Празький цвинтар
Шрифт:
— Угоди на словах досить?
— Коли домовляються джентльмени, зайве укладати письмові угоди.
20. Росіяни?
12 квітня 1897 року, дев'ята ранку
Любий абате, я остаточно переконався, що ми — дві різні особи. Маю цьому докази. Сьогодні вранці, десь, мабуть, годині о восьмій, прокинувшись (у власному ліжку), я ще в нічній сорочці пішов до кабінету, коли помітив темну примару, яка намагалася дременути донизу. Краєчком ока я миттю зауважив, що хтось наробив у моїх паперах безладу, тож, узявши ціпок-меч, котрий, на превелике щастя, був під рукою, я зійшов до крамниці. Я помітив, як чорна тінь, неначе крук — передвісник лиха, вийшов на вулицю. Я пішов слідом, але чи то мені просто не поталанило, чи то мій нав'язливий гість добре підготував свою втечу, та я спіткнувся об стілець, який стояв не на своєму місці.
Витягши меча з палиці, я, накульгуючи, кинувся в завулок. Ох, ні душі вже не було ані
12 квітня, полудень
Капітане Симоніні, щойно прокинувшись (у власному ліжку), відповідаю на ваше послання. Присягаюся, то був не я, оскільки у той час я спав. Однак, прокинувшись, я був до смерті наляканий, побачивши, як коридором біжить чоловік, безсумнівно, то були ви. Не знявши нічної сорочки, я побіг за вами й побачив, як ви, наче привид, спускаєтеся у свою брудну крамничку й вислизаєте з дверей. Я теж спіткнувся об стілець, коли вбігав у завулок Мобер, де від привида не лишилося й сліду. Але то були ви, присягаюсь, на Бога, скажіть мені, що я вгадав…
12 квітня, перша пополудні
Любий абате, що зі мною? Вочевидь, я слабую, наче спочатку втрачаю свідомість, а потім, знов опанувавши себе, помічаю, що ви, втручаючись у мою розповідь, псуєте мій щоденник. Ми з вами одна особа? Замисліться на хвильку, хоч би послуговуючись здоровим глуздом, як не логічним доказом: якщо наші обидві зустрічі трапились одночасно, то цілком обґрунтовано можна було б припустити, що один з цих чоловіків я, а інший — ви. Але зустрічі ці трапились у різний час. Певна річ, якщо я, увійшовши до своєї оселі, бачу, як хтось тікає, я знаю напевно, що то не я; а припущення про те, що інший — то обов'язково маєте бути ви, ґрунтується на майже безпідставному переконанні, що цього ранку у квартирі нас було лише двоє.
А якщо нас справді було лише двоє, тоді виникає певна суперечність. О восьмій ранку саме ви порпалися у моїх речах і саме за вами я гнався. Але чому тоді кожен з нас пам'ятає мить і годину, коли хтось проник у його оселю, але зовсім не пригадує той момент і ту годину, коли власне він сам увійшов до помешкання іншого?
Звісно, ми могли б про це забути, або мати таке бажання, або з якоїсь причини замовчати. Але я, наприклад, цілком щиро запевняю, що анічогісінько не приховав. З іншого боку, думка про те, що у двох людей одночасно виникло однакове бажання приховати щось один від одного, мені видається дещо схожою на літературну вигадку, тож годі, навіть Монтепен [233] не зміг би вимудрувати чогось такого.
233
Ксав'є Монтепен (1823–1902) — французький письменник, надзвичайно популярний у XIX столітті через свої романи з купою різноманітних сюжетних поворотів, «страхіть», несподіванок. Через сороміцькість одного з них був оштрафований і засуджений до кількох місяців ув'язнення.
Більш вірогідним здається припущення, що у цьому замішані троє. Таємничий пан МістЕр [234] рано-вранці вдирається до мене, а я думаю, що то ви. Об одинадцятій цей самий пан Містер приходить до вас, і ви гадаєте, що то я. Чи вам це здається неймовірним, зважаючи на море шпигунів навкруги?
Одначе це не доводить, що ми різні люди, позаяк одна й та сама людина, спочатку в подобі Симоніні, може пригадати візит чужинця о восьмій, а потім, уже як Далла Піккола, — об одинадцятій.
234
Myst`ere (фр.) — таємниця, секрет.
Таким чином, цей трапунок геть не вирішив проблеми стосовно нашої особистості. Тільки ускладнив обом життя (чи тій людині, якою ми обоє з вами є), пускаючи, щоб плутався між ногами, третього, котрий може спокійнісінько навідуватися до нас обох.
А що, як нас не троє, а четверо? Містер-1 прийшов до мене о восьмій, а Містер-2 завітав до вас об одинадцятій. Який зв'язок між Містером номер 1 та Містером номер 2?
Врешті, чи ви абсолютно певні того, що людина, котра переслідувала вашого Містера, — це були ви, а не я. Визнайте, це чудове питання.
Хай там як, а я вас попереджаю. У мене є палиця-меч. Щойно я зауважу ще одну примару у власній оселі, не питатиму, хто такий, відразу рубатиму. Навряд чи, щоб то був я і щоб я сам себе зарубав. Можу вколошкати Містера (першого чи другого). Але можу вбити й вас. Отож треба бути насторожі.
12 квітня, вечір
Ваші слова, прочитавши які, я немов прокинувся від тривалої дрімоти, збентежили мене. Немов уві сні, у моїй голові промайнув образ лікаря Батая (але хто це такий?), котрий, коли ми були в
Його було вбито одним пострілом просто у серце; це був мій перший і, сподіваюсь, останній у житті постріл. Яке жахіття!
Я обмацав його кишені: знайшов лише кілька листів російською. А потім, поглянувши на його обличчя, я ясно побачив високі вилиці й трохи розкосі очі, як у калмика, не кажучи вже про біляве, майже біле волосся. Безсумнівно, це був слов'янин. Чого він хотів від мене?
Я не міг дозволити трупові лежати в моїй оселі, тому я зніс його донизу, у ваш льох, і, відчинивши хідник, який веде до каналізаційних тунелів, цього разу насмілився зійти східцями, по яких насилу стяг тіло, а потім, ризикуючи задихнутись від міазмів, потяг його туди, де, як я вважав, лежать рештки ще одного Далла Пікколи. Та отакої, на мене чекали аж дві несподіванки. По-перше, випари та пліснява у підземеллі, через якесь хімічне диво, диво науки, яка є царицею нашого часу, посприяли збереженню протягом десятиліть того, що, мабуть, було рештками мого бездиханного тіла, від якого, щоправда, лишився лише скелет, однак на ньому можна було ще й розгледіти клапоть чогось схожого на шкіру, тож, хоч то була мумія, але в ній досі збереглася людська подоба. По-друге, поряд із тілом імовірного Далла Пікколи лежало ще двійко трупаків: чоловік у сутані і напівоголена жінка, та, попри те, що обидва вже були на стадії розпаду, мені здалося, що є в них щось страшенно мені знайоме. Чия ж це пара тіл, котрі немов збудили у моєму серці бурю, а в голові — невимовні образи? Я не знаю й знати не хочу. Та обидві наші історії виявляються набагато складнішими, ніж здавалось.
І тепер навіть не думайте мене переконувати, що з вами трапилося те ж саме. Я більше не граю у цю гру перехресних збігів.
12 квітня, ніч
Любий абате, я не тиняюсь вулицями, убиваючи людей, принаймні не маючи на те причини. Проте я таки навідався до каналізації, куди не ходив віками. Святий Боже, трупів справді чотири. Один з них, сто років тому, поклав я особисто, другий поклали ви якраз цього вечора, а чиї ж тоді інші два тіла?
Хто навідується до моєї клоаки, розкидаючи трупи?
Росіяни? Чого хочуть ті росіяни від мене, від вас, від нас?
Oh, quelle histoire! [235]
21. Таксиль
Зі щоденника за 13 квітня 1897 року
Симоніні зі шкіри пнувся, аби лишень дізнатися, хто приходив у його помешкання — й у оселю абата Далла Пікколи. Він пригадав, що на початку вісімдесятих почав відвідувати салон Жюльєтти Адам [236] (з якою познайомився у книгарні на рю де Воєн — тоді вона називала себе мадам Ламіссін), там же він познайомився з Юліаною Дмитрівною Глінкою [237] , а через цих жінок зв'язався з Рачковським [238] . Якщо хтось і проник до нього в оселю (чи в оселю Далла Пікколи), то зробив він це за дорученням когось із цих двох, які згадувались йому як суперники, котрі полюють за одним скарбом. Але відтоді спливло вже років з п'ятнадцять, протягом яких сталося чимало різноманітних подій. Як довго росіяни вже ходять по його п'ятах?
235
Ох і морока! (фр.).
236
Жульет Адам (1836–1936) — французька письменниця й феміністка.
237
Юліана Глінка (1844–1918) — російська окультистка, секретний агент царської розвідки.
238
Петро Рачковський (1853–1910) — арештований за участь у лівих революційних угрупованнях, згодом став поліцейським інформатором, уступив у лави екстремістської організації, а згодом став головою Охранного відділення. Мав зв'язок із Глінкою.