Претендент на престол (Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина - 2)
Шрифт:
Сидячи на табуретці, Чонкін намагався ухилитися від револьвера. Він одкидав голову і вдарявся потилицею об стіну. Цівка револьвера плавала перед очима, двоїлася, троїлася і викликала в переніссі відчуття нестерпної сверблячки. Чонкін морщився. Верхня губа його при цьому мимоволі задиралася, повзла до носа, відкриваючи рідкі зуби, що ніколи не знали щітки.
Червоне од збудження обличчя лейтенанта то затуляло, то відкривало портрет Сталіна з дівчинкою па руках. Сталін посміхався дівчинці і одним оком співчутливо косував на Чонкіна, ніби кажучи
Чонкін і не впирався зовсім, але зо страху у нього запав язик і не міг виштовхнути зовні жодного слова. Лейтенант же сприймав мовчання підслідного як нечувану нахабну впертість. І хоч би чоловік був, а то так, незглеба якийсь, з котрим, аби не обставини, можна чинити все що завгодно: можна посадити, можна розстріляти, а можна й просто випустити в ліс, на свободу, нехай живе собі на дереві, як мавпа.
– Встати! Сісти! – волав Філіпов. – Встати! Сісти! Встати! Сісти!
Чонкін підвівся, сів, підвівся, сів – діло звичне.
– Говоритимеш?
Чонкін мовчав.
– Руки вгору! Обличчям до стіни! Ти відчуваєш, падло, суко, чим це пахне?
Дулом револьвера він почухав Чонкіну потилицю, а коліном уперся в зад.
Чонкін відчував, чим це пахне, йому було жах як неприємно. Він уткнувся носом у стіну. Хотілося влипнути в цю стіну і просочитися крізь неї, але він мовчав.
Відчинилися двері. Чонкін краєм ока побачив – увійшла секретарка Капа. Нітрохи не здивувавшись тому, що відбувається, Капа відкликала лейтенанта в куток і зашепотіла щось, але що саме, Чонкін не втямив. Він розчув тільки, як лейтенант запитав: «А що їй потрібно?» – та відповіді Капиної не розібрав.
– Отож, – голосно і невдоволено мовив Філіпов. – Не дають працювати. Ходять, ходять, ходять тут різні…
Як будь-яка людина, котра поважає себе, лейтенант був певен, що лише він зайнятий справжнім ділом, а решта тільки й думають, як би самим нічого не робити й інших одривати від роботи.
– Опусти руки! – наказав він Чонкіну. – І не озирайся. Так і стій обличчям до стіни, доки я не повернуся.
З цими словами він вийшов.
Через певний проміжок часу, який можна вважати мізерним, лейтенант Філіпов з’явився на ґанку Установи і побачив Нюру, що стояла під деревом, на якому сиділа ворона. Тут між Нюрою і лейтенантом відбулася коротка розмова.
Повернувшись до свого кабінету, Філіпов застав Чонкіна так само, як і залишив, обличчям до стіни. Та навіть по стриженій потилиці підслідного було видно, що за час відсутності лейтенанта він багато встиг передумати.
– Повернись! – незлостиво наказав лейтенант, проходячи до свого столу. – Сядь! – кивнув він на табуретку.
Чонкін сів, шморгнув носом, а рукавом втерся.
– Ну то як, Чонкін, будемо зізнаватися у вчинених злочинах відверто і щиросердно чи будемо викручуватись, мовчати, брехати і намагатися обвести слідство круг пальця?
Чонкін ковтнув слину і промовчав.
– Чонкін! –
Він знову витяг нагана і злегка постукав по столу руків’ям.
– Визнаю, – ледве чутно сказав Чонкін і покірно кивнув.
– Так! – пожвавішав лейтенант і швидко записав щось до протоколу. – А в чому саме ви визнаєте себе винним?
– А іменно винним себе визнаю в усьому.
– Ну, що ж, тоді розпишіться ось тут.
І Чонкін розписався. Як умів. Довго виводив велике «ч», вмочив ручку в чорнило, написав «о», ще раз умочив, написав «н» – і так все прізвище через увесь аркуш. Лейтенант обережно взяв листок протоколу і довго дмухав на дорогоцінний автограф.
– От і молодець, – сказав він. – Хочеш яблучка?
– Давай, – мовив Чонкін, махнувши рукою.
5
Чонкіна потім запитували суворі люди: що ж ти, мовляв, так тебе й розтак, лопух ти такий, та як же ти одразу скис і під усім розписався?
– Перепудився дуже, – відповідав наш горе-герой і посміхався ніяково.
Йому казали:
– Та як же ж так, ти ж до цього проявив, можна сказати, чудеса героїзму.
– Свистів він усе, – мовив Штик.
– Хто? Я? – бив себе Чонкін кулаком у груди. – Та щоб мене… Ти запитай лейтенанта. Він же зна.
– Та кинь, – махнув рукою Штик. – Тепер усе зрозуміло. Прийшов, насвистів, з полком бився.
Чонкін страждав. Йому не так було досадно, що підписав він щось там, ображало те, що не вірили. Та й як після такого повірити? Хай би застосовували до нього якісь особливі покарання, заганяли б голки під нігті, прищемлювали дверима окремі тілесні органи, тут хоч дерев’яним будь, можеш не витримати. Але ж з ним нічого подібного не витворяли. Ну, тицьнули під носа револьвер, ну, хто ж заперечує, неприємно, звичайно, але терпіти все-таки можна.
А ось не витерпів, підписав, що під час відбування караульної служби не раз порушував статут, співав, нив, їв, палив, ходив до вітру, покинув пост, зійшовся з Ганною Бєляшовою, переніс об’єкт охорони, порушував форму одягу (з’являвся серед місцевого населення в самій білизні), пиячив, вів аморальний і навіть розбещений спосіб життя; дізнавшись про початок війни, не вжив ніяких заходів, аби з’явитися до місця служби, ухилившись таким чином від виконання свого військового обов’язку, що рівнозначно дезертирству.
Ось і розвіяно міф про легендарного героя Чонкіна. І розчарованого автора облягають сумніви, чи варто йому продовжувати життєпис цієї особистості. Автор знічений. Як бути і що діяти? Як звітувати перед суворим читачем? Адже він не тільки суворий, він довірливий. Ну, гаразд, змирився він. Хай цей Чонкін кривоногий та клаповухий, і голова завбільшки з кулачок, але ж недарма автор саме такого героя підсовує, мусить же він, оскільки героєм названий, подвиг якийсь значний звершити?
Так, мусить. Але побоюється. Чим більший подвиг, тим страшніше його здійснювати. 6