Повiя

Мирний Панас

Насилу додибала.

Волость уся в зборi: старшина, писар, староста, суддi, соцькi.

–  Привiв, - довiв Карпенко старшинi.

–  Де вона?

Прiська виступила вперед.

–  Ось на тебе жалiється Загнибiда, - каже старшина.

–  Який Загнибiда?

–  Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Вiн тепер у городi живе.

–  Пам'ятаю.

–  Пам'ятаєш? Так он вiн i жалiється, що ти досi йому своєї дочки не доставила.

–  Якої дочки? З якої речi?
– гнiвно вiдказала Прiська.

–  Ти ж найняла

її, чи що.

–  Коли? Та я його лiт десять, як i в вiчi бачила.

–  Не так трохи, - умiшався писар.

–  Та я допевне не знаю. Що вiн там пише - прочитайте, - сказав старшина.

Писар почав читати. Складно, по-писарськiй була написана бумага, що Загнибiда ще об Миколi договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублiв у рiк на його, Загнибiди, одежi; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублiв за пiвроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довiдавшись об Притичинiй смертi, вiн, Загнибiда, просе тепер волость заставити Притикiвну Христю або грошi за пiвроку одслужити, або ж вiддати сiм рублiв, бо вiд часу позики пройшло уже бiльше трьох мiсяцiв i вiн, Загнибiда, яко крамовий чоловiк, позбувся росту не менше як на два карбованцi.

Прiська слухала i нiчого не розiбрала. У її головi, наче гвiздки, стирчать слова: "Загнибiда… п'ять рублiв… Пилип… дочка…"

Ув очах у неї жовто, аж темно, свiт витушкою йде кругом неї.

–  Розiбрала?
– спитався старшина. Прiська уставилася очима у його.

–  Розiбрала?
– допитується старшина.
– Тобi не казав чоловiк?

–  Який?
– наче вiтер прошумiв помiж сохлою травою, поспитала Прiська.

–  Твiй!
– гукнув старшина.

–  Коли?

–  Тьху!
– розсердився старшина.
– Коли?! Ти здурiла, чи що? Коли приходив додому!

Прiська не видержала: сльози градом полилися з її очей, i з гiрким криком плачу вирвались у неї слова:

–  Я його не бачила… Як пiшов… поїхав… туди… у те трикляте мiсто… Там i смерть його спостигла… Я нiчого не знаю.

Суддi похнюпились. Плач гiркий Прiсьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькi наче померли. У волостi стало тихо-сумно. Один лемент Прiсьчин роздавався серед неї.

–  Що ж його робити?
– нахилившись до писаря i до суддiв, попитав старшина. Тi мовчали.

–  У тебе е, бабко, грошi?
– обiзвавсь, пiдвiвши голову, один суддя.

–  Грошi? Де в мене тi грошi!
– i Прiська ще дужче заридала.

–  Коли е грошi, то краще їх вiддати Загнибiдi. Уже ж треба вернути,'- розписку приставив.

–  У мене нi шеляга… - плаче Прiська.

–  То хай дочка одслуже.

–  У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто менi помагати буде? Знову нiма нiмота обняла хату. Коли б Прiська мовчала, а то вона й не перестає - лементує.

–  Ти не плач, - почав старшина.
– Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та вiддаси.

Треба ж їх вiддати!..

Прiська плакала.

–  Ну, рiшай, - сказав суддя, - вiддаси грошi, чи дочка вiдслуже?

–  У мене немає грошей… У мене одна дочка… - одно товче Прiська.

–  Та то в неї тiльки повадка така - сльозами доймати, - обiзвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.

Прiська озирнулася - то говорив Грицько… Очi в його грали, лице радiстю пашiло.

–  Не зiгнеться й вiддати!
– казав далi Грицько.
– У неї хата своя, надiл За нею зостався… Чого ж їй? I дочка в не! кобила; i сама - то тiльки збiднилася.

З гiрким докором глянула Прiська на Грицька. Не тiльки слова - сльози в неї занiмiли вiдразу. Очi блищать, а сама блiда, труситься… Так звiр тремтить, застуканий в тiсному кутку.

–  Ти хiба знаєш її?
– спитався суддя.

–  Ще б не знав! У мене в сусiдах жила. I чоловiка її знаю… Так, ледачий… п'янчужка був, - весело мовив Грицько.

–  Грицьку! Бога побiйся… Вiн уже на тому свiтi, а тобi ще треба збиратися туди колись… - рвучи слова, промовила Прiська.

–  I дочку знаю, - не слухаючи, мовив далi Грицько.
– Здорова дiвка. Таким би тiльки робити та служити, а воно дурно у матерi хлiб переводе.

–  Трясця тобi!
– не видержала Прiська i гукнула на всю хату.

–  Бабко, бабко, тут не можна лаятись!
– сказав старшина.

–  Бачте… бачте, - радiв Грицько.
– От яка вона немощна! Збiднилась - куди тобi! Тиха та смирна.

–  Ти ж мене без ножа рiжеш! Прямо по серцю пиляєш!
– гiрко одказала Прiська.

–  Годi вам змагатися! Годi! Замовчи, Грицьку, - приказав старшина.

–  Так як рiшаєш?
– через скiльки часу спитав вiн Прiську.

Грицько стояв, усмiхався; суддi, похнюпившись, сидiли.

–  Як хочте!
– з серцем вимовила Прiська.
– Хоч розiрвiть мене та й з'їжте!

–  Та ти не бришкай!
– крикнув старшина.
– Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так i постанове.

–  Для мене все рiвно!
– знову огризнулась Прiська.
– Що ж менi казати? Ви всi проти мене… Намоглися з'їсти - ну й їжте! Я почiм знаю, що там у мiстi було? Чи робив мiй чоловiк з з нибiдою яке дiло, чи нi? Я його не бачила, вiн менi не казав. Я нiчого не знаю.

–  То i грошей не вiддаси?

–  У мене немає грошей!..

–  То хай дочка одслуже, - сказали уголос суддi.

–  Запишiть, - повернувся старшина до писаря.

Писар почав писати. У Прiськи наче мурашва бiгала по тiлу, писареве перо кременем драло її по серцю… Прiська окинула бистрим поглядом хату - Грицька уже не було.

–  Уже, - сказав писар.

–  Так от тобi рiшенець: тi грошi, що твiй чоловiк зазичив у З^нибiди, хай дочка одслуже. Чуєш?

Прiська стояла, мовчала - мов не до неї була та рiч.