Празький цвинтар
Шрифт:
Якийсь офіцер, прийнявши мене за свого, наказав:
— Городянине, зробіть і ваш внесок, ми й за вашу свободу йдемо на смерть!
Вдавши, що я теж взявся за діло, я пішов забрати ослінчика у кінці вулиці, а потім повернув за ріг.
Ці парижани вже майже століття тішаться зі зведення барикад, а той факт, що вони розсипаються після першого ж гарматного пострілу, мало кого бентежить: барикади зводять для того, щоб почуватися героями, та я хотів би побачити тих, хто залишиться до вирішальної миті. Вони вчинять точнісінько так, як я, а боронити їх залишаться найдурніші, яких пристрелять тут-таки на місці.
Зрозуміти, що відбувається у місті, можна було лише з повітряної кулі. Ходила
222
Військова школа (фр.).
У середу я спостерігав за тим, як палають громадські будівлі на кшталт Тюїльрі, котрі, за плітками, підпалили комунари, аби призупинити наступ урядових військ, а насправді то були осатанілі якобінці, p'etroleuses [223] , котрі блукали, несучи відерце з бензином у руках, щоб учиняти підпали, а дехто божився, що то від урядових гаубиць, урешті, були й такі, що звинувачували бонапартистів, мовляв, вони, скориставшись нагодою, спалювали компрометуючі архіви; я із самісінького початку подумав, що на місці Лаґранжа учинив би саме так, одначе згодом, поміркувавши, вирішив, що добрий розвідник ніколи не знищить такі документи, а тільки гарненько сховає їх, бо ж може трапитися, що колись вони згодяться для шантажу.
223
Підпалювачки-жінки, які, якщо вірити версальським газетам, вчиняли підпали у період Паризької комуни.
Попри страшезні сумніви й страх опинитися у самісінькому пеклі сутички, я востаннє навідався на голуб'ятню, де знайшов послання від Лаґранжа. Він повідомляв, що зв'язуватися з ним через голуб'ятню більше не потрібно, й дав мені адресу в уже окупованому Луврі та пароль, аби я пройшов заставу урядових військ.
Саме у цей момент, почувши, що урядовці дісталися пагорба Монпарнас, мені спало на гадку, що якось мені довелося відвідати тамтешній винний льох, звідки, уздовж рю Д'Ассас та рю Шерше Міді йшов підземний тунель, який виходив у підземелля під покинутим складом у багатоквартирці на перехресті біля станції метро «Червоний Хрест», розв'язка, яку ще добре контролювали комунари.
До околиць Лувра, через острів Сіте, неважко було дістатися, та проминувши церкву Сен-Жермен-л'Осеруа, я побачив дещо, що, відверто кажучи, мене трохи здивувало. Я зауважив чоловіка та жінку з дитиною, що зовсім були не схожі на втікачів із завойованих барикад; я побачив, як купка п'яних brassardiers, котрі, вочевидь, святкували взяття Лувру, намагалися відтягти чоловіка від жінки, яка, ридаючи, щосили вчепилася в нього. Потім їх усіх трьох приставили до стіни й зрешетили кулями.
Я намагався йти лише поміж регулярних вояків, яким я мав змогу проказати пароль, потім мене відвели до кімнати, де кілька чоловік утикали кольоровими гвіздками велику карту міста. Побачивши серед них Лаґранжа, я покликав його. До мене повернувся добродій середнього віку, котрий мав цілком пересічну зовнішність (гадаю, якби мене попросили описати його, я б не згадав жодної прикметної риси), і, не подавши мені руки, ґречно привітався:
— Гадаю, ви — пан Симоніні.
Наразі ставити питання було невчасно. Я розповів Ебутерну про тунель від рю Ассас до «Червоного Хреста», а той сказав, що конче необхідно провести операцію саме у тих місцях, бо долетіла звістка про те, що, очікуючи на прибуття урядової армії з півдня, комунари збирають чималеньке військо. Тож він наказав мені йти у винний льох, адресу якого я йому надав, і чекати там на невеличкий загін brassardiers.
Я вже збирався неспішно прогулятися від Сени до пагорба Монпарнас, аби дати змогу Ебутерну прийти до місця призначення першим, коли раптом, ще з правого берега, зауважив трупи двадцяти розстріляних людей. Напевно, вони померли зовсім недавно й, здавалось, були різного віку й походили з різних прошарків суспільства. Серед них був парубок із трохи роззявленим ротом і клеймом пролетарія, а поряд — зрілий кучерявий буржуа з добре доглянутими вусиками, що схрестив руки на ледь зім'ятому жилеті; недалечко лежав чоловік з обличчям, як у артиста, а поруч — ще один, котрого годі було впізнати, бо замість лівого ока у нього була чорна дірка, а навколо голови було намотано рушника: може, якась жаліслива душа чи, навпаки, безсердечний любитель порядку захотів зв'язати продірявлену хтозна-скількома кулями голову, яка вже не трималася купи. Поряд лежала жінка, яка, мабуть, колись була красунею.
Вони лежали під травневим сонцем, а над ними, приваблені запахом бенкетувань, кружляли перші весняні мухи. Здавалося, їх було обрано навмання, аби лишень комусь догодити; їх розклали на тротуарі, аби звільнити шлях, яким наразі проходила група урядових солдат, котрі тягли за собою гармату. Тієї миті в їхніх обличчях мене вразило лиш одне: безтурботність. Вони лежали там, ніби прийнявши вві сні долю, яка їх поєднала.
Дійшовши до кінця ряду, я побачив останнього страченого, й риси його обличчя вразили мене. Він лежав віддаля, ніби його поклали до інших пізніше. Його обличчя було вкрите кров'ю, що запеклася, але я відразу ж упізнав у чоловікові Лаґранжа. Спецслужби почали вливати нову кров.
Я не якась там тендітна баба, адже навіть зміг відтягти труп абата у каналізацію, але це видовище мене збентежило. Й не тому, що я жалів Лаґранжа, радше тому, що таке могло трапитися зі мною теж. Досить лише зустріти на Монпарнасі когось, хто впізнає в мені людину Лаґранжа, і краще б то був версалець, а не комунар, однак і той, й інший мали б достатньо приводів, щоб ставитися до мене з недовірою, а то були часи, коли, якщо тобі не довіряють, тебе пристрелять.
Розраховуючи на те, що там, де ще палають громадські будівлі, навряд чи досі залишатимуться комунари, а урядовці ще не патрулюють територію, я насмілився проминути Сену, аби пройти всією рю де Бак і вийти на поверхню на станції «Червоний Хрест». Звідти я мав змогу відразу зайти на покинутий склад і пройти решту шляху під землею.
Я боявся, що на станції захисна система завадить мені дістатися моєї багатоквартирки, але я помилявся. Подекуди на порогах стояли групи озброєних вояків, що чекали на накази, із вуст у вуста передавали звістки, які суперечили одна одній, адже ніхто не знав, звідки прибудуть урядовці, хтось ліниво збирав і розбирав невеличкі барикади, змінюючи в'їзд на вулицю відповідно до найсвіжіших повідомлень. Прибувала численна група гвардійців, і чимало мешканців того буржуазного кварталу намагалися переконати вояків не вдаватися до марного героїзму, мовляв, версальці теж наші співвітчизники, та ще й республіканці, і Тьєр обіцяв амністію всім комунарам, які здадуться…