Повісті і оповідання
Шрифт:
Добре вгадав... Я саме голову сушив: де б його коня взяти?
І завтра, вдосвіта, вони вдвох дожидали донців коло переправи.
Отаман — хай здоров буде! — не дуже сварився на Івашка, хоч на всяк випадок обіцяв турнути обох утришия, якщо вони дорогою десь вискіпають до гурту ще й третього.
Уперше за довгий час Михайликові трохи полегшало на серці. От їде поруч з Івашком. Коні під ними пофоркують, просять ходу. Гарячий степовий вітер дме в обличчя — і не здмухує з сідла, а додає сили. Усе тішить — наче ще раз народився на світ. Онде вискочив з байраку й
Ось гострозорий кібець упав каменем униз, нагледівши в пожовклій траві ховрашка чи мишу, й, сердито пискнувши, знехотя знявся вгору з порожніми пазурами.
Так тобі й треба, вража душа! Встигло бідне звірятко сховатися: нехай поживе ще трохи!
І тут подумалось Михайликові, що він схожий на оте звірятко... Скільки ж то разів влучала його смерть і відступала геть з порожніми пазурами. Якби ж знаття, чи влучить оце зараз?
А втім, нащо думати? Як буде, так буде...
Донці їхали швидко, зупиняючись лише на короткі перепочинки, поспішали захопити Бородавку ще в Сухій Діброві.
Так само, як запорожці, вони верстали путь у степу за сонцем та за високими могилами, а часом і за переплетеними скрутнями сухої трави, що де-не-де стриміли на випаленій сонцем рівнині.
Проте зараз не дуже й треба було дошукуватись прикмет — козацьке військо пройшло ще зовсім недавно, пильне око відразу ловило й сліди, залишені кіньми, й колії, накочені возами, й зрубані на вогнища кущі тернини та глоду на схилах байраків.
Декілька разів бачили на обрії ординців — невеличкі роз’їзди, найбільш по десятку вершників. Може, то були чати, які завбачливий хан Джанибек-Гірей виряджав поперед турецького війська, а може, й просто грабіжники з буджацьких та кримських улусів, що нишпорили в степах, винюхували, де б його нашвидку напасти на село чи зимівник, підпалити й нахапатися здобичі та ясиру, доки не пройшло по цих місцях потоптом султанове військо...
Але, вгледівши донців, татари одразу розсипалися поодинці й тікали,— певне, не мали наміру встрягати в бій.
Донці стежили за ними примруженими очима й тільки сердито кректали: якби час — хіба ж так вдарили б на бісових ясирників! Вони і їм добре давалися взнаки, шарпали їхні станиці понад Доном і Чи- ром не згірше, ніж українські села.
Коли стали під’їжджати до Черкас, уздовж дороги зачорніли попелища. Закіптюжені комини стирчали на місці спалених хат, обсмалені дерева струшували на землю спечені надзелень вишні та сливки.
Михайлик та Івашко сумно перезиралися. Обидва ще ніколи не виїжджали з-за порогів, знали тільки свої степи, де можна було й два дні скакати, не зустрівши людської оселі! Хіба де-не-де тулився до балки хуторець, оточений ланами пшениці й гречки, або чорніла в кущах самотня козацька землянка-бордюг.
А ген далі, за порогами, вздовж Дніпра, село, казали, зустрічається з селом, є великі гарні слободи, містечка. Страшенно кортіло подивитися, як воно там живуть люди.
І ось маєш: їдуть півдня, а навкруги — пустка. Невже й справді татарва встигла спалити оці села й стільки людей погнала в неволю?
Аж тут на згарищі зачорніли людські постаті. Згорблена жінка рилася в недопалках — певне, вишукували якесь вціліле начиння. їй допомагали хлопчик і дівчинка, обоє в довгих, по кісточки сорочках, бруд- но-сірих, як саме попелище. Мати й діти так захопилися отим порпанням, що й не згледілись, як над’їхали донці.
Аж ось хлопчик озирнувся — і з криком підхопився: мати й собі зойкнула, і всі троє пірнули кудись під землю.
Михайлик з Івашком не відразу здогадалися, що в льох.
Вони скочили з коней і побігли по згарищу, в один голос гукаючи:
Люди добрі! Не бійтеся! Ми свої!
Ми з Січі! — додав ще Івашко для певності.
Але довелося ще й ще раз гукнути, доки з чорного
отвору між обгорілими кущами агрусу визирнула розкудлана, притрушена землею і попелом білява Голівка. Хлопчик! Невеличкий,— може, дев’ятиліток. Карі оченята на бруднім личку спалахнули цікавістю.
Мамо! — гукнув назад у темряву.— Вилазьте- бо! То не гайдуки! То якісь козачата...
Замурзана сажею, худа молодиця в очіпку вилізла а льоху. Слідом за нею дівчинка. Блимнула карими, як у брата, оченятами на Івашка й Михайлика й відразу сховалася матері за спину, обома руками вчепилася їй у спідницю.
Хлопці ніяково поскидали шапки.
Тітонько, а чого-то у вас тут усе попалено? Татарва набігала, чи що?
Де там, синочки, татарва...— Молодиця зітхнула. — Панові гайдуки ото все спалили — і Замкове наше, і Черняхівку, й Михайлівку...
Михайлик з Івашком витріщили очі.
За що спалили? Які гайдуки?
Молодиця здивувалася.
Та панові ж кажу... пана Потоцького... Не чули хіба?
Хлопці похитали головами: ні, не чули!
О! То багатющий пан! Усю Черкащину, кажуть, йому король подарував. Самих міст і містечок півсотні має, а сіл десь-то аж дві тисячі.
То нащо ж він їх палить?
А на те, щоб не бунтувалися люди, на панщину ходили, чинш йому платили,— терпеливо втовкмачувала молодиця, видно, рада нагоді побалакати з кимось у цьому безлюдді.
А ви ж що — не платили отой чинш?
А не платили, синочки, не платили! Хто б йому, шкуролупові, платив. I за поле — зерном — дай, і за хату — подимне — дай, і за худобу — рогатизну — бичка чи корову, і за бджоли — меду. А як жито в млині змелеш — сип мішок борошна. Як хто, бува, звіра в лісі вполює чи риби в Дніпрі наловить — із того дай, хлопе, на пана! Ще й з понеділка до суботи роби на нього...
То люди й збунтувалися, не один і на Січ утік. Тут у нас села споконвіку козацькі, а козаки таке право мають, щоб їм, і жінкам їхнім, і дітям на панщину не ходити і чиншу панам не давати...
Про це, кажуть, королівська грамота є. Там усе записано.
А де ж ота грамота?
Хто ж її зна, синочки... Десь, мабуть, є, а може, й пани спалили.
Хлопці забули, що треба їхати. Дивилися широкими очима, мов слухали недобру казку.
То було б правити її з панів! — не витримав Івашко.— Або плюнути й у степи повтікати, за пороги!