Повернення з зірок
Шрифт:
— Дякую.
— Але не відкладайте надовго, — додав він неначе сам до себе, коли я виходив. Вже на сходах я зрозумів, що це означало: йому було майже дев’яносто років…
Я повернувся до готелю. У холі був перукар. Ну звичайно ж, робот. Я сказав йому, щоб він мене підстриг. Я дуже-таки заріс, волосся стирчало над вухами. Найбільше сивини було на скронях. Коли він закінчив, мені здалося, що тепер у мене вже не такий дикий вигляд. Робот запитав мелодійним голосом, чи почорнити волосся.
— Ні, — відповів
— Апрекс?
— Що це таке?
— Проти зморщок.
Я завагався. Почував себе по-дурному, як ніколи, але, можливо, лікар мав рацію.
— Хай буде, — погодився я. Робот вкрив мені обличчя шаром желатину з гострим запахом. Потім я лежав під компресами, радий, що в мене закрите обличчя.
Поїхав нагору; у номері вже лежали пачки білизни, я скинув одяг і ввійшов до душової. Там було дзеркало.
Справді, можна було злякатися. Я й не знав, що виглядаю, наче ярмарковий силач. Взагалі я весь був якийсь бугристий. Коли я підніс руку і грудний м’яз напружився, на ньому виділився шрам завширшки з долоню. Я спробував побачити той, другий, біля лопатки, за який мене прозвали щасливцем, бо коли б уламок пройшов на три сантиметри лівіше, то розтрощив би мені хребет. Я вдарив себе кулаком по плоскому животі.
— Ти бугай, — промовив я до дзеркала. Мені схотілося викупатись по-справжньому, а не в озоновому вихрі, і я зрадів, згадавши, що на тій віллі є басейн. Я хотів одягтися в щось нове, але мені шкода було розлучитися із штанами. З нового одягу я надів білий светр, хоч мій чорний, що протерся на ліктях, подобався мені значно більше, і пішов до ресторану.
Половина столиків була зайнята. Пройшовши через три зали, я опинився на терасі; звідти виднілися великі бульвари з нескінченними потоками глідерів; вдалині, як гірський масив, голубів, сягаючи аж до хмар, вокзал Терміналь.
Я замовив обід.
— Який? — запитав робот. Він хотів подати мені меню.
— Все одно, — відповів я. — Звичайний обід.
І лише почавши їсти, я звернув увагу на те, що столики навколо мене вільні. Підсвідоме я шукав самотності. Я навіть не знав про це, як не знав і того, що саме я їм. Я вже не був певний, чи добре те, що надумав. Канікули — ніби хотів сам себе винагородити, коли вже ніхто інший про це не подумав. Нечутне наблизився робот-офіціант.
— Ви Брег?
— Так.
— У номері вас чекає гостя.
— Гостя?
Одразу ж я подумав про Наі’с. Допив темну пінисту рідину і підвівся, спиною відчуваючи чужі погляди. Непогано було б підкоротити себе хоч сантиметрів на десять. У моєму номері сиділа молода жінка, якої я ніколи раніше не бачив. Сіра пухнаста сукня, червоний шарф навколо плечей.
— Я з Адапту, — сказала вона. — Це я сьогодні з вами розмовляла.
— А, то були ви?
Я насторожився. Чого вони знову від мене хочуть?
Вона сіла. Я теж.
— Як ви себе
— Чудово. Я був сьогодні в лікаря, він мене оглянув. Усе гаразд. Я зняв собі віллу, хочу трохи почитати.
— Дуже розумно. Для цього Клавестра — чудове місце. Там гори, спокій…
Вона вже знала, що йдеться саме про Клавестру! Слідкували вони за мною чи що? Я сидів, вичікуючи, що буде далі.
— Я вам принесла… дещо від нас.
Вона вказала на невеличкий пакет, що лежав на столі.
— Це, знаєте, наша новинка, — вела вона далі удавано жваво. — Лягаючи спати, ви вмикаєте апарат… і протягом кільканадцяти ночей без жодного зусилля дізнаєтеся про багато корисних речей.
— Так? Це добре, — сказав я. Вона посміхнулась мені. Я теж посміхнувся. Чемний учень.
— Ви психолог? — запитав я.
— Так. Ви вгадали…
Вона вагалась. Я бачив, що вона хоче щось сказати.
— Я слухаю…
— Ви на мене не розсердитеся?
— А чому б я мав на вас сердитися?
— Бачите, справа в тому… що ви одягаєтесь трохи…
— Знаю. Але я люблю ці штани. Можливо, згодом…
— Та ні. Я не про це. Ваш светр…
— Светр? — здивувався я. — Мені його сьогодні зробили. Здається, це останній крик моди. Хіба ні?
— Так. Але його зовсім не треба було надувати… Ви дозволите?
— Прошу, — зовсім тихо відповів я. Вона трохи підвелася в кріслі: випрямленими пальцями штрикнула мене в груди і аж зойкнула.
— Що це у вас таке?!
— Крім мене, нічого, — відповів я, посміхнувшись. Вона охопила лівою рукою пальці правої і підвелася. Раптом той мій спокій, за яким крилося лихе бажання вколоти її, став як лід.
— Відпочиньте, будь ласка.
— Але ж… пробачте, я…
— Дурниці. Ви давно працюєте в Адапті?
— Другий рік.
— Ага, і за весь час — перший пацієнт? — я ткнув пальцем себе в груди. Вона зашарілася.
— Можна вас про щось запитати?
У неї затремтіли повіки. Може, вона думала, що я хочу умовитися з нею про побачення?
— Звичайно…
— Як це зроблено, що на кожному рівні міста видно небо?…
Вона жваво відгукнулася:
— Дуже просто. Колись це називалося телебаченням. На перекриттях встановлено екрани, вони трансформують те, що є над землею: і небо, і хмари…
— Але ж ці рівні не такі вже, здається, й високі, — сказав я, — а стоять там і сорокаповерхові будинки…
— Це ілюзія, — посміхнулась вона, — лише частина будинків є справжньою, решта — зображення. Розумієте?
— Розумію, як це зроблено, але не розумію навіщо.
— Щоб мешканці будь-якого рівня не відчували себе обійденими. У будь-якому відношенні.
— Ага, — сказав я, — так, це дотепно… І ще одне. Я збираюся йти за книжками. Чи можете ви мені порекомендувати кілька праць із своєї галузі? Таких… компілятивних.