Повiя
Шрифт:
– Ти не брала нової одежi з дому?
– їй i у цiй добре, - одказав хазяїн, усмiхаючись… i бiльше нiчого. "Наймичка! Наймичка!" - думала Христя, i коло серця її як огнем пекло. Дiждали великодня. Коли б се на селi було - знала б Христя, що їй робити, куди пiти, де погуляти. А тут?.. Тиняється по двору; слухає гомону, що доноситься з улицi; вийде й за хвiртку; подивиться на людей… Розодiтi та нарядженi йдуть вони на гулянки та на колиски - її минають. А коли хто й запримiте, то хiба на те, щоб поглузувати.
– Де се така чорногузка взялася?
– пита парубок у мiщанському уборi другого, витрiщивши
– З села! не бач?
– одказує його товариш.
Христя мерщiй тiкає у двiр; а за нею слiдом погукування та вигукування…
– А крижаста яка! Чи бач, як вивiрчує… - I несамовитий регiт несеться улицею.
"Чужi, чужi!" -думає Христя, тiкаючи в хату. А там - тихо, хазяїни полягали спати. Тихо та сумно, як у домовинi. А в селi тепер?
– дiвчата гуляють, спiвають; пiдходять хлопцi, домагаються христосатись… Спiрка, жарти, регiт… Насилу дiждала вечора.
– Лягай ранiше, висипляйся, бо завтра чи i вночi доведеться спати, - каже їй хазяйка.
"О, добрi якi!" - думається їй. I про неї таки згадали, i її не забули! На другий день почалася збiрка з самого ранку. Першi прийшли близькi сусiди - пiдганяти хазяїнiв до церкви.
– Пора до божого дому!
– гукали, заглядаючи в хату.
– Ще поспiємо. Заходьте! Заходьте!
– запрохував Загнибiда. Поки збирались-наряджались, починалась розмова. Розказували, як хто стрiвав свято, як провiв перший день, що чутно по городу. Жiнки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлiбовi святому, що вiн у Олени Iванiвни завжди i пухкий i високий; розпитувалися - у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали… Звiснi празниковi речi!
Аж ось i хазяїни зiбралися. Загнибiда нарядився у новий сукняний убiр, надiв сорочку з манжетами, пов'язав шию шовковим платком, чоботи до вакси, на рипу - пан паном! Олена Iванiвна одяглась у блакитне шерстяне плаття,, покрила плечi тонким кашемiровим платком, вив'язала голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках - золотi перснi…
– Готовi?
– Готовi.
I хазяїни, i гостi разом пiшли до церкви.
Недавно пiшли, та швидко й вертаються: у такi днi незабарна служба… Першi хазяїни уступили у двiр, а за ними - й чужi. Чоловiки, жiнки, молодi й старi; як бочки товстi, як шила тонкi; низькi - трохи не при землi; високi, як дуби гiнкi… А убори-наряди? Червонi плаття, зеленi куцини, рябi спiдницi, жовтi шушони, блискучi ластиковi балахони, чорнi сукнянi каптани - аж у вiчi б'є! I все те суне у двiр, у хату; вiтається, зачинає розмову. По слову: десять душ - десять слiв… а то стiльки народу?.. Гомiн пiднявся у хатах, наче у жидiвськiй школi, стовпом стоїть i не вгаває, наче вода клекоче у потоках…
А ще не всi; то той, дивись, надiйде, то другий. У хатах уже й просунутися нiкуди; кiмната й свiтлиця повним повнi: однi начiплялися на стульцях, на кроватях; другi товпляться, шукаючи мiсця. Всi позирають на столи, де рядком настановленi пляшки грають проти сонця своїми цвiтними настойками; перед пляшками на здоровенному пiдносi чорнiє печена гуска, стоїть пiджарене порося, держачи у зубах шматок хрiну; невеличке ягнятко, зiгнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рiдкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги вгору; там бiлiє товсте молоде сало, жовтiє масло, червонiють крашанки; а
– Кого ми ще ждемо?
– спитався високий огрядний чоловiк з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, пiдходячи до товстого крамаря, що сидiв у кутку, потом обливаючись.
– Чи так - походимо, подивимося на оцi запаси та й додому порозходимося?
– вимовив вiн далi, скрутнувши свого чорного вуса.
– Петро Лукич! Петро Лукич!
– гукнув на Загнибiду крамар.
– А що?
– Пора, братику. Животи пiдвело, - мовив вiн, скривившись, мов i справдi живiт у його заболiв.
– Та… Рубець з Книшем обiцяли зайти, - сказав, чухаючи потилицю, Загнибiда.
– А по-моєму: де два - там третього не ждуть!
– одказав високий чоловiк з чорними вусами.
– I батюшки немає, - додав Загнибiда.
– Отi ще бородатi!
– процiдив крамар.
– I нащо тих бородатих ждати?
– граючи очима, питає високий чоловiк.
– Хiба ми й самi бороди не причепимо? У Олени Iванiвни, певно, завалялося де повiсмо прядива… От i борода готова!
Кругом знявся регiт.
– Уже Колiсник пустився на вигадки!
– сказав хтось.
– На якi там вигадки?
– правувався Колiсник.
– Тут голосу не одтягнеш, а вони - вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно 6 по однiй слiд пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.
– Слiд, слiд!
– хтось одказав, спльовуючи.
– Та щось Петро Лукич не теє… - дивлячись на хазяїна, мовив Колiсник. Загнибiда мотнув головою.
– Там, у малiй хатинi, - тихо сказав вiн, указуючи на дверi.
Колiсник, крамар i ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.
– Батюшка йде!
– хтось крикнув у свiтлицi.
– Батюшка! батюшка!
– заходило по хатах.
– Постiйте! Зараз батюшка буде, - гукнув Загнибiда, протовплюючись уперед стрiти батюшку.
Колiсник з серця махнув рукою i сплюнув.
– Утрiться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примiтив!
– хтось сказав йому.
– Утрiться! Чарка бiля рота була - i тут одняли!
– мовив вiн сердито.
– Та так тiльки й довелось подивитись?
– Атож!
Дехто зареготався.
– Коло рота було, та в рот не попало.
– Та хоч не завдавай жалю, - прохав Колiсник, чухаючи потилицю. Регiт ще дужчий знявся.
– Тесе!..
– загуло кругом.
Гучно i зично роздалося серед хати святе поспiв'я. Славили воскресшего З гроба, славили його пречисту матiр… Молодий, бiлолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витрiщивши булькатi очi, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косi з сивого, аж жовтого, волосу, старий - аж труситься - деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн, хазяйка, звiвши до образiв очi, хрестилися; гостi з усiх бокiв навколо облiпили причет; переднi ще таки вимахували руками, зате заднi так стовпились - пальця просунути нiкуди.