Повна темрява. Без зірок
Шрифт:
— Я завжди обачний і вельми ґречний. Мушу вже бігти, мамо. За півгодини в мене зустріч із Кеном, посидимо, трохи вип’ємо. Мусимо почати мозковий штурм щодо того замовлення автодилерів.
Вона його ледь було не застерегла, щоби забагато не пив, але вчасно взяла себе в руки. Нехай він все ще виглядом схожий на старшокласника, а в найясніших її спогадах про нього взагалі залишається п’ятирічним хлопчиком у червоній вельветовій курточці, котрий без упину совається своїм самокатом туди-сюди по бетонних доріжках парку імені Джошуа Чемберлена [267] в Павнолі, ні тим, ні іншим хлопчиськом він уже не є. Донні тепер дорослий парубок, а також, яким би це не здавалося їй неймовірним, він молодий підприємець, котрий розпочинає власний шлях у цьому світі.
267
Joshua Chamberlain (1828-1914) — професор Бодуїн-коледжу в Мейні, котрий зголосився волонтером іти на Громадянську війну і, не маючи попереднього військового вишколу, дослужився до звання бригадного генерала в армії Північного союзу; після перемоги служив губернатором штату Мейн і президентом рідного коледжу.
— Гаразд, — промовила вона. — Дякую, що подзвонив, Донні. Порадував матінку.
— Я теж тобі вдячний. Передавай мої вітання старому, коли він тобі передзвонить, і мою любов.
— Передам.
— На задніх лапах і нюхає повітря, — повторив Донні й стиха заіржав. — Скільки ж це зграй «Вовчат» уже перейняли від нього цю примовку?
— Геть усі, — Дарсі відчинила холодильник, подивитися, чи нема там часом «Баттерфінгера», холодненького, очікуючого на її еротичну увагу. Ба ні. — А це достобіса.
— Люблю тебе, мамо.
— І я тебе люблю.
Вона поклала слухавку, їй знову було хороше. Посміхалася. Проте постояла-постояла вона отак біля кухонної стійки і посмішка її зів’яла.
Те «грюк».
Щось же там таки грюкнуло, коли вона засовувала ту коробку з каталогами назад під верстат. Не цюкнуло, як було б, аби коробка наштовхнулася на якийсь обронений інструмент, а саме грюкнуло. Звук, ніби об якусь порожнечу.
«Мене це не обходить».
На жаль, це було неправдою. Те «грюк» муляло їй, мов незавершена справа. І коробка також. Чи не заховано в ній ще якихось журналів на кшталт «Бондажної курви»?
«Я не бажаю цього знати».
Авжеж, авжеж, проте, може, їй все одно варто це з’ясувати. Бо якщо там лише один такий журнал, то вона має рацію щодо сексуальної допитливості, котра цілком задовольнилася одноразовим зазиранням до сумнівного (а також неврівноваженого — додала вона суто для себе) світу. Якщо там є ще й інші, все одно це не так погано — він же їх врешті-решт приготував до викидання, — але, можливо, їй варто це з’ясувати.
Більше... оте «грюк». Воно трималося в її голові чіпкіше за думку про ті журнали.
Вона відкрила комору, вхопила ліхтарик і вирушила знову в гараж. Їй умент довелося щільно запинати вилоги халату. Дарсі пошкодувала, що не одягла на себе жакет. Ставало вже по-справжньому холодно.
— 4 —
Дарсі стала навколішки, посунула коробку з каталогами вбік і посвітила ліхтариком під верстатом. Спершу вона не зрозуміла, що бачить: дві смужки темряви впоперек гладенького плінтуса, одна з них трохи товща за іншу. А тоді з поганих передчуттів, що були вже звили собі кубельце в неї під серцем, перекинулася нитка на грудну кістку і сягнула звідти вниз, їй у надчерев’я. Це схованка.
«Облиш, не займай, Дарсі. Це його справи, заради власного спокою краще тобі покинути тут все, як є».
Слушна порада, але вона вже зайшла надто далеко, щоб її дослухатися. Вона полізла під верстат, підсвічуючи собі ліхтариком, укріплюючись духом перед зіткненням з павутинням, але ніякого павутиння не побачила. Якщо вона зроду була дівчиною типу «як з очей, так і з думки», то її полисілий чоловік, нумізмат і ватажок скаутів-вовченят, був зроду й завжди хлопчиком чистьохою, всього біля себе упорядником.
«До того ж він сам сюди лазить, отже, павутинню нема ніяких шансів тут нарости».
Чи це так? Насправді ж вона цього не знає, звідки?
Але вона гадала, що таки знає.
Прозори по краях восьмидюймової довжини плашки плінтуса, а в центрі щось на кшталт штиря, чи як там його, для обертання. Вона вдарила туди коробкою достатньо сильно, щоб воно прочинилося, але цим не пояснювалося оте «грюк». Дарсі штовхнула край цих дверцят. Ті, хильнувшись усередину одним боком, а другим назовні, відкрили сховок вісім дюймів завширшки, з фут заввишки і завглибшки, либонь, дюймів вісімнадцять. Вона думала, що знайде ще якісь журнали, можливо, згорнуті в рурки, але ніяких журналів там не було. Там виявилася невеличка дерев’яна скринька, яку вона відразу ж упізнала. Саме вона й видала оте «грюк». Скринька лежала на боку, це плінтус, обертаючись, її перекинув.
Вона потягнулася по неї, вхопилася і — з відчуттям небезпеки таким потужним, що ледь не намацуваним, — витягла скриньку назовні. Це була та дубова скринька, яку вона подарувала йому на Різдво років п’ять тому, а то й більше. Чи, може, на день народження? Точно вона не пригадувала, пам’ятала лише, що вдало придбала її в майстерні-крамниці у Касл-Року. Барельєфним різьбленням на її кришці було зображено ланцюг. Під ланцюгом, також барельєфним різьбленням, повідомлялося призначення цієї скриньки: ЗАПОНКИ. Боб мав купу запонок і, хоча й віддавав перевагу у будні сорочкам на ґудзиках, деякі екземпляри з його манжетної біжутерії були доволі гарними. Вона ще тоді подумала, що ця скринька допоможе йому тримати їх в одному місці. Дарсі пригадувала, що та якийсь час стояла на комоді по його бік ліжка, після того, як подарунок було розпаковано і висловлено ним захоплення, але не пригадувала, щоби ця скринька десь потрапляла їй на очі останнім часом. Ну, та й звідки ж? Скринька перебувала тут, у цьому сховку під верстатом, і Дарсі могла б закластися власним домом і понад те (чергова його улюблена примовка), що, відкривши її, вона побачить там аж ніяк не запонки.
«Тоді не заглядай до неї».
Ще одна добра порада, але тепер вона вже значно далі зайшла за ту межу, до якої її ще можна було прийняти. Почуваючись, як жінка, що примандрувала в казино і з якоїсь божевільної спонуки поставила заощадження всього свого життя на єдине відкриття єдиної карти, вона відчинила скриньку.
«Хай вона виявиться порожньою. Прошу, Боже, якщо ти любиш мене, хай вона буде порожньою».
Та де там, порожня. Усередині лежало три довгастих прямокутники, перев’язані гумовою петелькою. Вона витягла цей бантик, взявшись за нього кінчиками пальців — як пристойна жінка бралась би за якусь шматину перед тим, як викинути її, з острахом, що та не просто брудна, але й повна мікробів. Дарсі стягнула гумку.
Це були не кредитні картки, як їй було спершу подумалось. Першою згори лежала донорська картка Червоного Хреста, що належала якійсь Марджорі Дувалл, група крові А, резус-позитивна, регіон Нова Англія. Дарсі перевернула картку й побачила, що ця Марджорі — хтозна, хто вона така — останній раз здавала кров шістнадцятого серпня 2010 року. Три місяці тому.
Та хто вона збіса така, ця Марджорі Дувалл? Звідки її знає Боб? І чому їй неголосно, проте дзвінко, бренькнуло в голові це ім’я?
Наступною лежав читацький квиток Марджорі Дувалл з бібліотеки Північного Конвея [268] , на ньому також знайшлася адреса: Медова алея № 17, Південний Гансет, Нью-Гемпшир.
268
Conway — засноване 1765 року місто (10 тис. мешканців), розташоване в національному лісовому заповіднику «Білі гори».