Претендент на престол (Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина - 2)

Войнович Владимир Николаевич

Дивлячись на ворону, Чонкін замислився. Це ж треба, думав він, скільки на світі всілякої тварі. І ворони, і собаки, й індики, і блохи, і люди, й гадюки, і риби, і всілякі павуки. І кожна твар для чогось живе і чогось хоче, а хто знає чого?

– Прізвище?

Чонкін здригнувся і, одірвавши погляд від ворони, перевів його на лейтенанта, який, звівши над папером ручку, дивився на Чонкіна очікувально.

– Чиє? – здивовано запитав Чонкін.

– Ваше, – терпляче пояснив лейтенант і вмочив ручку в чорнило.

– Наше? – ще більше здивувався

Чонкін. Він думав, можливо, самовпевнено, що його прізвище лейтенанту відоме.

– Ваше, – повторив лейтенант.

– Чонкіни ми, – скромно мовив Іван і позирнув на лейтенанта боязко – може, щось не так.

– Через «і» чи через «и»?

– Через «чи», – сказав Чонкін.

У кабінеті лейтенанта була цілком весела (не порівняти з камерою) обстановка. Потріскувало полум’я у високій круглій металевій грубці дореволюційного зразка, з написом у вигляді еліпса: «Железоделательный заводь Кайзерлаутерна». Хвилі тепла накочувались на Чонкіна, хилили до сну, і запитання лейтенанта здавалися зайвими і навіть, можливо, недоречними.

– Рік народження, освіта, національність, соціальне походження…

– Що, що? – перепитав Чонкін.

– Батьки ваші хто?

– Так же ж люди, – відповів він, не розуміючи суті запитання.

– Я розумію, що не корови. Чим займаються?

– У гробу лежать.

– Тобто померли?

Чонкін позирнув на лейтенанта здивовано: що він, дурний чи так прикидається?

– Невже живі? – сказав він і скорчив міну, що зображала крайню межу подиву.

– Чонкін! – підвищив голос лейтенант. – Припиніть блазнювати і відповідайте на запитання, які вам ставлять. Раз батьки померли, то так і треба сказати – померли.

– Отож… – начебто шукаючи підтримки, Чонкін озирнувся на грубку, далі на портрет Сталіна. – Аби ти питався, які вони, я б тобі сказав: мертві. А ти питаєш, чим займаються…

– Не ти, а ви, – поправив лейтенант.

– Ми-и? – перепитав Чонкін, заплутавшись до решти. – Ти про кого питаєш?

– Я кажу, Чонкін, що до слідчого, тим паче до старшого за званням, треба звертатися на «ви». Ти мене зрозумів?

– Зрозумів, – сказав Чонкін, утім, не дуже впевнено.

– Ну, гаразд, – мовив лейтенант. – Облишмо це. Перейдімо до іншого. Скажи мені, як ти опинився в селі Красне?

– Як опинився?

– Еге ж.

– У селі Красне?

– Ну, так, так, – повторив лейтенант дещо роздратовано. – Як ти опинився в селі Красне?

– Ніби ти не знаєш.

– Чонкін! – лейтенант грюкнув по столу кулаком.

– А шо Чонкін, шо Чонкін? – став гніватися й підслідний. – Нібито сам не знаєш, як солдат опиняється де-небудь. Старшина послав.

– Який старшина?

– Ха, який! – Чонкін розвів руками і знову глипнув на грубку, на Сталіна, на дівчинку, ніби закликаючи їх у свідки безмежної тупості лейтенанта. Не знає, який ще може бути старшина.

– Ну, оцей-о, – мовив він. – Ну, як його… Ну, Пєсков же.

– Отже, старшина Пєсков? – перепитав лейтенант, записуючи. – Перевіримо. А може, не було ніякого старшини,

га, Чонкін? – Філіпов хитро глянув на Чонкіна і підморгнув. – Може, ти сам утік? Може, ти так вирішив, хай, мовляв, Вітчизну захищають всілякі дурні, а я, розумник, я краще з бабою десь полежу. Може, так діло було?

– Нє, – похмуро відказав Чонкін. – Не так.

– А з якою ж тоді метою ти поселився у Бєляшової?

– У Бєляшової?

– Так, так, у Бєляшової. З якою метою ти у неї поселився?

– Так же ж з метою, щоб жити з Нюркою, – пояснив Чонкін правдиво.

Лейтенант підвівся і ногою відсунув стільця до стіни. Він не був вдоволений результатами допиту, який набував безглуздого напрямку. Лейтенант нервував. Він тільки-но вранці повернувся з області, де підполковник Лужин цілу ніч виймав з нього душу, в’їдливо випитуючи всі подробиці і деталі того випадку, коли оперативний загін під керівництвом Філіпова у повному складі був захоплений одним кепсько озброєним червоноармійцем.

– Жахлива історія, – сказав Лужин. – Ні, я цього зрозуміти не можу. Тут щось не те. Щось ти від мене приховуєш. Може, ти це зробив навмисне, га?

– Навіщо? – запитав Філіпов.

– Аби я знав навіщо, – зітхнув Лужин, – я б тебе розстріляв. Я цього не роблю тільки тому, що не хочу привертати до цієї справи уваги. Тому що з мене тоді також спитають. Отож іди поки що, але пам’ятай: я можу передумати.

– А як же бути з Чонкіним? – запитав лейтенант.

– З Чонкіним? – перепитав Лужин. – Як бути? Оформити як дезертира і – в трибунал. Справу не роздувати, нікого не втягувати. Але щоб я прізвища Чонкін ніколи більше не чув, ніде.

Філіпов повернувся в Долгов на світанку невиспаний і злий. Йому хотілося дійсно покінчити з цим Чонкіним якомога швидше, а для цього одержати від нього потрібні свідчення. Але Чонкін явно над ним знущався і корчив дурня.

– Ну, що ж, – мовив лейтенант, наближаючись до Чонкіна, – усе більш-менш ясно. Неясно тільки одне, як ви, радянська людина з простої селянської сім’ї, докотилися до того, що тепер сидите в тюрмі, як це зрозуміти, га, Чонкін?

Чонкін стенув плечима і хотів сказати, що він і сам не розуміє, як же це справді сталося, але нічого не сказав, бо раптом побачив перед собою цівку спрямованого на нього револьвера.

– Застрелю-у-у! – завив лейтенант.

Чонкін інстинктивно смикнув головою і вдарився потилицею об стіну.

У кабінеті одразу стало ніби незатишно. Від револьвера йшов дух рушничного масла і смерті.

– Зараз, суко, падло, випущу в тебе всю обойму! – звірів на очах лейтенант. – Та я тебе… в рот, і в ніс, і в печінку!..

Тут автор вимушений зупинитися у повному безсиллі. Боячись образити моральні почуття читача, він і подальшу мову лейтенанта не може відтворити інакше, ніж крапками, а окремі прийнятні слова, що випадково в ній траплялися, наводити нема ніякого резону, бо, вирвані з контексту, вони не передають ні глибини, ні яскравості, ні навіть смислу вжитих у даному випадку висловів.