Повісті і оповідання
Шрифт:
Немов сто пудів звалилося з серця: Михайлик зітхнув з полегкістю й штовхнув коліном Івашка,— може ж таки, брехав ворожбит — поживемо ще трохйі
Військо рушило далі. М’яко тупали копита по розжареній куряві. Посувалися мовчки, без балачок і пісень: попереду, збоку — скрізь могли критися турецькі чати.
Османові полки саме переправлялися через Дунай: загони розвідників уже нишпорили по Молдові. Лише позавчора козаки наскочили на один такий загін, що отаборився на перепочинок у винограднику, оточили й вирубали дощенту, — тепер треба було стерегтися...
Бородавка мовчав,
Січовикам — знову пливти чайками на Туреччину: шарпать позосталі війська, руйнувати турецьку силу.
А йому, Бородавці, припало вести сорок тисяч ко- заків-реєстровців і нереєстровців на допомогу старому гетьману Ходкевичу, що вже збив свої полки й потроху посувається до Дністра.
Він і веде... І хоч добре зна, що на турка вдарити треба,— проте не хочеться, ох, як не хочеться класти під меч безвинні козацькі голови!
Хто вже хто, а шляхта, велика й мала, добре вміє чужими руками гадюк душить: де найважче — впхне козаків... Так завжди було, так буде й тепер.
Од цих думок стало нудно, гірко — наче полину наївся. Бородавка випростався в сідлі, оглянувся на товариство й зітхнув: нема й тут розради.
Обличчя якісь темні, невеселі: не один, мабуть, думає те саме, що й він. Коні світять ребрами, посуха геть спалила пасовиська й луки: щодня всьому війську клопіт — де взяти паші?
А що ж далі буде, коли зараз така скрута? Гризтимуть козацькі коні землю, як дійде до великих боїв з турками.
А горів би цей похід ясним вогнем!..— Бородавка зціпив зуби, аж хруснули щелепи.
І враз стрівся поглядом з Михайликом. Теплий промінчик жалю ковзнув по серцю: ну, ж і змарніло хлоп’я! Худе, жовте, мов з домовини встало. А кладе честь на собі: мовчить, терпить... І своє діло зна: усе робить справно, що треба джурі. Само голодне спати ляже, а коней нагодує — хоч сухої трави, хоч оберемок листя, а добуде їм.
І той чорнявий за ним скрізь бігає, котиться, мов жучок. Вже ж так просили обидва, щоб і його взяти за джуру.
Батьку отамане! Батьку! —стривожено гукнув біля вуха хорунжий.— Диви — чи не турки, бува, скачуть?
Миттю розвіялися думки. Глянув з-під долоні: так І є! На кривулястий путівець, що звертав з битого шляху праворуч, з-за виноградників виїжджали якісь вершники.
Ану, хлопці!
Два десятки козаків, похиливши списи, погнали назустріч. Та вершники зупинились, один замахав чимось білим: ні, то були не турки!
Невдовзі козаки вже поверталися назад, оточивши прибулих. Попереду на дебелому сивому коні, що поважно виступав, помахуючи білою густою гривою, їхав товстун з гострою темною борідкою і хвацько закрученими вусами. З-за пояса в нього виглядали цяцьковані сріблом пістолі, збоку висіла шабля, але на вояка товстун не скидався, дарма що на коні сидів браво: знати було, що чимало попоїздив на своєму віку.
За ним, тісно оточивши криті вози, їхали його молодці, озброєні добрими мушкетами й шаблями. Збоку, зігнувшись, скакав на гнідому бахматі провідник- молдаванин у довгій киреї. Кучмата шапка була насунута низько на лоба, обличчя, мабуть, через якусь хворобу, щільно обмотане чорною шматкою.
Оббігши бистрим поглядом козаків, товстун несхибно вгадав у Бородавці ватажка. Під’їхав, чемно вклонився.
Moi, je suis marchand francais! [15]
Бородавка знизав плечем.
Не розумію!
Товстун ткнув себе пальцем у груди:
Le marchand! Marchand francais!
Гей, писарю! — гукнув Бородавка через плече.— Ану, їдь ближче! Може, щось перетовкмачиш!
Козацький писар недарма писав листи й грамоти і по-польськи, і по-латині. Він зрозумів товстуна відразу.
15
Берат (турецьк.)—охоронна грамота.
•Moi, je suis marchand francais! (Фр.) — Я — французький купець.
То, батьку, купець. Француз.
~ Отакої... Чого ж то він прибивсь аж сюди? Не боїться, що вб’ють?
Ці слова товстун збагнув без товмача. Лукаво всміхнувшись, розстебнув приторочену до сідла велику шкіряну сумку, витяг з неї два сувої з печатками. Один, списаний хитромудрою арабською в’яззю, дбайливо поклав назад, другий простяг писареві.
Той розгорнув, кинув оком.
Охоронна грамота, польська. Підпис: «король Сигізмунд»...
А як на турків наскочить? Або на татар?
А на тих у нього друга грамота є, султанова. Берат Ота, що назад сховав.
Бородавка похитав головою.
Сказано — купець... Ану, спитай — що він продає?
Але спитати писар не встиг. Два хлоп’ячі голоси дзвінко скрикнули: «Харциз!» З обличчя молдавани- на-провідника несподівано звалилася чорна шматка, й усі побачили перекривлене обличчя з довгим червоним шрамом од рота до вуха. Ту ж мить розбійник люто оперіщив нагаєм свого коня і, втягнувши голову в плечі, щодуху дременув путівцем.
Михайлик з Івашком, не розмірковуючи, кинулись навздогін.
На хвилину всі остовпіли,
Та Бородавка вже махнув рукою: кілька охочих, зриваючи мушкети з плеча, й собі поскакали слідом за хлопцями.
Лунко розкотився постріл... ще один... ще...
Oh, mon dieu! — сплеснув пухкими руками купець,— Que faire maintenant?! C’est notre guide! [16]
Ру-ша-ай! — гукнув кошовий, півобернувнгась,
...а-ай! — покотилося від лави до лави. Знову м’яко затупали копита коней, зашурхали ноги піших козаків у сипучій куряві, пронизливо, жалібно зарипіли колеса возів. Військо посунуло далі.
16
О h, mon dieu! Que faire maintenant?! C’est notre q u і d e! (Фр.) — Ох, боже мій! Що ж тепер робити? Це наш провідник!