовиками в похід,— збігло не багато не мало — півсотні літ.
Де тільки не був! Співав і на Майдані Сліз у Гез- льові, й під ворітьми Стамбула, передавав вісті коза- кам-невільникам, як мали братчики їх визволяти. Ходив і в золотоверхий Київ, і в славний город Львів, а звідти в зелені гори Карпати, вівчарям співав на гірських полонинах.
Приграючи собі на бандурі, коло багаття виспівував він думи про батька Хмеля, що нагнав лютого страху на панів-ляшків, розгромив їхнє військо під Жовтими Водами, під Корсунем та Пилявцями ще й самого польського гетьмана коронного Миколу По- тоцького захопив у полон.
«Ая! Ая!» — дивуючись, притакували вівчарі. Вони пригощали кобзаря немудрими пастушими стравами — твердим овечим сиром і кислою сироваткою-жен- тицею, а тоді, взявшись за руки, і собі виводили гуцульських співанок такими гучними голосами, аж луна шугала в гори й сполохані олені тікали з полонин світ за очі.
І гострили легені топірці, йшли до батька Хмеля — гнати панство за Віслу.
Росло, множилося козацьке військо: вже й у Польщі потай допитувалися про Хмеля затуркані хлопи.
Ходив тоді кобзар і в Польщу, та нещасливо: спіймав якийсь панок біля свого маєтку, вкинув у льох, обіцяв уранці повісити — та не на того напав: утік Стецько серед ночі, ще й десяток панських хлопів забрав із собою на Україну.
Зітхає старий: усього було доволі...
Був і в Переяславі, як скликав велику раду Хмельницький. А тоді ходив по Україні, переказував людям, що бачив, що чув у Переяславі, — як вийшов на майдан гетьман, спитав, уклонившись, чи волить народ український жити довіку з руськими братами.
«Волимо! — гримнуло на майдані, й за стародавнім звичаєм хмарою полетіли вгору шапки.— Волимо!»
Не сиділося старому на місці ніколи, така вже вдача. Була оце й зараз думка — піти на хутір до когось із братчиків-запорожців: багато старих побратимів доживає віку в степу. Та нічого, певне, з того не буде.
Озвалися давні рани, пече-щемить серце. Складай, мабуть, останню думу, кобзарю!
І заспівав старечий голос, забриніли струни:
Гей, кобзо моя,
Дружино моя,
Бандуро моя мальованаї Де ж мені тебе діти?
Чи в степу спалити,
Попілець за вітром пустити?
А чи на могилі положити?
Будуть буйні вітри в степу пролітати,
Твої струни зачіпати,
Жалібно вигравати.
Будуть козаки подорожні проїжджати,
Твій голос зачувати,
До могили будуть завертати.
Бандуро моя!
Вийшов з яру кінь, пришкутильгав на хазяїнів голос, нашорошив вуха.
Дужче й дужче бринить стара бандура серед степу, на могилі. Кобзар думу співає...
МИХАЙЛИК-
ДЖУРА
КОЗАЦЬКИЙ
ЗИМІВНИК НАД БАЛКОЮ
Був серпень тисяча шістсот двадцятого року — погожі дні пізнього літа. За звичай у цю пору степ чорнів од спеки, палахкотів пожежами: з давніх-давен козаки палили проти осені високу степову траву, щоб не було де ховатися татарам. Та з тиждень тому повіяв вологий вітер, пригнав з-над моря хмари-дощовиці, й рясні зливи добре напоїли порепану землю. На чорному згарищі зухвало зазеленіла лиснюча молода травичка. Лише де-не-де стриміли з неї недопалки бур’янів, мов обгорілі уламки козацьких списів, устромлених у землю після бою.