Повісті і оповідання
Шрифт:
Не встиг писар прочитати ці слова, на майдані заклекотіло.
Вже не вперше король намагався отак приборкати січовиків.
Не хочемо слухати! Годі! Як ходили на султана, так і ходитимем! Не дамо йому народу нашого топтати!
Зась крулю до Січі! У нас своє право! Хай шляхті боронить, що бусурменського духу боїться! — люто гукали звідусіль, а найбільш — січова голота, що зав-
, жди буйно боронила свою волю.
Але тут наперед виступив Сагайдачний. Перших слів його ніхто не почув: таке знялося! Адже хто, як не він, привіз королівський
Совісті не маєш, Сагайдаче! Ляхам запродався!
Козацьку честь зломив! — забувши про все, ревли запорожці.
Тверду вдачу мав Петро Сагайдачний! Тільки сполотнів ще дужче, міцно стис губи, поборюючи гнів.
На майдані втретє прокотилося калатання: довбиш, щоб угамувати бурю, ще раз гримнув у литаври. Усі знехотя замовкли. Сагайдачний махнув довбишу.
А скажіть, панове молодці, що ви робите, як курінь горить? Чи дровець підкидаєте, чи водою заливаєте? — на диво спокійно спитав він.
Козаки хмуро глянули один на одного: вже ж недарма таке питає.
Звісно, водою заливаємо, — неохоче буркнув декто.
Ото ж то й є. А чого ж ви зараз дровець підкидаєте? У Туреччині саме вогонь палахкотить. Добрий в<шшь — аж сюди видко. Будете шарпати султана, дрочити — хоч на Польщу піде, України не мине, хоч на Україну піде — Польщі не мине. І так біда, і так лихо. До того ж орду бити ніхто не боронить: шарпайте собі мурзаків донесхочу. А султана не чіпайте зараз, почекати треба, перечасувати: така моя рада.
Лиха твоя рада, пане гетьмане! — здушено кинув Бородавка, який досі стояв нерухомо, лише кулаки стискав, слухаючи спокійну мову Сагайдачного.— Не наші в тебе радники, панським духом тхнуть. Чи не ті кармазини очі засліпили, що король у Варшаві дарував? Бач, і шаблю даровану до пояса припнув,— Бородавка важко перевів подих.— Не замилюй очей, кажи все, як є: що продав нас, що хочеш товариству ноги підбить. Приїхав чайки наші палити, аби тільки його королівській мосці догодить. Яничари не втопили... ординці не втопили... ти спалиш...
Чайки...— безголосно повторив Сагайдачний і раптом спалахнув, шарпнувся до Бородавки, вхопившись за шаблю.
Дурню! Бовдуре поліський! Ти йому «тату» — він тобі «кату». Далі свого дурного носа не бачить. Аби лише своє товкти, товариство баламутити. Згорів би ти разом із чайками!
Весь майдан охнув: дві шаблі одночас свиснули в повітрі. Обидва отамани вже не тямилися від гніву. Суддя й курінні кинулися їх розбороняти. Підійшли й древні січові діди, що за звичаєм купкою стояли коло старшини, спираючись на костури.
Столітній дід Данило Баглій,— за довге життя так пошматований у боях, що в нього навіть борода не росла як слід на посіченім шрамами обличчі, а стирчала сивими кущиками,— взяв Сагайдачного за плече ще міцною, жилавою рукою.
Угамуйся, пане гетьмане, не чини сварки. Мало нам колотнечі, ще й свої будуть чубитись — ворогам на втіху.
Глибоко зітхнувши, Сагайдачний вклав шаблю у піхви. Те саме зробив і Бородавка. Обидва ще з хвилину пекли один одного лютими поглядами. Та дід Данило сердито кахикнув, стукнув костуром.
Годі, кажу! Товариство чекає!
Кому вже, кому, а дідам на Січі не перечив ніхто: не став перечити й Сагайдачний. Але довго не міг вимовити слова, дивився в землю, тер долонею лоба.
Нарешті хрипко сказав, що таки й справді приїхав палити чайки, але зломить наказ, спалить не всі, тільки негодящі, побиті кулями, струхлі, аби-аби про людське око. І Січі з того великого збитку не буде, й король Сигізмунд вдовольниться. Він-бо заприсягнувся султанові, що січовики більш не плаватимуть у Чорне море.
Та на ординців ходити можна, отож хай товариство лаштує загони хоч і зараз.
Себто скачи, враже, як пан каже. А доки ж скакати? — ніби самого себе спитав дід Данило.
На це Сагайдачний не відповів нічого. Ще раз обвів козаків згаслим поглядом, повернувся і пішов з майдану. На тому й скінчилося.
Чайки палили надвечір: постягали всі старі, посічені кулями і ядрами, що догори дном лежали на березі. Січовики, з’юрбившись колом, похмуро дивились, як обійма вогонь почорніле, просолене в морських хвилях дерево, як пливе вгору гіркий, смолистий дим. Згадувалось різне... Он у ту чайку, з великою зашпакльованою пробоїною, влучило колись ядро з турецького корабля, мало не пішла на дно з усіма козаками, якби не заткнули дірку клоччям. Шість кораблів і двадцять галер гналися тоді за товариством од самого Стамбула; вів кораблі адмірал Юсуф-паша.
Козаки вихлюпували воду шапками, веслярі гребли, аж кров цебеніла з долонь, і таки вихопилися з-під турецьких ядер, доцливли до Очакова.
А там повернули чайки, кинулись на бусурменів — вони й схаменутись не встигли. Оточили кораблі й галери, засипали стрілами з підпаленим клоччям, горщиками з порохом — знялась пожежа на весь лиман. Адміралів корабель зачепили гаками за борти-облав- ки, взяли на абордаж. Самого Юсуфа-пашу притисли до щогли, вибили з рук шаблю; немолодий, дебелий турок тільки хрипів, поводячи безтямними очима. Віддихавшись, ледве встиг пробелькотіти, що відкупиться від неволі, дасть за себе тридцять тисяч золотих цехінів, і не доказав — не зніс ганьби, впав козакам на руки, вхопившись за серце.
Ще багато чого згадалося, але січовики мовчали: старі човни, що розсипалися жаром у них перед очима, нагонили смуток.
Був тут і Михайлик. Він не знав, що сталось на майдані; чув тільки, що два отамани мало не зарубали один одного, і тепер з острахом поглядав на Сагай-
<