Повісті і оповідання
Шрифт:
Нарешті згасли смолоскипи, змовкли сердиті, гаркаві голоси, залягла тиша.
Тільки часом де-не-де озивалося тихе зітхання, лунав шепіт: чекав хтось, чекав — і не витримав, підвівся, тихцем запитав у сусідів: коли?
Та вже скинули з себе ланцюги ватажки на передній лаві, гукнув Самійло Кішка: «Ану, вставайте, вже час!» І перший кинувся в намет, де спали яничари.
При світлі місяця вхопив кілька шабель і мушкетів, що купою лежали при вході, вибіг — і зразу до них простяглися десятки жадібних рук.
Від
Не один невільник упав у тому бою, не діждавши волі, зросив поміст гарячою кров’ю. Та недовго боронився паша із своїми слугами — усіх перебито.
А хто це тіка від галерників, з криком падає навколішки перед Самійлом: «Рятуй, гетьмане!»? Ілляш- потурнак — хто ж інший!
Люта юрба шаленіє навколо:
Не проси жалю, катюго! Як нас бив — не жалів! На щоглу його! В море!
Ой, чого ж ти мовчиш, Самійле? — задихаючись, блага потурнак. — Я знаю, де хова паша скриню з грішми, де в нього порох і зброя! Усе покажу, все розкажу, тільки порятуй, не дай мене вбити!
Похитав головою старий гетьман.
Нас цим не купиш, перевертню! Але ми тебе не вб’ємо. Відступіться, браття: йому суд буде — на Січі, на Україні.
Підвівся потурнак, оглядаючись, мов зацькований вовк,— ніяк не отямиться від жаху.
Розпускайте мерщій вітрила, сідайте за опачи- ци! — звелів веслярам Самійло Кішка.— Диво, що нас досі ніхто не почув з берега, треба хутчій відпливати.
І сам побіг до щогли, смикнув линву. Але вітрило не розпускалося, ніби щось важке його тримало.
Що за чортовиння! — гетьман розгорнув полотно, зазирнув. Усередині хтось лежав, зібгавшись грудочкою.
Хто такий? Вилазь!
З вітрила вилізла зіщулена маленька постать. Тулу мбаш Алім! І руки схрестив на грудях, і голову звісив — чека, що вб’ють.
Ти чого, дурний? — Самійло поклав руку на щупле хлоп’яче плече.— Хіба ж ти винен що? Не бійся! Попливеш з нами.
Мовчить — не вірить.
Умовляти ще тебе буду! — розсердився гетьман.— Ану, хутчій до линви!
З несміливою надією Алім підняв голову, глянув на козака і, блиснувши зубами, вчепився в линву.
Повіяв свіжий вітер.
Розвиднялося — треба було поспішати.
Половина людей посідала за весла, половині Самійло наказав убратися в турецьку одіж: так пошепки порадив Ілляш, який ходив за ним, мов тінь, не відходив ні на ступінь — боявся веслярів, що хмуро поглядали на нього.
Забриніли напнуті вітрила, одностайно вдарили весла — галера помчала в море.
Стрінеться султанський корабель — не заступить дороги: на помості турецькі матроси, турецький стяг на щоглі.
Ой галеро, біла галеро, не спиняй ходи, неси невільників на ясні зорі, на тихі води, на рідний берег!
Чи багато часу минуло, чи мало — вже мріє вдалині острів Тендра. Випливають навстріч запорізькі чайки — стоять стрільці з мушкетами, ціляться гармаші — побачили чужинців. Зопалу гримнув постріл — ядро з малої гармати вдарило в галеру, вибило дошки. Та вийшов на облавок Самійло Кішка, витяг з пояса зібгану червону корогву, підняв високо над головою тремтячими руками. Он що він ховав двадцять років!
Лопотить хрещата корогва, віє в лице вітер *з Дніпра — зустрічай синів, старий Славуто! Вернулися козаки з неволі!
В СТЕПУ НА МОГИЛІ
Летить з-над Чорного моря солоний вітер, гуля татарськими степами, козацькими шляхами, хилить високу траву, що не встигла пожовкнути від сонця. Лисніє шовком трава, біжить хвилями: не зразу й продерешся в її плутаній гущавині,— по груди людині сягає. Важко примітити в цій гущавині стежку, знайти втоптаний кінськими копитами шлях, — тільки той, хто змалечку звик мандрувати в степу, може його вгадати.
А що ж то за подорожній іде в полудневу спеку, намацує стежку в траві довгим києм? За поясом пістоль, за плечима — бандура. Звисають на груди білі, як молоко, вуса, замість лівого ока — червона западина: старий кобзар-запорожець прямує кудись у дорогу. Не сам він: слідом шкутильгає гнідий кінь, хита головою — теж старий, аж сивий. Втома зморила обох: ні- ні та й стане кінь, зітхне важко, як людина, або кобзар зупиниться, зіпреться руками на кий — передихнути.
Зійти б десь у ярок, посидіти в холодку, напитися води з джерела, та не видно близько яру. Тільки степова могила бовваніє попереду. Отам, у затінку, можна й перепочити.
Чуєш, Гнідашу, вже недалечкої Кульгай, кульгай, не зупиняйся!
Зітхає кінь: недалечко, то й недалечко! І кобзар зітхає, поплескує спітнілу золотисту шию — все б гаразд, та покалічився гнідий, не може на ногу ступити — довелося злізти з сідла. Що не кажи, а й сам він, старий, теж підупав на силі — не йдуть бісові ноги, наче їх відібрало! І в голові джмелі гудуть, хоч горілки не пив і не нюхав.
Ану, Гнідашу, ще трохи! — чи то коня, чи самого себе заохочує старий.
Та вже простяглася назустріч коротка полуднева тінь — ось і могила! Оддалік — невеличкий ярок: може ж, у ньому й вода є? Допіру над степом прошуміла злива.
Гнідаш витяг морду, зафоркав — є вода! Запитливо глянув на господаря. І помалу пошкутильгав до ярка, став спускатися схилом.
А старий випив трохи води З баклаги й ліг на землі, їсти нема чого, у торбі ні скоринки. До цього не звикать: траплялося старому й по тижню голодувати, блукаючи степом. Та млость лягла на груди, стисла серце, не дає зітхнути.
Ой кобзарю, кобзарю, чи не відспівав ти своє? Чи не відтоптав рясту? Бо скидається на те, що час тобі лагодитися в далеку дорогу...