Повернення з зірок
Шрифт:
— Чим можемо вам служити? — запитав він. Голос у нього був басовитий. Заплющивши очі, я б заприсягнувся, що зі мною розмовляє дебелий чорнявий чолов’яга.
— Мене цікавить що-небудь примітивне, — відповів я. — Саме повернувся я з далекої подорожі. Дуже далекої. Не хочу надмірного комфорту. Хочу, щоб була тиша, вода, дерева, може, й гори. Щоб було просто і так, як раніше. Як сто років тому. У вас є щось подібне?
— Коли ви цього бажаєте, то мусимо мати. Скелясті гори, Форт Пламм, Майорка, Антільські острови.
— Ближче, — сказав я. — Так… у радіусі тисячі кілометрів. Га?
— Клавестра.
— Де це?
Я вже звернув увагу на те, що розмовляти з роботами мені було якось
— Старе гірниче селище поблизу Тихого океану. Шахти, покинуті майже чотириста років тому. Цікаві екскурсії ескалатором під землею. Зручне сполучення — ульдери і глідери. Будинки відпочинку з лікарським наглядом, вілли внайми з садами, купальними басейнами, клімат помірний. Місцеве відділення нашого бюро організовує різні розваги, екскурсії, ігри, вечори. На місці — реаль, мум і стереон.
— Так, це могло б мені підійти, — сказав я. — Вілла з садом. І щоб була вода. Басейн, добре?
— Звичайно, будь ласка. Басейн з трампліном, крім того, там є штучні озера з підводними гротами, чудова бухта для аквалангістів, підводні феєрії…
— Краще без феєрій. Скільки це коштує?
— Сто двадцять ітів на місяць. Але якщо разом з кимось, то всього сорок.
— Разом?
— Вілли дуже просторі. Від дванадцяти до вісімнадцяти кімнат, автоматичне обслуговування, кухня на місці, наша чи тубільна, на вибір.
— Так, може, справді… Гаразд. Моє прізвище Брег. Я згоден. Як називається ця місцевість? Клавестра? Платити одразу?
— Як ви бажаєте.
Я подав йому кальстер.
Виявилося (про що я не знав), що лише я можу ним користуватися, але робота, звичайно, і це моє невідання анітрішечки не здивувало. Роботи подобались мені все більше. Він показав, як треба зробити, щоб зсередини випав тільки один жетон з вибитою на ньому потрібною цифрою. На таку ж цифру зменшилося число у віконцях вгорі, вказуючи суму, що залишилася.
— Коли можна туди поїхати?
— Коли схочете. У будь-який час.
— Але… з ким я ділитиму цю віллу?
— Подружжя Маргер. Він і вона.
— Можна поцікавитися, хто вони?
— Можу вам лише сказати, що це молоде подружжя.
— Гм. А я їм не заважатиму?
— Ні, оскільки ви зніматимете піввілли. Цілий поверх належатиме виключно вам.
— Добре. А як туди дістатися?
— Найкраще ульдером.
— Як це зробити?
— Я подам вам ульдер на день і годину, призначені вами.
— Я подзвоню із свого готелю. Можна?
— Будь ласка. Плата нараховуватиметься з моменту, коли ви прибудете до вілли.
Коли я вийшов, у мене вже вимальовувався приблизний план. Накуплю книжок і трохи спортприладдя. Найважливіше — це все-таки книжки. Треба виписати і деякі спеціальні журнали. Соціологія, фізика. Встигли, мабуть, ой-ой скільки за ці більш як сто років. Ага, треба ще купити й щось з одягу.
Але тут трапилося таке, що я одразу ж забув про всі свої плани. За рогом, не вірячи власним очам, я побачив автомобіль. Справжній автомобіль. Можливо, не зовсім такий, які були за моєї пам’яті (кузов сконструйований з самих гострих кутів). І все-таки це був справжній автомобіль: з пневматичними щитами, дверцятами, кермом, за ним стояли інші. Все це за широким вікном, на якому великими літерами виведено напис: АНТИКВАРІЙ.
Я зайшов. Власник, чи то продавець, виявився людиною. «Шкода», — подумав я.
— Чи можна купити автомобіль?
— Звичайно. Який ви бажаєте?
— А скільки вони коштують?
— Від чотирьох до восьмисот ітів.
«Нівроку, — подумав я. — Але нічого не поробиш, за пам’ятки старовини треба платити».
— А чи можна на ньому їздити?
— Авжеж. Щоправда, не скрізь
— А як з пальним?
— З цим не буде клопоту. Одного заряду вистачить вам на весь вік автомобіля. Рахуючи, звичайно, й парастати.
— Гаразд, — погодився я. — Мені хотілося б якусь сильну, витривалу машину. Мусить бути невеличка, але швидка.
— У такому разі я міг би порадити вам цього «Гябіля» або он ту модель…
Він повів мене в глиб великого залу, вздовж машин, що блищали так, ніби й справді були новісінькі.
— Звичайно, — вів далі продавець, — з глідерами їм не рівнятися, але ж автомобілі нині й не є засобом пересування…
«А чим же вони є?» — хотів запитати я, але промовчав.
— Добре… — сказав я. — Скільки коштує ця машина? — Я вказав на блідо-голубий лімузин із срібними глибоко схованими фарами.
— Чотириста вісімдесят ітів.
— Але мені хотілося б мати його у Клавестрі, — сказав я. — Я там зняв віллу. Точну адресу може дати Бюро подорожей. Це тут, на цій вулиці…
— Чудово. Його можна переслати ульдером. Це нічого не коштуватиме.
— Он як. Я повинен їхати туди ульдером…
— Досить буде повідомити лише дату, ми приставимо автомобіль до вашого ульдера. Це буде найпростіше. Хіба що ви побажаєте…
— Ні, ні. Хай буде так, як ви кажете.
— Гаразд.
Я заплатив за автомобіль (у мене вже не було ніякого клопоту з кальстером) і залишив антикварій, сповнений запахами лаків і гуми. То були чудесні пахощі!
Зате з одягом справи обернулися якнайгірше. Майже нічого з того, що я знав, не існувало. З’ясувалася кінець кінцем таємниця загадкової шафки в готелі. Тієї з пляшками і написом «Купальні плащі». Не тільки такі плащі, але й костюми, панчохи, светри, білизна — все з’являлося на білий світ з допомогою пульверизаторів.
Я зрозумів, що це мусить подобатися жінкам, бо, оперуючи кількома чи навіть кільканадцятьма пляшками з рідиною, що моментально застигала, перетворюючись на тканини гладкої чи шорсткої фактури (типу оксамиту, хутра чи пружного металу), можна було кожного разу створювати новий фасон одягу спеціально для того чи іншого випадку. Не кожна жінка, звичайно, робила це сама; були спеціальні салони пластування (в одному з них і працювала Наїс), але мода на вбрання, яке щільно облягало, не дуже мені подобалася. Сам процес одягання шляхом оперування пляшками-сифонами здавався мені надто морочливим. Виявилося тут дещо і з одягу, але це мені знов-таки не підходило: все було замале. Кінець кінцем я наважився купити білизну в пляшках, бо бачив, що моя сорочка вже довго не протягне. Звичайно, я міг би виписати решту речей з «Прометея», але ж і на ньому не було ні гарнітурів, ні білих сорочок: вони навряд чи придалися б у зоні сузір’я Фомальгаут. Довелося взяти ще кілька пар схожих на парусинові штанів для роботи в саду. Вони мали відносно широкі холоші, і можна було їх подовжити, доточивши внизу. За все гамузом я заплатив один іт. Стільки коштували ті штани. Решта даром. Я сказав, щоб речі, які я вибрав, прислали до готелю, і дав себе умовити, просто з цікавості, відвідати салон моди. Мене прийняв суб’єкт з фізіономією художника, спочатку оглянув мене, погодився, що мені підходить просторе вбрання. Як я помітив, він не був від мене в захопленні. Я від нього — теж. Справа скінчилася кількома светрами, які він зробив на місці. Я стояв, піднявши вгору руки, а він крутився навколо мене, оперуючи одразу чотирма пляшками. Біла, як піна, рідина в повітрі застигала майже моментально. Вийшли з цього светри різних кольорів. Один — зі смугою на грудях — червоною на чорному полі. Як я помітив, найважче викінчувати комір і рукави. Цього справді треба було вчитися.