Повісті і оповідання

Пригара Марія

Завбачливий купець, відступивши з дороги, почекав, поки проїде старшина, а тоді із своїми слугами потихеньку рушив збоку.

Він прикинув собі, що нема чого клопотатися, шукати іншого провідника: козаки — з усього видно — йдуть туди, куди треба й йому.

Отож не варто гаяти час: під Хотин, знехтувавши небезпеку, поспішає зараз багато купців — усі, так само, як він, сподіваються добре поторгувати. Коли б ще не перейшли йому дороги...

* *

Погоня — вже надвечір, коли військо ставало на перепочинок, повернулася ні з чим. Клятий харциз удруге виприснув з-між пальців.

Його непоказний бахмат мчав рівним чвалом, не знаючи втоми, а козацькі зморені коні почали спотикатися. Отож братчики тільки здаля бачили, як розбійник звернув у порослу високим чагарником долину й згинув, розвіявсь, як мана.

Найгірше те, що разом з ним зник Івашко: не слухаючи нікого, помчав у долину, навздогін за Криворотим — і тільки його бачили. Або вбив харциз, або накинув зашморга на шию й потяг за собою. Занапастила хлопця гаряча кров.

Михайлик їхав блідий, аж синій, хилився коневі на гриву: Криворотий, одстрілюючись на скаку, прошив йому кулею плече. Та гірше, ніж рана, пекла думка про товариша. То через нього загинув Івашко: побачив, як він хитнувся, вхопившись за плече,— ски« пів і рвонув наосліп, мов навіжений. І от — пропав...

Хлопець ледве сповз із сідла, сів на землю. Кружляли чорні мухи перед очима, нестримно хилило в сон. Рукав жупанця під абияк намотаною ганчіркою намок кров’ю.

Де не взялися два старезні знахарі-діди, заходилися коло нього. Один обережно стягнув жупанець, обмив плече горілкою з баклажки, приказуючи: «Терпи, козаче, отаманом будеш!» Другий наготував споконвічні козацькі ліки, набрав землі й, поплювавши, добре замісив на долоні — заліпити рану.

Але тут протовпився до Михайлика француз-ку- пець, що поставив свої вози поблизу табору, під засохлим од спеки горіхом.

Глянув, поцмокав язиком, скоромовкою гукнув щось своїм молодцям — ті миттю принесли йому пляшку з густою чорною олією й чисту білу шматину.

Купець на мигах показав, що це гарні, дуже гарні ліки, куди кращі, ніж земля.

Щедро полив пахучою олією одірваний клапоть, поклав на рану, під колючими поглядами дідів спритно обмотав плече. Всміхнувся, вщипнув Михайлика за щоку: «Oh, tu es brav garcon!» [17] — і пішов до своїх возів, колишучи пухким черевом.

17

Oh, tu es brav qarcon! (Фр.)—О, ти сміливий хлопець!

Михайлика зморив гарячковий сон, схожий на марення. Знову маячив перед ним Криворотий, накидав на шию зашморга, душив, волочив за собою по землі — хлопець стогнав, здригався всім тілбм. І вже здавалося: він став Івашком, зв’язаний висить на коні вниз головою, мчить, мчить кудись... Скрикнувши, Михайлик прокидався.

У розплющені від жаху очі світив розжарений добіла місЯць. Ворушився під його промінням, бачив тяжкі сни, важко дихав, хропів багатоголовий козацький табір... Бігцем простувала на схід серпнева ніч, задихалась од спеки, сіяла тривогу.

У ЗМІЇНІЙ ПЕЧЕРІ

Буває — доля ворожить шаленим: харциз не схопив Івашка. Несподівано його бахмат трапив ногою в борсучу нору і з розгону беркицьнув на землю — скрутив собі в’язи, придушивши всім тілом господаря.

Івашко горішком скотився з сідла, шарпнув з піхов шаблю і вже підскочив був до розбіййика, коли зненацька над головою гримнуло: «Стій!» Кільканадцять мушкетів націдилися в нього з кручі.

Од такого дива зарябіло в очах: майнула думка, що вже кінець,— Криворотий зумисне завів його в засідку... Але ту ж мить один з нападників гукнув: «Стривайте, хлопці!» Мушкети опустилися, ошелешений Івашко побачив, що на кручі — свої. То були козаки, які вертали до війська, розгромивши на березі Пруту невеличкі татарські чати.

Зо два десятки своїх під’їздів Бородавка виряджав кожного ранку на розвідини, а також щоб при нагоді шарпали турків і татар, які сунули позаду.

Втомлені запорошені козаки й попереду всіх високий рудий сотник почали помалу з’їжджати в долину, дивуючись, як це відразу не вгадали джури, котрого щодня бачили в таборі.

І тут Івашко спохопився: «А де ж харцизяка?!»

Криворотий у сум’ятті щез: певне, виборсався з-під мертвого коня й шугнув у кущі поповзом, як змій: лише кучмата молдаванська шапка валялася на землі, біля кінського черева.

Обнишпорили всі чагарі в долині, зазирнули в кожну нору — ніде немає!

Івашко слізно благав, щоб гналися далі, та сотник одмахнувся: де там! Вже вечоріло, хіба ж вистежиш у присмерку душогуба, котрий, може, й не тікав зовсім, а спокійнісінько лежав собі в схованці під якимось каменем, що їх багато, великих і малих, стриміло з землі по той бік долини, аж до скелястого берега Пруту.

Отож вирішили вертати до табору. Коли виїжджали з долини, вже добре смеркло, небо запнули щільні дощові хмари, почали кресати блискавки. Синясто-білі спалахи сліпили очі, збивали з дороги.

Коні почали харапудитися, хропти, ані руш не хотіли йти далі. Кленучи похід, коней і самих себе, козаки шарпалися то в праву, то в ліву руку — і незчулись, як, замість табору, опинилися знову над Прутом.

Тут приткнулися цід скелею й задрімали ненадов- то, поставивши варту. Світанок збудив їх пострілами вартових, шаленими криками: «Алла!» Козаки посхоплювались — на них звідусюди сунули турки...

...Темінь і темінь: лише сприходу часом сіріє — можна вгадати, коли настає день. По кутках змії, ціле збіговисько змій. Бити — марна річ: вони знову звідкілясь наповзають. Тільки ляжеш спочити, вже лізе під тебе, звиваючись, слизьке холодне тіло, ховається в одіж, шукає тепла.

З правого кутка чути срібний булькіт: якимось дивом просотався в камені струмок, розлився озерцем, рятує козаків од спраги. Ось уже п’ятий день одбива- ють вони ворога в цій печері...

Тоді, на світанні, не розгубилися: зустріли турків таким вогнем, що ті відступили.

Івашко стояв позаду, притулившись до скелі, заряджав і передавав переднім стрільцям мушкети.

Раптом сприснула нога, він схитнувся і мало не впав у якусь яму серед тернини. Миттю нахиливсь, розгорнув колючі кущі: не яма, а хідник. За ним глибока розколина в скелі — печера!