Повісті і оповідання
Шрифт:
Тут таке знялося... горить усе... корабель тоне... Нас побило, геть порозкидало... Мене дошкою по голові як торохне! Спасибі, хлопці з води виловили — й ще, може, з десяток: були б пішли на дно риб годувати.
Ану, тихо! — почувсь приглушений окрик кошового,— Один за одним — на берег і — до брами!
Одразу змовк голос, заплескотіла, захлюпотіла вода, залунав по березі шурхіт сотень ніг.
Гей, джуро!
Де й сон дівся.
Я тут!
Зостанешся в байдаку. Пильнуй, щоб не наскочив хто. Гляди ж: прогавиш — голову зрубаю!
Я не прогавлю...
Тремтячими руками
Братчики одразу щезли, мов крізь землю провалилися. Михайлик до болю в очах втупився в передсвітню млу, прошиту тьмавим місячним промінням. їй- богу, щось ворушилось у ній, повзло, скрадалося до байдака! Руки самі стисли мушкета. Тільки-но підповзе трохи — стріляти!
Шурхотлива хода почулася на березі: чиїсь кроки чапали, ближче, ближче... Хлопець схопився, націлився.
Тю на тебе, дурню! Свої! — озвався хрипкий шепіт.— Чого наміряєшся? Отак би ж і гахнув, не роздивившись.
Кремезна темна постать наблизилася до човна. Місячне проміння вихопило з імли дуло мушкета за плечима, згаслу люльку в роті.
Дід Демид! Отой, що розповідав учора про морське чудисько.
Діду! Чого повернулися?
Та бач... кошовий завернув. Удвох сторожуватимем — воно краще.
Дід, сопучи, поліз через облавок, аж схитнуло байдака до самої води, вмостився навпроти Михайлика, теж коло стерна: щоб не повертати важкого човна, їх було двоє.
Михашіик сів і знову втупився в кляту імлу. Проте на серці полегшало: як не є, вдвох веселіш.
Чути було, як віддалік стишено перемовляється кілька голосів — у кожному байдаку залишилася сторожа. І враз змовкли: певне, зацитькали сусіди, нагадали про небезпеку.
Ледве чутно шепотіла вода край берега, тихше й тихше — ніби засинала.
Зненацька вдалині розітнувся посвист: раз, другий, третій. І знов тиша. Та ось неголосно свиснули у відповідь, теж тричі. Гостре вухо вловило ледве чутне рипіння: «Браму відчиняють, — сам собі шепнув Михайлик.— Чи, може, хвіртку?»
І враз розкотилися постріли — хапливі, безладні, знявся крик: певне, схаменулася турецька варта. Але спізнилась, у відповідь, десь-то вже з самої фортеці, одностайно гримнули козацькі мушкети, і в передсвіт, в сірий туман зметнулося полум’я пожежі, вмить висвітливши все навколо: кам’янистий берег, і тиху затоку з козацькими байдаками, й зубчасті мури фортеці, на яких безладно метушилися чорні постаті вартових і дедалі рідше здіймалися димки пострілів.
Михайлика трусила пропасниця. Чогось раптом подумалось: а може ж, батько Мехтод десь тут? Може, б’ється оце разом з братчиками або водить їх од льоху до льоху, випуска бідолашних невільників?
От зараз повернуться братчики — і він з ними... Скупо всміхнеться своїм звичаєм, скаже: «А, й ти тут? Здоров, синашу!»
Та час минав, а батько не йшов. Вже палахкотіли й фортеця, й місто, підпалені, видно, з чотирьох кінців. Раптом ударив важкий вибух — півнеба вкрила хмара диму. І тут жалібний, тонкий крик нестерпно шмагнув по серцю. Якась жінка в довгих шароварах бігла по дорозі, розмаявши коси, як крила. За нею важко гупав чобітьми плечистий, високий козак.
Жінка птахом метнулася з дороги на берег, та навпроти байдака перечепилась за камінь, мало не впала. А козак надбігав — вже й шаблю висмикнув і ліву руку простяг — ухопити за коси.
Ой, не треба! — не своїм голосом скрикнув Михайлик. Вискочив з байдака, не тямлячи себе, кинувся до них.
Геть, щеня! Чого лізеш? Уб’ю! — на Михайлика глянули побілілі очі, сліпі од люті.
Крива шабля злетіла над головою.
Господи! Та це ж Іван Гойда з їхнього байдака!
Дядьку Іване! Що ви?!
Козак опустив шаблю, заточився, мов п’яний.
Геть, кажу!
Молодиця вже не тікала. Стояла, затуливши обличчя руками, й плакала, аж захлиналася. Тільки зараз Михайлик додивився, що це, мабуть, не туркеня. Розпатлані коси були білі, як льон.
Ой брате! Ой братику! — голосила вона.— Ой, як хочеш карай... Рубай мене, топчи мене, бо турчину жінкою стала... Тільки матусі не кажи... щоб не знали...
І вб’ю! — прохрипів козак.
Але вбивати не став: нахилився, набрав повні пригорщі води, хлюпнув на обличчя, на груди.
Ой, а де ж ти був, як мене татари в зашморгу, мов собаку, гнали?! — голосила сестра.— Чом не йшов визволяти?! Де був, як мене до стовпа в’язали, турчину продавали? Що ж мені було робити, нещасливій?!
Цить, гадино! — замахнувся Іван.— Лучче б ти була в землю лягла малою!
Та, видно, в сестрі перетлів жах, так само, як у братові — перша сліпа лють. Сіла просто на мокре каміння, зіщулилась, заховала обличчя в долонях.
Брат махнув рукою, спотикаючись, пішов назад до фортеці.
А вже звідти сунув гурт невільників: люди не люди — півживі людські тіні. Хто плакав, хто приказував щось по-своєму: ранок враз сповнився різномовним болісним гомоном. Кого тільки не було в цьому гурті! Росіяни, й українці, й поляки, й литвини... Усіх збратала чорна неволя!
От кульгає-бреде високий, кістлявий як смерть чоловік, ніби стерявшись, вигукує одне тільки слово: «Братці! Братці!»
З мови знати — росіянин. Ноги йому вкриті роз’ятреними ранами, спина — червоними рубцями: видно, не корився — тікав, не раз його люто катували за це.
Став на березі, сплеснув кощавими руками.
Братці-запорожці! Візьміть з собою на Січ. Я теж козак — з Дону! Не вірите? Братці!
А хто там не вірить... Запорожці, що лишалися сторожувати, миттю оточили бранців. Один скида з себе кирею, вкутує донцеві посмуговані голі плечі, другий пхає в руку сухаря, третій, намагаючись перекричати гамір, розпитує всіх, чи не бачили у неволі його побратима.
...Ось молоденький білочубий козак, сполотнівши, ухопив за плечі згорбленого сивого діда, з одрубаними до ліктів руками.
Ой таточку, ой тату! Та невже ж це ви?! Що ж то вони з вами, недовірки, зробили?!
А дід, простягти до нього зморшкуваті оцупки рук, тільки й схлипував гірко, жалібно, як дитина.
Та з фортеці, з міста вже поспішали січовики, котили бочки з порохом, тягли оберемками мушкети й шаблі.
Попереду біг закіптюжений до самих брів Бородавка, гукав, щоб мерщій гнали сюди порожні галери й човни, вантажили бранців. Хто хоче — хай вертає додому; хто хоче — їде з козаками на Січ... Вольному — воля.