Поза часом i простором (на украинском языке)
Шрифт:
– Жаль, жаль! Ви не вiдмовилися ще вiд своїх поглядiв, - замислено сказав Копилов.
– Що ж, побажаю вам щастя, але вiд душi попереджую, що вас чекає поразка!..
– Хай!
– вперто промовив Барвицький.
– Але це сильнiше за мене! Я не можу iнакше... Ви розумiєте?
– Я впевнений, - говорив Копилов, - що на великих швидкостях людина втратить можливiсть контролювати свої дiї i, може, навiть загине!..
– Я хочу бачити це!..
– Але ж ви нiкому не передасте свої знання...
– За мною пiдуть iншi...
Копилов
– Професоре! Я не розумiю, як можуть в однiй людинi поєднуватися такi великi думки i така наївнiсть!.. Киньте ви свого Рогена, поїдемо до нас. Вища рада академiй соцiалiстичної федерацiї вирiшила розпочати ще нечуванi по масштабу роботи, зв'язанi з вивченням далеких свiтiв... Ви знаєте - як необхiднi нам такi люди, як ви!.. Не жар-птицю будете ви хапати за хвiст, а вiдкривати новi свiти!
– Може, ще гiршi, нiж наш, - усмiхнувся Барвицький.
– Пiзно... Пiзно... Скажу лише одне!.. На якому принципi у вас будується космольот?..
– Ми використовуємо спрямований пучок термоядерного вибуху...
– Це ж дуже небезпечно!
– У нас немає iншої конструкцiї...
– Так, так...
– задумано протягнув Барвицький.
– Ось що. Я передам через вас вашiй академiї проект свого космольота. Гадаю, що цей проект найбiльш розроблений i найбiльш ефектний з тих. що я знаю...
– А як же Роген?..
– почав Копилов.
– Роген? Нiякого морального права вiн не має на цю конструкцiю. Апарат мусить належати людству. Якщо я сам не можу бути корисним для людей, то хай результат моєї думки допоможе науцi. Я бажаю вам щастя, колего. I ось, вiзьмiть, - Барвицький передав Копилову сувiй паперiв.
– Тут все, що торкається корабля...
– Добре, - дружньо дивлячись в очi Барвицькому, сказав Копилов. Будьте певнi, вашi iдеї попадуть в хорошi руки...
– Я впевнений в цьому!..
– I ще одне, - продовжував Копилов, - коли переконаєтесь, що ви неправий, постарайтесь повернутися на Землю. Тут, на Землi, буде вирiшуватися смисл Буття людського, а не в безоднi космiчного простору.
Барвицький заперечливо похитав головою i мiцно потиснув гарячу руку росiйського академiка.
I ось вiн знову залишився один. Вiн i сумна Мерi, як нiмий докiр...
А через годину по термiновому виклику Барвицький прилетiв до Рогена i по сходах зiйшов в його кабiнет.
– У вас був годину тому Копилов?
– запитав Роген.
– Так!..
– Що вiн хотiв?
– Вiн пропонував менi роботу в Росiйськiй академiї...
– Що ви сказали?
– Я вiдмовився. Я сказав, що не потребую роботи...
– Вiн узнав вiд вас про наш польот?
– Нi!..
Роген довго, уважно i гостро дивився на Барвицького, потiм процiдив:
– Через три тижнi ми вiдлiтаєм. Апарат майже готовий. Отже я бiльше не вiдпущу вас...
– Як?
– спалахнув Барвицький.
– Iншого виходу в мене нема. Я не хочу, щоб свiт узнав про цей полiт i його мету. Дружину ви побачите перед вильотом. Все...
Барвицький заскрипiв зубами, а потiм безсило опустив голову. Дарма! Треба стерпiти цю страшну образу!..
Того ж вечора Мерi одержала коротенького листа:
"Дорога Мерi, термiновi справи затримують мене. Побачимось через три тижнi.
Святослав".
Пекуча сльоза покотилася по щоцi Мерi. Пiдходив страшний час розлуки...
ПРОЩАННЯ
Минали днi за днями, краячи душу Мерi. Пiд серцем ворушилася дитина Святослава. Мерi чомусь була впевнена, що народиться син, i вiд цього її думи були ще трагiчнiшi. Що робити? Що придумати? Бiдна її голова! Значить, чари жiночi безсилi втримати на Землi неспокiйне серце, значить, є щось в чорнiй небеснiй безоднi, що таке близьке його буйнiй душi. Що ж це?
Вiдповiдi не було. Тiльки сум та сльози су шили прекрасне її лице...
Третього липня до неї заїхав Копилов. Вона його впiзнала i дуже зрадiла.
– Де ж професор?
– пiсля привiтання запитав академiк.
– Його нема!
– сумно вiдповiла Мерi.
– Пiсля вашого вiзиту Роген не вiдпустив його...
– Ах так, розумiю!..
– сказав Копилов.
– Яке неподобство... Значить, все вирiшено. Вже нiчого не зробиш!..
Мерi схилила голову. Вона давно знала це.
– Не журiться!
– м'яко сказав Копилов.
– Бережiть сина!..
– Для кого?
– прошепотiла Мерi.
– Вiрте в його повернення... Вона похитала головою
– Нi! Моє серце говорить - нi!..
Копилов помовчав.
– Коли вам потрiбнi будуть друзi, - нарештi, сказав вiн, - я буду ждати вас. Вас i сина... Ми - друзi Барвицького i з радiстю допоможемо його дружинi..
Потиснувши руку розчуленiй Мерi, Копилов вийшов.
...Минуло три тижнi. 17 липня 19... року гелiкоптер доставив Мерi в пустелю Нью-Мексiко. Ревучи моторами, вiн плавно опустився на бетонований майдан посеред величезної територiї будiвництва. Вiдкрилися дверi, засяяли прожектори, в їх свiтлi Мерi побачила обличчя Святослава
Щось перехопило їй горло. Мерi тiльки тепер зрозумiла, який вiн дорогий для неї... Вона збiгла вниз по схiдцях. Теплий вiтер з пустелi розвiвав буйну розкошлану шевелюру Святослава, очi горiли дивним неземним блиском.
– Мерi!..
– Святослав!..
Мерi припала до чоловiкових грудей, ледве стримуючи сльози. Потiм пiдняла лице догори. Святослав поцiлував її в очi, але його погляд був не тут. Здавалося, що вiн уже став жильцем iншого свiту... Мерi вiдступила на крок.
– Прощай, коханий мiй! Назавжди прощай!.. Зачекай, не перебивай! Не треба втiшати. Я давно переплакала своє горе... Скоро народиться твiй син... Я зроблю так, щоб вiн був такий, як ти! Я хочу, щоб вiн теж прагнув завоювати Всесвiт, а не дивився в землю...