Повісті і оповідання
Шрифт:
1 Стультус (лаг.) — дурень, йолоп.
Та за круглим віконечком уже майнула знайома згорблена постать з бандурою за плечем. Пішов... Немає...
Дяк штовхнув хлопця в спину.
Чого остовпів? Сідай, кажу, на лаву.
Михайлик боязко сів скраю. І зараз же міцний
лікоть ніби ненароком стусонув його в бік, шорстка боса нога боляче вдарила по литці.
Михайлик сердито глянув на сусіда. Веснянкуватий, рудий хлопчина скосив хитрющі очі на кирпатого здорованя, що сидів поруч, і обидва пирснули в кулак.
Тихо
Михайлик похнюпився.
Ніяких літер не знаю.
Е-е, отроче, кепські твої справи. Ось побачимо зараз, чи є в тебе розум-кебета? Нема — будемо дрючком вганяти. Наука не йде без дрюка! Чув? А подай- те-но сюди, стультуси, граматку!
Плечистий, чорнявий хлопчина простяг заяложену, без обгортки невеличку книжку, що, мабуть, не один рік ходила з рук до рук. Три такі книжки лежали на столі перед школярами.
Дяк розгорнув граматку на першій сторінці, де була надрукована слов’янська абетка, а вгорі — химерна квітка між двома виноградними лозами, й ткнув пальцем у першу літеру, стулену із двох товстих паличок з косою поперечинкою.
Ось, отроче, се — аз! Кажи за мною!
Аз! — слухняно повторив Михайлик.
А се — буки, віди, глаголь. Ану, де «буки»?
Михайлик показав.
Сказано-бо єсть: «Аз, буки: бери книжку в руки!» Отож бери і вчи! Покажіть йому там, хлопці, до «мислите»: я завтра поспитаю.
‘Рци — (слов.) — кажи.
Хутко в комірчині знов залунало різноголосе дзижчання. Одні школярі, заткнувши пальцями вуха, повторювали: «аз, буки, віди, глаголь, добро, єсть» — кожна літера слов’янської абетки звалася якимось словом, інколи зовсім незрозумілим. Через те школярі раз у раз переінакшували їх по-своєму.
Інші школярі виспівували склади. «Буки, аз: ба!», «віди, аз: ва!», «буки, рци, аз: бра!» — гуло в комірчині.
Дяк ходив уподовж столу, дослухаючись до читання: почувши перекручене слово або склад, без жалю хльоскав лозиною. Школярі зносили те по-козацьки: ніхто не кривився, не ойкав, хіба нишком потре набряклу на руці чи на шиї червону смугу.
Михайлик, доки граматка лежала перед ним, пильно вчив показані йому літери: та от книжка посунула далі, за головами хлопців не видко було нічого — й він тривожно озирнувся на дяка, чекаючи удару лозиною.
Але дяк цвьохнув об стіл.
Обідати!
Чорнявий хлопець поскладав граматки на дерев’яну поличку, прибиту до стіни, й школярі, тупочучи, мов табун лошат, побігли на подвір’я.
Гей, кобзаренку, а йди-но сюди! — покликав чорнявий.
Михайлик здивовано оглянувся: не звик, щоб кликали кобзаренком.
Тобі кажу. Гроші є?
Є,— згадав Михайлик.— А нащо?
На харчі. Три злотих [10] давай.
Еге, про це ж і казали батько. Хлопець витяг з-за пазухи вузлика, розв’язав — у ньому було кілька срібних монет. Чорнявий узяв хустинку в нього з рук, од- лічив три злотих, решту повернув.
Сховай краще — загубиш.
А ти ж чого гроші береш? Кашовар?
Який тобі кашовар! Отаман! Не бачиш хіба?!
Оце-то справді не вгадав! Адже знав, що школярі
10
Злотий — п’ятнадцять копійок.
мають отаманів: старші — свого, менші — свого; обирають на Новий рік, коли й товариство обира січову старшину.
Чорнявий отаман насупив густі брови, соколом глянув на зніяковілого Михайлика.
У нас, кобзаренку, щоб ти знав: дурно каші не їстимеш, хоч і гроші дав. Робитимеш, що скажу! Будеш воду носить, а по обіді миски мити! Бери цебра!
Слухняно кивнувши, Михайлик побіг по великі цебра, що стояли коло ганку.
На подвір’ї вже горіли багаття: коло них поралися два кашовари з помічниками-кухарчуками. Кожен кашовар варив страву для своїх: один — для старших школярів, другий — для менших.
Коли Михайлик, принісши раз води, біжком повертався з важкими цебрами вдруге, за ворітьми його перестріли хлопці, оті, що сиділи поруч, на лаві.
Веснянкуватий, не кажучи й слова, підставив ніжку — Михайлик мало не впав, розхлюпавши воду.
А ти чого? Чого? — задихнувся він.
А того. Як ти козак — не баба, давай навкулачки!
І, розмахнувшись, одважив такого стусана в груди, що Михайликові застрибали червоні метелики в очах. Він, осліпнувши од люті, кинувся в бійку. Щосили бив кулаками, завзято гамселив то одного, то другого, не чув навіть, як влучають і його, доки нарешті супротивники, шморгаючи розбитими носами, не сказали: «Годі!»
Тоді Михайлик підхопив цебра й побіг знову по воду.
Кров юшила з носа, підбите око запливало гулею — дарма: хай скаже хто, що він не козак!
За обідом дяк кинув на нього пильний погляд.
Е-е, отроче, тебе вже й охрестили. Хто ж це так?
Ніхто, я сам... Біг до криниці... через колоду перечепився,— потупився Михайлик.
Дяк сховав посмішку в ріденькі вуса. Він сам учився колись у Києві, в монастирській школі, хоч і втік звідти на Січ, і добре знав, які каверзи вміє чинити новакам школярська братія.
Ти бач, який присліпа. Гляди, хлопче, ще раз перечепишся — я тебе не так охрещу.
Нападники сиділи з Михайликом поруч, з присвистом сьорбали з ложки гарячу житню затірку. У веснянкуватого розбита губа спухла пампушкою, у кирпатого — задертий угору ніс червонів, наче покусаний бджолами.
По обіді хлопці, мов нічого не сталося, підійшли до Михайлика.
Чуєш, кобзаренку, ти з лука стріляти вмієш?
Та вмію! — сердито відказав Михайлик.
То ходімо з нами!
Нема лука, вдома забувся.