Прес-центр
Шрифт:
— Мосьє Степанофф! — проспівала мадам Брюн, ледь торкнувшись дверей пучками своїх товстих пальців. — Мосьє Степанофф! Вас до телефону.
Постукати вона не наважилася — дуже різкий звук, постоялець може сполохнутись від несподіванки; лагідність, у всьому лагідність, гостеві треба догоджати. Але Степанов усе-таки сполохнувся. Він нікому не давав номера телефону, вважав, що краще дзвонитиме сам.
— Я сплю.
— Я знаю, мосьє Степанофф, я сказала про це абоненту, але він негайно вимагає вас до апарата.
«Мабуть, Джордж. Він
— Хто дзвонить?
— Якийсь радянський пан.
— Мадам Брюн, не дивіться на мене, я голий.
Брюн засміялась, наче розсипала по столу гудзики.
«В моїй варварській французькій мові вона зрозуміла лише те, що я голий, — подумав Степанов. — Наш самовчитель нікуди не годиться».
Телефонний апарат стояв у невеличкому коридорі, обклеєному ситцевими, в квіточках — на німецький манір — шпалерами.
Мадам Брюн стояла біля телефону й тримала в руці Трубку.
— Я думала, ви справді голий, — сказала вона, — мені було б так цікаво побачити голого червоного.
— Ще побачите, — пообіцяв Степанов, і мадам Брюн пішла крученими сходами вниз, вихляючи задом, величезним, як аеродром. — Слухаю, — сказав Степанов, проводжаючи поглядом могутні тілеса мадам Брюн.
— Дмитре Юрійовичу, посол просить вас приїхати до нього о десятій.
— А котра зараз?
— Спали ще?
— Чому ви так думаєте?
— Мадам сказала, що ви голий.
— Он як… Коли ж це вона встигла?..
— Вони проворні… Зараз дев’ять п’ятнадцять…
— Добре, я буду о десятій.
Степанов нашвидку прийняв холодний душ, кинув у склянку води таблетку аспірину — французи запевняють, що аспірин треба пити профілактично кожного дня, щоб розріджувати кров, а після пиятики тричі на день; заїв кислу воду твердим несмачним червоним яблуком і, тільки пустившись униз, здивовано подумав: навіщо він, приїхавши сюди цього разу правити коректуру своєї книжки, а не за журналістським мандатом, міг знадобитися так несподівано?
12
12.10.83 (10 годин)
Посол Андрієнко був сивий, моложавий, на диво моторний; із Степановим їх зв’язувала давня дружба; різниця у віці — двадцять років — що далі, то більше стиралася; особливо після того, як Степанов провів півроку військкором у джунглях В’єтнаму і в партизанів Лаосу, набрався лиха в Чілі, на Борнео, у Західному Берліні під час бунту «нових лівих», у Лівані, коли Ізраїль тільки-но починав планувати агресію, і той незримий розрив, що відділяв фронтовиків від усіх, хто не був солдатом Вітчизняної, дедалі стирався, хоч, звичайно, жодна з трагічних подій, свідком яких був Степанов, не могла зрівнятися з тими чотирма роками битви, учасником якої — з першого дня — був Андрієнко.
— Я не дуже порушив ваші плани? — спитав Андрієнко, коли Степанов прийшов до нього.
— А я люблю,
Андрієнко похитав головою.
— «Добра злість»? Чи не забагато тут від фокуса?
— Ну то й що? Погано, коли його мало. Фокус, як і анекдот, суть, сюжет для книжки, привід для дискусії, збудник незгоди…
— І це добре?
— Безперечно, Петре Васильовичу. Я прийшов у цей світ, щоб не погоджуватись, — здається, це Горький. Бери все під сумнів — Маркс.
— Коли так говорять мислителі, вони готують світ до нової якості, Дмитре Юрійовичу, і я з ними солідарний, але до великих часто примазується могутній прошарок ледарів, які козиряють гарантованим правом не погоджуватись в ім’я того, щоб байдикувати.
— Відлито в бронзу, — Степанов зітхнув. — Можна чеканити.
Андрієнко розгорнув червону папку, чіпким оком перебіг машинописний текст, спитав, не підводячи очей:
— Ви журналіста Лиска знаєте?
Степанов нахмурився, пригадуючи, запитав:
— Він акредитований у Франції?
— Ні, в Шьоньофі, це європейський Прес-центр…
— Я чув, Петре Васильовичу, про нього, але з ним не знайомий. Може, зустрічалися де… Щось трапилось?
— Так. — Андрієнко простягнув Степанову два сколотих аркушики паперу. — Почитайте.
На першому аркуші повідомлялося, що вночі побили мало не до смерті й відправили непритомного на літаку Червоного Хреста до Москви журналіста Миколу Івановича Лиска, сорок п’ятого року народження, українець, неодружений; у консульстві про це дізналися від невідомого, який назвав місце, де лежить Лиско, і попередив — коли червоний ще раз посміє приставати до його коханої жінки Марі Кровс, з ним буде покінчено.
На другому аркуші повідомлялося, що Марі Кровс — журналістка із Гамбурга, акредитована при Прес-центрі, там, де працював і Лиско.
Степанов знизав плечима.
— А яке все це має відношення до Парижа, хіба тільки те, що бідолашний Лиско — наш громадянин?
— Безпосереднє, — відповів Андрієнко. — Сьогодні вранці мені доповіли: той, хто назвав себе доброзичливцем, лишив у консульстві папку, в якій зберігався запис розмови Лиска і цієї самої Кровс… Інтимні розмови…
— Ну то й що? — Степанов знову знизав плечима. — Я не пуританин.
— Ви можете дозволити собі таку розкіш, — Андрієнко теж усміхнувся. — А я, на жаль, не можу, і не стільки тому, що я посол, як тому, що я старший від вас і довше працюю тут, за кордоном… Словом, у записці, залишеній разом з плівкою, сказано, що Лиско погано поводився…
— Щось не тим пахне…
— Згоден. Саме тому я й хотів запропонувати вам цей «сюжет для невеликого оповідання»… Беретесь? Чи справ дуже багато?
— Я ж говорив: мені подобається, коли заважають.