Претендент на престол (Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина - 2)

Войнович Владимир Николаевич

Коли напарник посміхнувся, це було так несподівано, що Чонкін аж здригнувся. Напарник, усміхаючись Чонкіну, неквапно засунув руку до кишені, здавалося, він витягне звідти пістолета, але витяг він тьмяний металевий портсигар, натис кнопку, кришка клацнула, у портсигарі лежали цигарки «Казбек».

– Прошу! – сказав напарник і простягнув портсигар Чонкіну.

Знітившись іще більше, Чонкін тицьнув рукою в портсигар, довго длубався в ньому своїми вузлуватими пальцями, нарешті витяг одну цигарку з-під резинки. Він довго її розглядав, як невеличке диво, – такі цигарки він і на волі бачив тільки здаля.

Запалили. Чонкін затис цигарку, як самокрутку, великим і вказівним пальцями, напарник тримав по-інтелігентськи поміж вказівним і середнім пальцями. Апетитно затягнувшись і пустивши дим рівними кільцями, напарник знову усміхнувся Чонкіну і промовив:

– Дозвольте

відрекомендуватися: Запятаєв Ігор Максимович, латинський шпигун.

Чонкін поглянув на нього з цікавістю, але не сказав нічого.

– Не вірите? – посміхнувся шпигун. – А ось я вам відразу повірив. Тому що моя історія, цілком реальна, виглядає далеко фантастичніше від вашої. Так, так, не дивуйтеся. Ось ви, наприклад, скільки їх знищили?

– Їх? – перепитав Чонкін. – Кого це?

– Я маю на увазі більшовиків. Кого ж іще? – пояснив Запятаєв, дещо дратуючись.

– Більшовиків? – знову не зрозумів Чонкін.

– Слухайте, Чонкін, – спалахнув Запятаєв, – я ж вам не слідчий. Нащо ви переді мною дурня корчите? Ви вчора розповідали, як билися з цілим полком. Було це чи ні?

– А що ж я, брехати буду? – образився Чонкін.

– Я й не кажу, що брешете. Я вірю. Саме тому й питаюся, скільки ви їх знищили?

– Та ніскільки.

– Отож-бо, – зрадів шпигун. – Якраз до цього я й хилю. У вас були кулемет, гвинтівка, декілька пістолетів, ви стріляли і не вбили жодного. А чому? – Він дивився на Чонкіна, ледь прищулившись і злегка похитуючи головою, усім видом показуючи, що відповідь йому й так відома, але він хоче почути її від Чонкіна. – Чому?

– Не влучив, – сказав Чонкін розгублено. Зараз йому навіть стало незручно, що він виявився таким незглебою.

– Ось бачите! – задоволено сказав Запятаєв. – Жодного. Не влучили. Ну, а коли б і влучили, то скількох могли б убити? Одного, двох, трьох, ну, десяток від сили. Тобто це в кращому випадку. А ось я… – Він переклав цигарку з правої руки в ліву, різко нахилився і, мов фокусник, витяг зі штанини якийсь маленький предмет, що виявився огризком хімічного олівця.

– Ось, – урочисто мовив Запятаєв і потряс огризком над головою. – Ось вона, сучасна зброя, яка страшніша від кулемета й картечі. Цей предмет я бережу, як священну реліквію. Він вартий того, щоб лежати у музеї на найвиднішому місці. Цим безневинним зовні предметом я вивів з ладу і знищив полк, дивізію, може, навіть армію.

Чонкін уважно поглянув на огризок, на миршавого Запятаєва. «Псих якийсь», – подумав він, холонучи.

– Тепер ви мені не вірите? – з розумінням посміхнувся Запятаєв.

– Вірю, вірю, – поквапно сказав Чонкін. Затягнувшись востаннє, він затоптав недопалок і рушив у куток, де стояли двоє відер і кілька мітел.

– Ні, ви послухайте, – заметушився Запятаєв, хапаючи його за рукав.

– Опісля, – Чонкін вибрав мітлу, яка похватніша, взяв відро і подався в інший куток до водопровідного крана.

– Та послухайте ж! – побіг за ним Запятаєв. – Вам буде цікаво.

– Н'iколи, – сказав Чонкін. – Працювати треба.

Набравши води, він поставив відро на підлогу, намочив у ньому мітлу і заходився махати нею вздовж стін.

– Ну, як хочете.

Запятаєв образився, сховав олівець і також пішов по мітлу та відро.

Деякий час працювали мовчки. Чонкін махав мітлою і боязко, але не без цікавості позирав на Запятаєва. Як людина з конкретним баченням він спробував уявити собі озброєне до зубів воїнство і маленького Запятаєва, який розмахує своїм огризком.

– Це ж треба! – засміявся Чонкін. – Олівцем, каже, дивізію. Оце сказав!

– Якби ви послухали, – мовив Запятаєв ображено, – ви погодилися б, що в цьому нічого неймовірного немає.

– Ну, гаразд, катай, розповідай, – великодушно погодився Чонкін. Він зрозумів, що хоча Запятаєв, може, й псих, але в даних умовах, очевидно, нешкідливий. Чонкін поставив мітлу перед собою, сперся підборіддям на ручку й наготувався слухати.

Тепер Запятаєв комизився, кажучи, що Чонкін відбив йому бажання. Та все ж, очевидно, дуже вже хотілося йому повідати комусь свою історію. Він чекав «вишки» і боявся, що ніхто ніколи не дізнається про його героїчну діяльність.

– Ну, то слухайте, – мовив він урочисто. – Ось у двох словах мій початок. Виходець з петербурзької дворянської, не дуже знатної, але заможної сім’ї. Дім з лакеями, боннами, власним автомобілем ще перед минулою війною. Я – гімназист, юнкер, підпоручик в армії Врангеля. Коли всі втекли, я лишився, аби продовжувати боротьбу з радянською владою, яку тоді

ненавидів навіть більше, ніж зараз. Перебрався до Москви, вигадав собі пролетарське минуле, вештався в різних колах, шукав собі подібних – безуспішно. Траплялася, щоправда, різна шантрапа, але це було зовсім не те, що я шукав. Одні писали мудровані віршики, інші потягували гашиш, ще інші захоплювалися повальним гріхом і спіритизмом. Декотрі відбивали на гектографі жалюгідні прокламації і з парою іржавих пістолетів готували військовий переворот. Ну і, звичайно, рано чи пізно всі потрапляли куди? На Лу-бян-ку. І поети, і спірити, й ті, що з револьверами. Я вчасно зрозумів: від таких треба подалі. Ні, я не здався, я хотів продовжувати боротьбу. Але з ким і як? Приглядаюсь, бачу: совєти з кожним роком все міцніють і міцніють. Реальної опозиції нема, таємна діяльність неможлива. Загальна пильність, усі один на одного доносять, чека кожного наскрізь бачить. Усе жахливо. Для серйозної боротьби потрібна організація, потрібні однодумці, та де вони? Нікому не можна відкритися, ніхто нікому не вірить. Я довго думав над тим, що відбувається, скажу вам одверто, я почав впадати у відчай. Якщо ніяка боротьба неможлива, то для чого я тут зостався? Аби стати таким, як і всі, і слухняно їсти з того ж корита? І тут я зробив відкриття, котре без зайвої скромності можна назвати яким? Ге-ні-аль-ним! Так, – сказав Запятаєв і щасливо засміявся. – Саме геніальним, на менше я не згоден. Ось ви, – він відстрибнув од Чонкіна і тицьнув у нього пальцем, – скажіть мені, що ви вважаєте основною особливістю нинішньої влади? В чому її достоїнство? Яка вона?

– Вона? – Чонкін замислився. – Ну, взагалі-то хороша.

– Дотепно, – посміхнувся Запятаєв. – Ну, а коли без жартів, я вам скажу по секрету… – Він наблизився до Чонкіна і, війнувши на нього духом гнилих зубів, стишив голос до шепоту: – Запам’ятайте раз і назавжди – основна, головна, чудова особливість цієї влади полягає в тому, що вона до-вір-ли-ва. Так, саме довірлива, – повторив він уголос і знову відскочив. – Ви скажете: я-а-а-к? – він вирячив очі і відкрив рота зображаючи неймовірне здивування Чонкіна. – А ось так, дорогий мій Іване… як вас?… Васильовичу… Саме так. Ви скажете, яка там довірливість, коли вона всіх у всьому підозрює, коли вона хапає і знищує головних своїх ідеологів і стовпів за найдрібнішою підозрою. Ви мені скажете – Троцький, ви мені скажете – Бухарин з Зінов’євим, ви мені скажете – Якір з Тухачевським. Так, звичайно, вона підозрілива, вона своїм не довіряє, але подібним до мене вона вірить як? Без-меж-но. На жаль, я зробив це відкриття не одразу. Я тоді уже був не в Москві, а тут, в області. Працював дрібним службовцем в одній важливій установі. У такій важливій, що навіть тепер боюся сказати. А керівником у нас був Рудольф Матвійович Галчинський. Не пам’ятаєте? Ну, був такий відомий більшовик, герой громадянської війни, особистий друг Леніна. Такий відданий, такий довірений, що він з-за кордону, розумієте, не вилазив. Добував якесь там військове обладнання, якісь секрети і, коли не помиляюся, керував загальною підривною діяльністю, тобто готував світову революцію. Дуже шкідлива була людина. І ось, коли я зробив своє відкриття, я його на цьому самому Галчинському й випробував. Взяв якось клаптик паперу, оцей самий огризок (він був трохи більшеньким), натяг на ліву руку рукавицю і написав: «Під час перебування в Англії Галчинський був завербований британською розвідкою». І підписав простенько, без вигадок: «Зірке око». Га? Як вам подобається?

Поступово Запятаєв розпалився, відкинув мітлу, розмахував руками, сам себе запитував і сам же відповідав, розбиваючи слова на склади. Сміявся, підморгував, при цьому одна половина обличчя, як на шарнірах, злітала вгору, а друга, навпаки, опускалася.

– Але тут… – Запятаєв помовчав і похитав головою. – Мене чекало перше випробування. Наступного дня я підійшов у якійсь справі до секретарки нашого начальника, до цієї чарівної тлустої свині Валентини Михайлівни Жовтобрюх, і кажу їй мимохідь комплімент: «Валентино Михайлівно, який прекрасний на вас жакет!» Сволота була неймовірна, але все-таки жінка. Вся зарожевіла, рум’янець крізь жир проступив: «Справді, вам подобається?» – «Чудовий, – повторюю, – жакет, і дуже вам до лиця». А вона так і розцвіла. «Це мені, – каже, – Рудольф Матвійович з-за кордону привіз». – «З Англії?» – питаю. «Ні, з Бельгії. А в Англії він ніколи не бував». – «Як? – дивуюся я. – А останнього разу?» – «Саме останнього разу він був у Бельгії та Голландії. До цього в Німеччині, у Франції і навіть у Канаді, а в Англії ніколи. Та що ви так зблідли? Що з вами?»