Повісті і оповідання
Шрифт:
А чого б ото я витріщався, їсти перебаранчав чоловікові?! У миску дивіться, вражі діти, у миску!!
Здорова дідова Матвієва ложка лунко ляснула по лобі спершу Івашка, потім Михайлика, бо хлопці, прикипівши очима до гостя, забули й куліш носити до рота. Обидва підскочили з несподіванки, та зразу ж і принишкли. За їжею треба сидіти статечно, не пере- баранчатн сусідам. Забули про це, от і заробили.
Вечеря минула в мовчанні. Як спорожніли миски й жінки заходилися мити начиння, дід Матвій з Мех- тодом, запаливши люльки, посідали
Ану, побратиме, заспівай якоїсь,— попрохав дід Матвій. — Так мені чогось неволя згадалася, аж за серце вхопило. Біжи по бандуру, Михайлику.
Хутко під звечорілим небом забриніла бандура, й Мехтод заспівав — повагом, неголосно, мов загомонів сам із собою:
Та зажурився соколонько:
«Бідна ж моя головонько!
Ще я рано з вирію летів,
Ще по горах сніжок білів,
Ще по горах сніжок білів.
Ой козаки у Крим ідуть,
Копитами той сніг зоб’ють,
Копитами той сніг зоб’ють».
Чуєш, Михайлику? — шепнув Івашко, штовхнувши Михайлика в бік.— А на баштан підемо вдосвіта?
На який баштан? — Михайлик здивовано закліпав русявими віями, та зразу ж і згадав. Ага, вони ж хотіли побачити, як вовк кавуни краде. Чом ні, можна піти — ану ж якраз і прибіжить, злодюга...
ГОНИТВА В СТЕПУ
Помалу розтрушує над степом сіру імлу припізні- лий серпневий досвіток. В імлі скаче вершник. Оглядається назад, втягнувши голову в плечі, й жене навпростець, нещадно смугує нагаєм змокрілі боки доброго вороного коня, хоч той аж стелеться, кида й кида з-під копит жмутки трави разом із землею.
Вершник скаче не один: поруч на білому коні похитується хлопчик. Голова йому звисла на груди, очі ваплющені, він потроху сповзає набік і давно звалився б на землю, якби не був прив’язаний до коня вірьовкою.
Та вершник і не дивиться на хлопця: одне періщить вороного, наче слідом — йому лише чутно — женеться погоня. Ледве видний удосвіта шрам раз у раз кривить перекошене обличчя: так і є — це вчорашній зайда!
Не з добром приповз він учора на хутір, прикинувшись, що втік з татарської неволі: знав, клятущий, чим підманути добрих людей!
Ніякий він не втікач — лютий харциз-розбійник, що промишляє в степах, грабує, кого перестріне самотою: козака, то й козака, ординця, то й ординця. Обдирає до білої кістки, в’яже пограбованого, тягне на аркані за собою, продає десь аж над Чорним морем у неволю.
Вже давно відцурався недолюдок свого роду й племені: нема в нього ані товариства, ані рідні, ані побратима.
А був колись козак. Та зрадила вовча вдача; поїхав з товаришем на влови — й злакомився на його хорошу зброю. Заманив на спочинок у байрак і вдарив сонного ножем у спину. Забрав мушкет, і шаблю, цяцьковану сріблом, і турецький кривий кинджал, спіймав наполоханого коня й утік світ за очі.
А поранений не вмер одразу. Очутившись, на превелику силу вибрався з байрака, відповз трохи й зомлів, спливаючи кров’ю. Отут, щастям, і трапили на нього свої, що саме верталися із сторожування: козацькі бекети-сторожі день і ніч вартували на могилах, виглядаючи з вершечка, чи не сунуть з-над Чорного моря турецькі або татарські орди.
Розлютовані запорожці заприсяглися зарити вбивцю живцем у землю, бо, відколи Січ стоїть, не чувано, щоб козак козакові отаке заподіяв.
Кинулися ловити — та ба! — по харцизові давно й слід здимів.
І став він жити по-вовчому: тікав від усіх, ховався й хапав, хапав здобич, де бачив. Усі полювали на нього: і козаки, й ординці, та до пори до часу щастило, якось вимикався живий. Коли надто вже припікало в п’яти, тікав па Дністро, де мав у скелях свої потаємні схованки, й, пересидівши лиху годину, знову вертався в наддніпрянські степи.
Та оце й ускочив: спіймали на гарячому татарські чабани, саме як одбивав од табуна десяток найкращих коней-бахматів, щоб продати їх нищечком в іншому улусі — десь аж під Перекопом.
Ох і били ж його чабани! Харциз пересмикнув плечима, зіщулився від самої згадки. Інший давно б розпрощався з душею від такого катування, та, видног розбійницька душа цупко трималася тіла. Прикинувся під киями неживим, а як чабани, плюнувши па нього, пішли — поповз геть. Два дні перележав у балці в полині, доки набрався сили, а тоді подався шукати здобичі десь-інде. За тиждень надибав зимівник над балкою, вгледів здалека гарний хутірський табун. І таки ж поталанило: не в ординців, то в хуторян узяв своє.
...Михайлик нарешті сприснув з коня. Від поштовху розплющив очі, та зараз же заплющив знову, бо високий кущ буркуну зненацька шмагнув по лобі. Мало не вихльоснув ока.
Хоч би ж підвести голову, випростатись. Хлопець шарпнувся всім тілом, але знову звиснув униз головою, вдарившись об кінський бік.
Його прив’язано до коня: той кінь кудись скаче — перед очима миготять копита. Що ж сталося?
Раптом Михайлика боляче смикнуло вгору: він випростався з мимовільним стогоном. Руки зв’язані за спиною, ноги — під кінським черевом; не диво, що так болить усе тіло. А найдужче голова, аж в очах темно.
Вже не треба питати себе, що сталось: поруч на вороному дідовому Матвієвому коні скаче вчорашній гість, трима в руці вірьовку. Другим кінцем Михайлик туго обмотаний у поясі.
Так он хто приповз на хутір! І як же не вгадали, що це — харцизяка?! Такий жалю не має: рідного батька продасть у неволю — буде, мабуть, те саме й Михайликові.
Аж морозом обсипало від цієї думки. Хлопець скоса позирнув на грабіжника.
Куди мене везете, дядьку? — поспитав мимоволі.
Але той ніби не чув. Тільки набряклий кров’ю шрам звично сіпнувся на щоці, скрививши рота глумливим посміхом.