Предок
Шрифт:
Я пішов назустріч і, знявши капелюха, уклонивсь і привітав старого. Це, очевидно, зробило йому приємність. Він також підніс свого старовицького шлика й ласкаво сказав мені:
— Добридень і тобі, вашець! А звідки приходиш?
Я пояснив йому доволі докладно, хто я, і звідки, і де живу під цю пору, і, перепрошую-чись, спитав його ім'я, бо досі не здибався з ним в цій околиці.
— Не пізнаєш мене хіба, вашець? Я Кривоніс, Максим Кривоніс, коли чував,— сказав він і показав на свій гострий, орлиний ніс, скривлений від давнього удару шаблею.
Я поспішив
Толкувавсь тим, що не доводилось бачити доброго портрету, його, а що всі люди його на Україні знають і досі пам'ятають про нього, тільки не знають, що він і досі живе.
— Так, я це знаю,— сказав він, очевидно вдоволений моєю відповіддю.— Люди думали, що я вмер, вертаючись із Замостя. Але це не правда! Я пішов з-під Замостя, коли гетьман не послухав мого слова, не схотів іти на Варшаву, і з того часу живу тут.
Я сказав, що не чув такого ніколи, і, мабуть, ніхто з теперішніх того не знає.
— Не знали й тодішні,— сказав на це старий.— Я не хотів робити заколоту в війську і виїхав так тихенько, що ніхто не знав, навіть і сам гетьман. Не диво, коли й ти, вашець, не знав цього, хоч, бачу, чоловік з тебе in rebus nostris versatus 6. Рад я бачити тебе у себе!
Він приплеснув у долоні і на мент прислухавсь. З-за дерев з'явивсь інший старий козак, у кармазиннім жупані, і підійшов з манерами старого камерарія, щоб прийняти наказ свого пана чи наставника. Старий дав йому знак, і за хвилю два молоді хлопці винесли й простелили на траві старовицький, доволі потертий перський килимок, поставили срібну насікану підставку, таку ж сулію й чарки й стали набивати й запалювати люльку для старого.
— Присядь, вашець, та покрепися,— сказав мені старий, сідаючи сам по-турецьки на килимі та запрошуючи до чарки, котру налили хлопці.— Рад я, що теперішні люди цікаві до своєї історії. Тямиш, мабуть, як мовить Ціце-ро — historiam nescire semper esse puerum 7.
Старий цікаво приглянувсь, щоб бачити, яке вражіння зробить на мене в його устах класична цитата. Я ж не вважав тактовним виявляти яке-небудь здивування з цього приводу.
Є натяки на те, що Кривоніс був духовного роду, отже з мого боку, може, було б нечемно дивуватись, що він був людиною «едукова-ною»?
— Я не так біглий в латині, як ваша милість, але славні діла предків наших стараюсь пізнати,— сказав я йому і випив чарку, побажавши йому довгого віку й здоров'я.
— Спасибі, сину, на добрім слові,— відповів він.— Кажеш правду. Діла були великі й славні, і варто їх знати кожному. Велика сила піднялась тоді, тільки шкода, що люди не вміли з неї скористатися. Гірко мені було, коли гетьман не послухав мене, коли я йому доводив, просив, благав, на коліна ставав. Бачив я, що гине наша справа, а не міг людей переконати,— гетьмана найпаче. Не хотів я збивати голку в війську, не хотів перебивати гетьманові, тому й відійшов.
Я сказав, що, навпаки, чутки були такі, що Кривоніс весь час ворогував з гетьманом і між ними не раз доходило до гострих сутичок і до гострих розпоряджень з боку гетьмана на Кривоноса.
— Знаю, все знаю,— відказав
Гей-но, молодці, у скоки,
Підберемося під боки,
Гей заженім ляшка, вражого сина,
Аж за Дунай глибокий!..
Він проспівав цю строфу старечим, слабим, але вірним голосом, і я поспішив запевнити його, що цю пісню співають ще й досі. Але я попробував взяти в оборону великого гетьмана. Так, він оглядавсь на задні, це правда, але чи не мав підстав для того? Мабуть, бачив, народ і військо були втомлені війною, не хотів затягти її, не схотів через це доводити поляків до останнього та викликати війну з сусідами, які, певно, взялись би рятувати Польщу від загибелі.
— Певно, що гетьман думав! — заговорив гаряче старий.— Але того ж то й є, що забагато думав! Думав про те, як би дійти згоди з панами і як йому затримати булаву до смерті та ще й синам віддати. Думав про воєводство молдавське, і про воєводство київське, і ще про щось, може, думав. Забагато, кажу, думав! Як у того лиса, що впав у яму, та мав сто думок, як з неї вийти, а не міг з них вибрати найкращої. Занадто оглядавсь!
А я не думав ні про що, бо знав одне твердо. Нам то пан-біг дав, що сьмо могло Польщу раз на завсіди розвалити і землю нашу від панів очистити. І лиш то мав перед очима, і не думав ні про що більше. Не думав, що буде потім, бо то інші мали потім думати. Не думав, що буде зі мною або з моїми дітьми. Що спеклося, треба різать!
А що ти, сину, кажеш, що військо, чи народ був стомлений, то ти молодий, а я тобі скажу: люди не бувають стомлені, коли вони чують, що їм кажуть робити саме те, що треба! Чи чув ти що-небудь про зазивні листи від мене? Не чув, бо і не було їх. А про те все валом ішло до мене, бо духом чуло, що я знаю те, що треба зробити. Я мав війська більше, ніж треба, а захотів би — мав би вдруге і втретє стільки. І зараз мав би, чи знаєш це?
Він раптом схопився на ноги, тупнув і застиг у величній, нерухомій поставі. Я встав теж і з здивуванням дививсь на нього. Він був весь одною увагою, одним напруженням. І раптом якийсь проблиск іскрою пролетів по його виду.
Я почув якийсь далекий і глухий гук. Він котивсь і наближавсь. Земля дудніла під важкими, глухими вдарами якогось невідомого тягаря. Чувсь далекий гомін, немов від людських голосів.
Потім я побачив, як на цю царинку викочуються звідкись великі, сірі маси людей.
їм не було краю. Вони йшли збитою одностайною юрбою, без ладу. Але в міру того, як вони наближались до нас, ця юрба вирівнювалась, формувалась, витягалася в лави. Вони розбивались на відділи. В перервах між ними вилітала на швидких конях старшина. Над лавами замаячили хрещаті корогви.