Празький цвинтар
Шрифт:
— Звісно, цього, — відповів я розважливо.
— Тоді я проказала ритуальний заклик: «Прийди, прийди, Люцифере великий, обмовлений священиками й королями!» Моє тіло тремтіло від збудження, коли я почула, як усі присутні в один голос, піднявши кинджали, як один, прокричали: «Nekam Adonai, Nekam!» Та поки я сходила до вівтаря, Софія Сафо дала мені патену [257] , річ, яку я раніше бачила лише у вітринах крамниць релігійних предметів, тож поки я цікавилась, що тут робить ця парафернальна гидка річ римського культу, Велика майстриня мені пояснила, що, оскільки Ісус, зрадивши істинного Бога, підписав на горі Фавор [258] мерзенну угоду з Адонаєм, порушивши хід речей й обернувши хліб на тіло своє, то наш обов'язок — проколоти кинджалом
257
Патена (лат. «блюдо») — в католицькій церкві латинського обряду — одна з літургійних посудин, на якій викарбувані сцени з Нового Заповіту. Використовується під час літургії, символізуючи віфлеємські ясла, а також домовину, в яку поховали тіло Ісусове. Під час меси у патену кладуть облатки, що освячуються.
258
Гора в Галілеї, в Ізраїлі, де, згідно з Євангелієм, відбулося Преображення Господнє.
— Я не годен цього казати. Може, краще ви розкажіть, що ви зробили далі.
— Певна річ, я відмовилась. Адже проколювати кинджалом облатку — значить, вірити, що то дійсно тіло Господнє, а істинний паладієць не повинен вірити у цю брехню. Проколювати облатку — це католицький обряд для віруючих католиків!
— Гадаю, ви маєте рацію. Я стану вашим посланцем і повідомлю вашу думку Великому майстру.
— Дякую, брате, — мовила вона й поцілувала мені руки.
Потім, я б навіть сказав легковажно, розстебнула вгорі сорочку, оголивши білісіньке плече, й поглянула на мене, запрошуючи. Та раптом вона різко вивернулася, ніби від сильних конвульсій. Покликавши сестру, лікар дю Мор'єр разом з нею перенесли дівчину на ліжко. І чоловік промовив:
— Зазвичай, коли з нею трапляється така криза, вона переходить з одного стану в інший. Вона досі при тямі, це лише контрактура щелеп та язика. Варто лише трапитись невеличкому спазму в яєчниках…
Незабаром нижня щелепа опустилася, відхилившись ліворуч, рот перекосився, хоч був досі відкритим, і в глибині виднівся язик, що зігнувся півколом так, що зовсім не було видно кінчика, ніби хвора ось-ось його проковтне. Потім язик розслабився, різко витягнувся, звісившись з рота, швидко-швидко то засовувався, то знову висовувався, як у змії. Зрештою, щелепи та язик стали у своє природне положення, й хвора спромоглася промовити кілька слів:
— Язик шкрябає мені піднебіння… У мене у вусі — павук…
За кілька хвилин у неї знову трапились конвульсії язика і щелеп, та відчувши спазми у яєчниках, вона знову заспокоїлась. Незабаром її дихання стало важким, з язика злетіли кілька обірваних фраз, жінка поглядом утупилася в одне місце й закотила очі, все її тіло задерев'яніло; руки звело у колових рухах, зап'ястки торкалися один одного із тилового боку, нижні кінцівки випростувались.
— Кінська стопа, — пояснив дю Мор'єр. — Ця фаза скидається на епілепсію. Почекайте, далі буде клоунська фаза…
Обличчя жінки поволі налилося кров'ю, рот то відкривався, то закривався, і з нього, утворюючи великі бульбашки, текла слина. Наразі хвора випускала стогони й крики штибу «ух, ух!», м'язи на обличчі схопили спазми, повіки відкривалися й закривалися почергово, вона, ніби акробатка, вигнулася всім тілом, яке тепер обпиралося об ліжко лише потилицею та стопами.
Кілька секунд ми спостерігали за огидним видовищем, у якому лялька з вивихнутими кінцівками, здавалося, стала зовсім невагомою, але потім хвора впала на постіль, а те, як жінка поводилася далі, дю Мор'єр визначав, як «бурхливу поведінку»: спочатку вона поводилась погрозливо, ніби хотіла відбити атаку нападника, потім пустотливо, наче пускаючи комусь бісики. А потім ураз перетворилася на розпусну звабницю, яка хтивими рухами язика заохочувала клієнта у солодколюбній позі, вдивляючись йому покірно в очі, простягши руки й зімкнувши долоні, витягнувши губи, ніби благаючи про цілунок; урешті, закотивши очі до неба так, що видно було лише білу рогівку, вона вибухнула любовним маренням:
— О мій володарю, — мовила вона надломленим голосом, — мій любий змію, священний гаспиде… я — твоя Клеопатра… тут, на власних грудях, я вигодую тебе… О моє кохання, увійди у мене цілковито…
— Діані ввижається її священний змій, що проникає у неї, інші хворі бачать, як вони зливаються в одне зі Святим Серцем. Часом, коли істеричка бачить фалічну фігуру чи образ чоловіка, що підкорює її, — пояснював мені дю Мор'єр, — це все одно, ніби їй являється образ того, хто зґвалтував її у дитинстві. Можливо, ви колись бачили репродукцію Святої Терези Джанлоренцо Берніні [259] — відмінностей від цієї нещасної — жодних. Уся містика в тому, що істеричка побачилась зі своїм духівником раніше, ніж зі своїм лікарем.
259
Екстаз Святої Терези — вівтарна група у капелі Корнаро у римській церкві Санта-Марія делла Вітторія, зведена у 1645–1652 роках Джанлоренцо Берніні. Скульптура присвячена іспанській монашці, святій Терезі, яка жила у XVI столітті. Якось у листі вона розповіла, що їй «уві сні явився янгол у плоті, пронизав її черево золотою стрілою, від чого вона зазнала „солодкої муки“».
Поза тим, Діана, розкинувшись, як на розп'ятті, увійшла у наступну фазу, в якій промовляла незбагненні погрози на чиюсь адресу й, несамовито перевертаючись на ліжку, переповідала жаскі одкровення.
— Нехай відпочине, — промовив дю Мор'єр, — коли прийде до тями, вона засмутиться, згадавши бридоту, якої наговорила. Скажіть вашим милостивим дамам, щоб не лякалися таких кризів. Треба лише утримувати її у випростаному положенні й заткнути їй у рота ганчірку, щоб бува не проковтнула язика, та й добре було б крапнути їй у рота кілька краплин речовини, яку я вам дам.
Потім він додав:
— Справа в тім, що нам доводиться ізольовувати її. А я не можу тримати її тут довше, позаяк це лікувальний заклад, а не в'язниця; люд у лікарні пліткує, й корисно, ба навіть необхідно у лікувальних цілях, аби вони спілкувалися поміж собою, маючи враження, що живуть цілком нормальним, спокійним життям. Мої гості — не є божевільними, вони лише мають розхитані нерви. Діанині кризи можуть уразити інших пацієнтів, а речі, які вона розповідає у своєму «лихому» стані, хай би які вони були, правдиві чи ні — усіх тривожать. Сподіваюсь, що ваші милосердні дами знайдуть можливість відгородити її від інших.
Після зустрічі з лікарем я напевне зрозумів, що він намагається здихатися своєї пацієнтки, стверджуючи, що вона у клініці ніби ув'язнена, й боїться, що вона почне спілкуватися з іншими хворими. Крім того, він боявся, що хтось повірить у її розповіді, тож він, відразу наголосивши, що йдеться про марення причинної, уживав застережних заходів.
Протягом кількох днів я винаймав помешкання в Отьої. Нічого надзвичайного, але місце досить затишне. Увійшовши до оселі, опиняєшся у типовій вітальні, як у буржуазних родин, з канапою кольору червоного дерева, оббивку на якій змінили на утрехтський оксамит, штори з червоного дамаску, на каміні — дзиґар з чотирма маленькими колонами по боках, по краях каміна — квіткові вази під скляними ковпаками, дзеркало й до блиску натерта плитка на підлозі. Поряд — спальня, яку я обрав для Діани: на стінах суконні шпалери кольору суміші сірого та муарово-перлинового, а на підлозі — товстий палас з червоними розеттами; з такого ж самого сукна, але розстрочені широкими бузковими смугами, що порушували загальну монотонність, було пошито запони над ліжком та портьєри на вікнах. Над ліжком висіла хромолітографія, на якій були зображені пара закоханих пастушків, а на поличці стояв інкрустований несправжніми камінцями дзиґар, обабіч котрого по обидва боки сиділи пухкенькі амури, підтримуючи букет лілій, що правили за підсвічник.
На горішньому поверсі було ще дві кімнати. Одну з них я віддав напівглухій старій бабці, яка полюбляла заглядати у пляшку, мала достоїнство бути нетутешньою й ладна була на все, аби підзаробити. Я вже не пригадую, хто мені її порадив, та мені здалося, що вона б чудово доглядала за Діаною, коли у хаті більше нікого не було, й за потреби чудово впоралася, з Діаниними нападами.
Між іншим, оце пишу й пригадую, що стара не отримувала від мене звісток, мабуть, десь із цілий місяць. Можливо, я залишив їй достатньо коштів на прожиття, але на який час? Треба поспішити в Отьой, але наразі розумію, що не знаю адреси: Отьой, де це? Чи, може, мені обійти увесь район, гамселячи у двері й питаючи, чи не живе тут істеричка-паладійка, хвора на роздвоєння особистості?