Повісті і оповідання

Пригара Марія

Перш ніж турки встигли збагнути, в чому річ, козаки один за одним зникли в цій розколині й звідти знов так сипонули кулями, що аскери-піхотинці, які

поткнулись

були за ними, полягли всі до одного, нагромадивши коло печери цілий вал трупів.

Але на тому не скінчилось. Звідкілясь надійшли нові загони і з того часу все йдуть і йдуть, облягають скелю, лізуть, мов навіжені, силкуються взяти козаків живцем.

Та ба — спробуй узяти! Хідник вузенький, більш як один не пропхнеться: летять і летять з пліч турецькі голови.

Непереливки й козакам: уже на третій день не стало куль і пороху, не стало й харчів,— гаразд, що води є досхочу!

Івашко досі ніколи не думав про їжу, вминав, що було: сухарі, то й сухарі, саламату з водою, то й саламату. А зараз день і ніч пахтить йому хутірський куліш з салом, стоять перед очима золотисті пухнаті хлібини — аж млоїть під серцем. Щоб задурити голод, він тихцем одріза од пояса шкуратки й жує: їжа не їжа, а зубам робота є!

Братчики не скаржаться, ще й жартують: мовляв — дуже припече, їстимем змій, як чорногузи; от уже й не пропадем — гадюк у печері досить.

Багатьом голодувати не першина: траплялося тікати з турецької й з татарської неволі, тижнями блукати в мертвім степу, гинути од безхліб’я та безвіддя.

Щоночі по двоє, по троє, на одчай душі, повзуть з печери, нишком скрадаються до турків.

Та кляті бусурмени пильнують добре: одразу в таборі здіймається несамовитий гвалт, лемент: «Алла!», постріли,— назад вже не повертається ніхто.

На п’яту ніч не витримав сотник Гаврило, махнув рукою: «А, чи пан чи пропав!» — і поповз перед світом сам один, узявши в зуби нагостреного ножа-запо- ясника.

І не пропав козак — повернувся та ще й припхав поперед себе сповитого ременями напівживого вартового з повстяним ковпаком у роті.

Коли одіткнули рота й облили водою, вартовий, ледве дихаючи, розказав, що аскери недарма отак лізуть: про козаків-печерників уже знає сам султан; він начебто тупав ногами на великого візира, гримав, що як не виб’ють нечестивих гяурів з-під скелі та не притягнуть до нього живцем, посідають на гострі палі й сотники, й тисячники, й сам Арслан-бей, паша полку Білого Яструба, що облягає зараз печеру. Хоч від того полку, по правді, не лишилося й третини...

Через те взавтра привезуть гармати й почнуть обстрілювати козаків у печері. А спершу порозпалюють вогнища коло хідників, спробують викурити їх ще й димом.

Помовчавши, вартовий додав, що козацькі воїни, які нападали ночами на турецький табір, порубали багацько аскерів. А з самих них нікого живцем не захопили: одвезли султанові самі голови. Він заплатив за кожну по десятку золотих цехінів. За сміливців* хоч і мертвих, сказав, треба платити не скупуючи... Якби йому хоч сотню тисяч таких воїнів, він ще до року завоював би з ними цілий світ.

...Три десятки козаків збилися докупи в щільній темряві.

Ну, браття, що будемо діяти?

Пробиватися,— буркнув сотник Гаврило.

Пробиватися... А коли?

Зараз, доки не розбурхались турки. Чули ж: поцупив у них вартового — хоч би тобі одна душа ворухнулась. Втомились, бісові діти, алалакати кожної ночі: сплять каменем.

А хлопець?

Івашко, який вражено слухав козацьку раду, ще не приміряючи того всього до себе, здригнувся.

Що — хлопець? Він хіба не козак? Що нам, те й йому.

Чути було: сотник пошпортався в кишені.

Ану, стривайте...

Зацокало об кремінь кресало, сипнули іскри на губку. Сотник дмухав, доки не зажевріло, і, запаливши од губки відірвану від сорочки смужку, рушив у той куток, де булькало джерело.

Чуєш, козаче! А йди-но сюди!

Івашко, нічого не розуміючи, пішов до червоної цятки, яка блимала над струмком.

Сотник нахилився, присвітив: унизу, в кам’яній стіні, зачорніла, вимита водою, вузька проточина.

Ось, бач, вода сюдою тече — назад не витікає. Десь-то скелю наскрізь проточила. Нам нікому не пропхатися — шпарина вузенька. А ти лізь! Протиснешся — твоє щастя...

Ось тобі наказ: живий залитттитттся — нашим скажи, як воно було. Чуєш? Не схотіли, скажи, козацького роду ганьбити, гинути, як пацюки в норі. Та не самі ж і на той світ пішли — полк бусурменів забрали з собою...

Івашко схлипнув, сповз у воду.

Зажди — забувся...

Він упхнув за пазуху хлопцеві якийсь масний шматок.

Ось... баранина, у турків запопав. їж, синку* нам уже не треба...

І ожив наддністрянський передсвіт, вибухнув шаленою стріляниною, лементом, прокльонами: турки не заспали, схопились одразу.

Люто рубалися козаки наостанку, ох і люто! Приголомшені аскери спершу позадкували, стали розбігатися. Та зразу ж отямились, зімкнулися, навалились купою: ніхто з братчиків не пробивсь — усі полягли в нечуванім бою, поклавши навколо себе три сотні ворожих трупів.

...А Івашко довго повз навкарачки, до крові обдирав руки й ноги об гострі крем’яхи на дні, задихався в тісній проточині. Крізь скелю долинав ледве чутний відгомін бою. Він стогнав, падав обличчям у крижану воду. Нащо, ой, нащо кинув своїх! Як уже гинути, гинув би разом з ними.