Повiя

Мирний Панас

–  От тобi перейшов i не замочився!
– сердився Кирило.
– I пiддурило ж, бiси його батьковi! Думка - бугорок; де там вода вiзьметься?.. А воно навернуло зверху снiгом, а там вода - дна не достанеш…

–  Ви б, дядьку, пiдождали трохи, просушилися, - раяла Христя, - а то як його в мокре ноги обгортати?

–  Як? Отак!
– скрикнув Кирило, угортаючи ногу.

–  Коли б ще чого не пiдкинулось…

–  А пiдкинеться - що ж ти зробиш? Раз родився - раз i помирай! Христя замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь. Замовк i Кирило i, перевзувшись, устав, подивився на

ноги, натяг сiряк у рукава i, взявши цiпок, знову потяг шляхом.

Iшли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову; Кирило собi мовчав. Iдучи, вiн, знай, поглядав на чоботи, мов довiдувався, чи цiлi ще; хекав, спльовував…

–  Отут стiй!
– сказав вiн, доходячи до Йосипенкових хуторiв.
– Спочинемо, пiдкрiпимося. Половину шляху увiйшли - буде!

Кирило повернув до двору. Христя стала, не знаючи, чи йти їй за Кирилом, чи на шляху пiдождати.

–  А ти чого зостаєшся? Iди й ти. Люди добрi - не виженуть з хати. Двi здоровi собаки кинулись на їх з-пiд комори. Висока та струнка молодиця вибiгла їх провести.

–  Вон, проклятi!
– скрикнула вона, кидаючи на собак грудкою снiгу. Бiле-бiле, наче з крейди вистругане, лице молодицi злегка зашарiлось; очi, як оксамит, на хвилину спалахнули.

–  Здорова, Мар'є! Чи ще ти ще?
– спитався Кирило. Молодиця не то усмiхнулася, не то очима заграла.

–  Та ще!
– вiдказала вона, зiтхнувши.

–  А Сидiр дома?
– розпитувався Кирило.

–  Немає. У город поїхав. Одна мати… розпочала лайку та нiяк не вгамується… Iдiть же в хату!

У хатi вони застали стару кремезну бабу. Широке лице її порiзане глибокими зморшками; губи товстi, одвислi; нiс гуластий, з чорною бородавкою на кiнцi; очi злi, аж зеленi, наче iскри, жеврiли з-пiд її насуплених брiв… Христi здалася вона вiдьмою.

–  Здорова, Явдохо!
– привiтався Кирило.

Явдоха, сидячи на лавi, тiльки бликнула на Кирила очима.

–  Як живеться? Як можеться?

–  Ат, живеться!
– гарикнула стара, мов у розбитого дзвона вдарила, аж Христя струснулась.
– Уже ж не як у нас живеться!.. Поїхав оце Сидiр З дому, то ми й ручки склали, - гомонiла вона, блимаючи зеленими очима на Мар'ю.

Лице Мар'ї ще дужче зблiдло, а очi бiльше розгорiлися. Мар'я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою i мовчки вийшла з хати.

–  Отак завжди!
– гарикнула стара.
– Хоч би тобi словом обiзвалася: мов зроду нiма або їй - прости господи!
– рiч одiбрало… А зайдуть чужi люди у хату - вона з ними хи-хи та реготи справляє; цiлий би день жартувала! А до матерi - слова не знайде! Ну, вже взяв Сидiр собi жiнку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то - проклятущий народ!.. Там, у городi, розкiш їм, воля, страху немає… От воно i звикне без дiла сидiти, по сiм недiль на тиждень справляти! А прийде на господарство - аби було пiдставлено їсти та пити; а само, бiси його батьковi, не потурбується… Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так i бiля свого… Казала Сидоровi: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Прiську, вона тобi буде жiнка, а менi невiстка… Пришелепуватий же, прости господи!.. Як не з нею в парi, то й нi з ким менi вже не бути… Обiйшла, видно, дурня; обпоїла чортовим зiллям городська

наймитюга!.. Не послухався… А тепер - i бийся з нею, i воловодься!.. Вiн же нiколи не сидить дома: то сюди, то туди вештається - не баче, що матерi достається!.. От побила мене лиха та нещаслива година! Сподiвалася на старiсть спочити - от i спочила!
– закiнчила стара, важко сопучи.

На який час у хатi стало тихо. Кирило сидiв коло столу й обдивлявся хату; Христя стояла у порога.

"Он що воно про нашого брата спiвають… - думала вона.
– I наймитюга, i нетiпанка, i сяка, i така… Господи!" - Серце її наче хто у жменi давив; сльози поривалися з очей.

–  А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, - перервав Кирило нудне мовчання. I почав розказувати, як обвалився на гнилому переходi.

Мар'я увiйшла у хату з оберемком дров у руках. Видно, вони були їй не по силi, бо вона аж зiгнулася, - блiде лице почервонiло.

–  Та й важкi якi!
– простогнала Мар'я i кинула оберемок з рук. Дрова З грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.

–  Ще ти голови моєї не наклопотала?
– скрикнула вона.
– Набрала дров, що й чортова голова твоя не знесе, та й вергаєш ними… Пiч к бiсовiй матерi розвалиш!

–  Де та пiч, а де дрова… - стиха одказала Мар'я.

Стара аж потемнiла:

–  А долiвцi що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся…

–  Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, - не то усмiхаючись, не то з докором промовила Мар'я. Стара скрутнула головою i сплюнула.

–  Чого ти, дiвко, стоїш? Чому не сядеш?
– повернулася Мар'я до Христi.
– Сiдай, спочинь. Куди се вас бог несе?

–  У мiсто, - одказав Кирило, поки Христя боязко присiдала на лавi.

–  Чого? На базар?

–  На базар же. Продавати он її… - жартував Кирило, мотнувши головою на Христю.

–  Її?
– спитала, граючи очима.

–  Атож!
– одказав Кирило.

–  Ви ж глядiть, дядьку, не продешевiться. За таку молоду та хорошу дiвчину правте добру цiну!
– жартувала Мар'я.

Стара засовалася на мiсцi, мов її що вкусило, i, уставши, напрямилася З хати.

–  Куди се ти, Явдохо?
– спитався Кирило.

Явдоха мовчала, не озивалася; тiльки засопла, проходячи побiля Мар'ї.

–  Чого се вона така сердита?
– спитався Кирило, як Явдоха скрилася в сiнях.

Мар'я мотнула головою.

–  Вона завжди така! Хiба в нас буває коли, як у людей? Наче у тому пеклi - так i кипить!

–  Куди ж се вона?

–  Пiде другу невiстку золити. Мене оце точила, а то ще по другу пiшла. Рiч знову перервалася. Мар'я пiдкинула у пiч дрова.

–  От що, Мар'е, - помовчавши, обiзвався Кирило, - чи немає у вас чарки горiлки? Не тобi кажучи, iдучи сюди, провалився… замочився; а тепер немов починає терти.

–  Я зараз.

I Мар'я, пiдкинувши дров у пiч, вибiгла з хати i не забарилася вернутися З пляшкою.

–  Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пiшла!
– хвалився Кирило, випивши одну.

–  Та все ж таки - чого ви у мiсто йдете?
– допитувалася Мар'я. Кирило почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не видержала - заплакала.