Повісті і оповідання
Шрифт:
А що, хлопці,— озвався раптом січовик з одру- баною рукою, роздивляючись сніжно-білий палац, що сліпучо горів під сонцем,— та й до біса ж у цього паші всякого надбання! Якби підпалити — днів зо три горіло б!
Не бійсь! — похмуро обіцяв другий. — Підпалять братчики, не забаряться. Шкода, нас не буде!
Гомонять, мов біля них і немає нікого.
Чуєте? — спитав довгочубий молодик, з червоною смугою через усю щоку,— кажуть, у тутешнього пана жінка з Богуслава, гарна, як зірка. Коли б побачити... Землячка ж.
Яка
Ніби зрозумівши таку страшну погрозу, маленький Марусин синок прокинувся й гірко заплакав.
Низько похиливши голову, пішла Маруся назад. Все пливло їй перед очима. Оце-то почула! Оце діждалась! Правда, все правда... «Своїх продала...» Мабуть, і мати, якби побачила, таке сказала б!
Що ж його робити?! Як його в світі жити? Нема в кого спитати поради!
До вечора сиділа Маруся над колискою, боялася ворухнутись. Дитя плакало-захлиналося, пашіло гарячкою.
Прийшов Магомет-Ага, натупав, нагримав: нащо носила дитя дивитися на отих бузувірів! Це вони йому поробили: відомо ж, запорожці всі чаклуни-характер- ники, могли зо зла накликати на малого Юсуфа хворість.
Плачучи разом з сином, злякано відмовляла Маруся:
То не запорожці, то я винна! Дитя кволилося ще зранку, не треба було стояти з ним на сонці...
Прибігли жінки, кожна із своєю порадою, охкали, цмокали — вона їх і не чула.
Аж ось Пелагія привела звідкілясь старого лікаря- хакима. Той побурмотів над хлоп’ям, обкурив запашним димом, дав випити якогось зілля, і малий, чи то від ліків, чи, може, наплакавшись до втоми, потроху став засинати.
І знов налетіли, як оси, обсіли Марусю болючі думки. Раптом згадалося: взавтра ж великдень! Удома — свято.
А тих сіромах замкнули в льоху, змордованих, голодних, навіть по шматку ячного коржа не кинули. У турків теж свято: молитимуться в мечеті дві ночі без їжі та питва, буде такий піст і бранцям.
Пелагія шепнула: звелів Ахмед-паша накласти на запорожців по двоє кайданів, навісити на двері льоху пудові замки: ану ж, доберуть способу та втечуть!
Коло берега вже стоїть галера, чекає на них; після свят переженуть туди бранців, посадять за весла, і попливе галера кудись аж до аравійських берегів.
Біля дверей зачовгали капці. Увійшов безбородий, схожий на стару бабу Алім, що доглядав жінок Магомета-Аги, вклонився, притуливши руку до серця:
Найясніший ефенді-паша йде до шановної Ме- рієм-ханум. Хай готується його зустріти!
Маруся сердито зітхнула, накинувши на себе остогидле запинало. Ще й цей причалапає, почне бурча- ти-вичитувати: чого ходила, чого сина носила, а може, й чого слухала, що казали бранці, та не переказала нікому...
Але паша не бурчав і не вичитував. Поплескав по гарячій щічці малого Юсуфа, що спав у колисці, випручавши рученята з пелюшок, обіцяв прислати до нього вранці свого лікаря... й раптом витяг з-за халата здоровезну в’язку ключів.
Заховай, джаним, не давай нікому! Прийду вранці з мечеті — заберу.
Що то за ключі — не сказав. Повернувся й пішов.
Отут і вдарила Марусі в голову відчайдушна думка. А що, як вони, оті ключі, від льоху, де в’язні? Може, піти... спробувати?
Як пощастить — хоч їсти дасть бранцям, хоч води наллє свіжої. Спіймають, хай буде, що буде! А може ж, і не спіймають...
Заплакав синок — вона мерщій заколисала його. Покликала Пелагію, щоб сиділа, очей не зводила з дитяти, і потайними дверцятами в кутку, під килимом, вийшла з опочивальні.
...Глибоко під землю ведуть стрімкі, пощерблені сходи. Сиплються камінці з-під ніг, холоне серце. Маруся ще ніколи тут не ходила. З двома кошиками через плече, з величезним мідним глеком у руці спускається вниз, обережно присвічуючи собі смолоскипом,— гаразд, що догадалася захопити його з собою!
Чорна, беззоряна ніч нависла над землею. Ні голосу ніде, ні шелесту — самі собаки гавкають, виють удалині. Усі чоловіки в мечеті, жінки й собі моляться по кутках, навіть сторож, котрий завжди сидить біля льоху, десь пішов: мабуть, теж мимрить коран у своїй комірчині.
Ось і двері й два чавунні замки на них. Тремтячою рукою Маруся перебирала важкі ключі, по черзі пхала їх у шпари. Хололо серце: що, як вона помилилася — не та в’язка?.. І раптом клацнуло — раз і другий... Відімкнула! Зарипіли іржаві завіси — і відразу в обличчя вдарило вогкістю, підземною пліснявою.
З писком кинулися врозтіч сполохані пацюки, метляючи голими хвостами. Маруся аж зуби зціпила, щоб не заверещати на все підземелля.
...Хлюпотить під ногами вода, звисають над головою важкі зубчасті брили. Певне, в скелі видовбано цей страхітливий льох. Звідси вже нікому не втекти, не підкопатися під мури — спробуй голіруч пробити камінь!
Десь тут, у глухій печері, тримає паша гурт козаків, що їх багато років тому полонив у поході. Відколи загнали під землю, ще ні разу не скидали з них ланцюгів, не давали вийти й на хвилину, побачити сонце. Мабуть, вже й кістки їхні потліли в кайданах...
Та де ж запорожці? Хідник зверта праворуч, гине в мороці. І раптом крізь камінь пробилися голоси, брязнуло залізо. Є! Десь тут, близько.
Скупий вогник смолоскипа побіг по чорних, нерівно тесаних стінах, чіпляючись за мокре павутиння, шугнув у чорний закуток. Двері! І так само два замки на них...
Знов важко, з натугою, двічі заскреготів ключ. Маруся шарпнула клямку — й стала. Наче в могилу зайшла! Сморід, задуха...
Назустріч заворушилися людські тіні, забряжчали кайдани.
Хто це? — спитав хрипкий голос.