Прес-центр
Шрифт:
13
12.10.83 (10 годин 45 хвилин)
Перший викид акцій гариваських какао-бобів, на які ставив Леопольдо Граціо, був наче грім з ясного неба; хтось різко знизив ціну за одиницю товару; на продаж було оголошено акцій на загальну суму десять мільйонів доларів.
Маклери взяли в облогу кабінети двох представників Леопольдо Граціо — шефа європейського бюро Хуана Бланко і спеціального консультанта у зв’язках з біржами Північної Америки й Гонконгу доктора Бенджаміна Уфера; ні того, ні другого не було; секретарі відповідали, що ждуть босів через півгодини; біржа
14
12.10.83 (10 годин 45 хвилин)
— Ти мусиш лишити мені хоча б ілюзію свободи, — сказав Бреннер і відійшов до вікна, щоб стримати лють. — Ми живемо з тобою дев’ять років, і тобі пора вже зрозуміти мене. Я не можу їздити в Кіль, бо там, за твоїми відомостями, в мене була коханка Хельга, і в Рим — там була Вероніка. З твоєї милості Європа стала для мене дуже маленькою. Брехати тобі? Казати, що лечу в Лісабон — там у мене, здається, поки ще нікого не було, — а самому завернути в Гамбург, щоб вигідно продати цикл репортажів під чужим ім’ям, одержати гроші й смиренно привезти їх тобі? Я — чим далі, тим більше — не можу зрозуміти, чого ти хочеш, Мішель?
— Правди. Я хочу правди.
Ці сумні скандали ввійшли в їхній побут і повторювалися не менше трьох разів на місяць. Спочатку вони досить швидко мирилися, найчастіше в ліжку, але потім, чим відомішим ставав Бреннер, чим шанобливіше говорили про його політичні аналізи в газеті, чим серйозніші завдання давав йому шеф-редактор, посилаючи то в Москву, то у Вашінгтон, то в Пекін і Токіо, тим важче й прикріше було йому вдома, бо Мішель, яка не хотіла знати його справ, вимагала неможливого. Бреннер був глибоко переконаний, що вона любила не його, а свою любов до нього. Він вважав, що з Мішель справжнього художника не вийшло, хоч вона дуже талановита, тому й вимагала від тих, хто її оточував, тієї повної й закінченої гармонійності, котру, як правило, створюють живописці в своїх творіннях, але в світі такої гармонії нема й не може бути. А згодом він став думати, що їй просто не вистачає його. «Ми з тобою одного зросту, — кричав він під час чергового скандалу, що почався через якусь дрібницю, у них всі скандали починалися з дрібниць, — моє взуття тільки на один розмір більше за твоє, а тобі потрібен громило з біцепсами! Ходи в басейн! Стомлюйся! Перекопай сад! Або заведи собі когось, але так, щоб це було в рамках елементарної пристойності! Тільки не крути з мене мотузок! Якщо я здохну від інфаркту, тобі не мед буде! Я скрізь обороняюсь. У редакції — від заздрісних друзів, у поїздках — від ворогів, дома — від тебе! З тобою треба жити з позиції сили, як це роблять інші чоловіки! Купити коханку, та й годі! Не подобається — розведемось!
Хочеш жити, як живеш зараз біля мене — з машинами й поїздками влітку в Біаррід, — терпи!»
… Бреннер завжди здригався, коли дзвонив телефон. Він купив у Лондоні величезний позолочений апарат початку двадцятого століття. На відміну від сучасних апаратів (боротьба з шумами і таке інше) цей позолочений ящик видавав звук, схожий на сигнал тривоги в тюрмі.
— Так! — гнівно, немов ведучи суперечку з дружиною, вигукнув Бреннер у хитромудру трубку, що формою нагадувала йому японку в кімоно. — Хто?!
— Добрий день, можна попросити мосьє Бреннера?
Він швидко передав трубку дружині.
— Спитай, хто говорить, і скажи, щоб залишили свій номер, я у ванній…
— Алло, — проспівала Мішель. — Що передати мосьє Бреннеру? Він у ванній…
— Передайте, що дзвонить Дмитро Степанов, ми провели разом учорашній вечір.
— Вечір? — протяжним голосом засумнівалася Мішель. — Він прийшов додому о п’ятій ранку.
«Знайома пісня, — всміхнувся Степанов, — видно, я троїш підвів колегу, ми справді попрощалися опівночі…»
— Нам було так весело, мадам Бреннер, що я забув лік часові.
Мішель закрила мембрану долонею й шепнула чоловікові:
— Якийсь Стефа… Дуже погано розмовляє французькою…
Бреннер узяв у неї з рук трубку.
— Привіт вам, Степанов… Пробачте, я від усіх ховаюсь… Прочумалися після вчорашнього?
Степанов заговорив по-англійськи:
— Я вас не дуже підвів своїм дзвінком?
— Мене вже не можна підвести: я давно заніс ногу над прірвою, кохані підштовхують, але я поки що балансую, безглуздо розмахуючи руками…
Степанов посміхнувся.
— Вам не доводилось читати «Молитву для людей середнього віку», рекомендовану англіканською церквою?
— Ні.
— Там є чудовий постулат: «Збережи мій розум вільним від виливання безконечних подробиць».
— Придбаю.
— Постулати не продаються. Їх пишуть для того, щоб поширювати безкоштовно… Пропаганда…
— Тоді давайте все, що у вас є з цього англіканського пропагандистського арсеналу…
— Можу. Мені, наприклад, подобається така заповідь: «Я вже не смію просити про добру пам’ять, а тільки припадаю до ніг твоїх і прошу не робити мене самовпевненим і тому смішним при зустрічі моєї пам’яті з чужою». Або, наприклад: «Я не вмію бути святим, бо життя з деякими з них аж надто трудне для нормальної людини, але жовчні люди — одна з вершин творіння диявола».
Бреннер сумно подивився на Мішель, похитав головою і взяв сигарету.
— Слухайте-но, — мовив тим часом Степанов, — у мене до вас запитання…
— Будь ласка…
— Ім’я журналістки Марі Кровс вам про щось говорить?
— Це лівачка, яка сидить в Шьоньофі?
— Так.
— Цікава дівка.
— Може, вип’ємо кави?
— Добре, о п’ятій годині у П’єра, в Латинському кварталі.
… Та о п’ятій годині Бреннер в кафе не прийшов; до Степанова підплив офіціант Жобер, з голубих, довірливо й ласкаво поклав випещену долоню на плече гостя, низьким басом, глухо покашлюючи, сказав:
— Мосьє Бреннер просив передати, що в нього надзвичайно важлива справа, він не може приїхати і, якщо з вашим питанням не можна зволікати, то він чекатиме вас у себе в редакції десь до дев’ятої вечора, він гадає, що до того часу в нього буде вільних тридцять хвилин, а каву вам приготує його секретарка, жирна шлюха з блудливими, як у березневої кішки, очима… Я певен, вона нишком плює йому в каву, бо він перестав з нею спати після того, як вона стала гладкою, немов винна бочка… Щось питимете?
— Ні, спасибі, — відповів Степанов. — Я трохи попрацюю. Будь ласка, принесіть мені ще склянку води.
Жобер томно зітхнув і відплив до стойки — відкривати «мінераль».
Степанов витяг з кишені невеличкий диктофончик, увімкнув його і, зачаровано розглядаючи червону миготливу цятку індикатора, став неквапно диктувати, ловлячи себе на думці, що професія, тобто постійна робота зі словом, виробила в ньому якесь особливе, обережне ставлення до виголошеної фрази; воістину, вилетів горобець — не спіймаєш, хоча він розумів, що плівку можна просто стерти, слово зникне, наче й не було його, але така вже природа фаху, мабуть, людина родиться його підданою, особливо якщо цей фах став щастям, трагедією, долею.