Повісті і оповідання
Шрифт:
Збляклі дідові очі сховалися в зморшках веселої посмішки.
Зараз, зараз буде юшка, онучку. Скочте-но котрий по воду, а я піду рибки принесу.
Ухопивши чималу дерев’яну коновку, Михайлик побіг слідом за дідусем — набрати води з Дніпра. І враз остовпів. Дід зупинивсь над водою, тонко свиснув: з-під облизаного хвилями каменя визирнула мокра коротковуха голова з ріденькими вусами. Блимнула на діда й сховалася знову. Під водою завирувало, заклекотіло, побігли широкі кола. З пінявого шуму виринув гнучкий коричневий звір з великою щукою в зубах.
Молодця, Бунько, молодця!
Старий погладив мокру, лиснючу спину, вкинув щуку в лозового кошика, свиснув ще раз — звір слухняно шугнув назад, у воду, по дорозі зашипів на Ми- хайлика, як кішка.
Той аж підскочив.
Діду! Ой діду! Що воно?!
Видниха [11] — не бачиш хіба?
А чого ж вона вам рибу ловить?
Навчив — того й ловить.
Незабаром у казанку, почепленому над вогнищем, вкипала юшка. Дід укинув у неї жмені зо дві пшона, затовк салом. Пішов такий дух, що голодні школярі тільки зітхали.
11
Видниха - видра.
Коли дід висипав юшку в дерев’яні ваганки, поставив на пеньку — заходились коло неї, як голодні вовченята. Хоч як намагалися їсти помалу — миттю висьорбали все, вишкрябали кожну пшонинку, обсмоктали кожну риб’ячу кісточку.
Устали, низько вклонилися.
На здоров’ячко, хлопці! Не йдіть ще, посидьте трохи.
Іти й не хотілося. Так добре було біля дідового вогнища, так затишно віяло теплом. Навіть видниха Бунька зважилася нарешті вилізти з води й лягла мокрим клубком коло дідових ніг, не забувши пирхнути на хлопців.
Дід смоктав люльку.
Ви, дітки, приходьте колись у неділю. Поїдемо човном у плавні,— там звіра того, птиці — сила тяженна. Побачимо, як олень воду п’є, як лебідь гніздує. Хутко й прилетять. Он уже гуси з вирію вертають.
З гори, з синьої височини, долинуло далеке жалібне гелготіння. Летіли перші гуси, скаржились на втому, перегукувались між собою.
Михайлика наче вдарило в груди. Невже ж таки батько не йде додому? А може, ішов, ішов, та й підбивсь у дорозі? Звернув на хутір до діда Матвія, лежить там недужий, ніхто й не перекаже. Коли так — треба тікати на хутір.
ТИХА ВОДА ГРЕБЛІ РВЕ
Коли Михайликові щось западало в голову, він уже від того не відступався: хоч би там змії на дорозі сичали — все одно робив своє.
Відколи побували в діда Йвана, він блукав, мов сновида. Карно й Василь тільки співчутливо кректали, дивлячись, як вганя в нього дяк розум лозиною, бо Михайлик, утупивши невидющі очі в граматку, вичитував з неї бозна-що: замість «іже» казав «ріже», замість «убо» — «нубо», а ще ж недавно міг прочитати по складах хоч яку тяжку сторінку й усі псалми, надруковані в граматці, знав напам’ять.
Ще гірш було в церкві, де школярі співали на криласі, а Михайлик заспівував.
Коли він дзвінким голосом завів замість «Отчена- шу» — «Богородице, діво, радуйся», дяк щосили ухопив його за вухо й випхав геть з церкви, а в школі обламав об нього замашну лозину й наказав, не вечерявши, одбивати сто поклонів навколішки.
Отут і спало Михайликові на думку — втекти зараз! За ці дні він усе обміркував і прикинув: насамперед треба бігти до діда Йвана — просити, щоб перевіз на той берег. Хоч на Січі є переправа, та ну ж як перевізники бачили його із школярами в церкві? Ще прискіпаються,— куди йдеш та чого тікаєш? Тільки цього ще бракувало.
Цілу ніч пролежав з розплющеними очима, слухаючи, як сонно дихають хлопці й наче в бочку лунко хропе дяк. А як почало сіріти у віконечках, звівся, вхопив наготованого звечора клумачка, запхнув у нього пошиті Юсуфом нові чобітки, що їх узував учора до церкви, намацав шаблю й лук, що завжди лежали в узголів’ї, і, ступаючи нечутно, як кішка, вимкнувся на подвір’я.
Ще ледь-ледь розвиднялося; туман з Дніпра вкутував усе вологою рядниною. У сірому тумані по всій Січі різноголосо перегукувалися півні — провіщали світанок. У кожному курені був свій півень; був і в них у школі, та голодні хлопці з’їли взимку.
Михайлик затамував подих, прислухався, чи не чути шамотні позаду — й щодуху кинувся бігти. Босі ноги самі вгадували дорогу, не чули болю, коли в п’яти кололи камінці, не чули мокрого холоду, коли з розгону ляпотіли по калюжах.
Він перебіг порожній, сонний майдан, помчав униз, до січової брами, і враз шугнув за ріг якоїсь халабуди, причаївся. Од брами долинули голоси: то вартові перемовлялися між собою. Тут, у дерев’яних сторожових вежах, день і ніч стояла варта, пильнувала, хто йде, хто виходить,— на Січі завжди стереглися ворожого нападу.
Годі було й думати проскочити на берег нишком, до того ж брама була замкнена до ранку.
На щастя, десь од базару зарипіли вози — певне, виїжджала чумацька валка.
Дякуючи їй у думці, Михайлик почекав, поки під’їхала до брами перша мажа й басовитий голос гукнув: «Свої! Свої! Пропускайте, хлопці!»
У відповідь зарипіла хвіртка: певне, вартовий вийшов глянути, хто їде. Вищали колеса маж, ляскали довгі чумацькі пуги, гарчали собаки, що бігли за ма- жами. Сонні, хрипкі голоси підохочували волів: «Ану, гей, Рябий!», «Гей, Шутий!» Десь на передній мажі пронизливо закукурікав півень.
Одне слово, знявся такий гармидер, що Михайлик безбоязно рушив до брами.
Ніхто й не помітив, як він проскочив у хвіртку й чкурнув берегом попід деревами.
Хоч сонце ще тільки намірялося сходити, дід Іван вже порався коло вогнища. Без великого дива вислухав, що, заникуючись, пробурмотів Михайлик. Вийняв люльку з рота, кивнув головою.
До батька, кажеш? А дяк не шукатиме?
Михайлик не вмів брехати.
Та вже ж, мабуть, шукатимуть. Без того не обійдеться. Та я однаково втечу, хоч би там що. Батько ж на хуторі... Хворі лежать...