Претенденти на папаху
Шрифт:
Тепер же, полишаючи «Фіндіпош», мав вигляд безтурботного джиґуна, якому море по коліна.
— Кланяйтесь Стратону Стратоновичу, — попросив він Ховрашкевича, — і передайте йому, що сьогодні він не зможе побачити мене на роботі, навіть якщо дуже захоче…
— То в тебе, напевне, кущове засідання? — вколов його Ховрашкевич.
— Кущі вимерзли, а плід на пагінцях визрів…
Ховрашкевич нічого не зрозумів і для чогось почав хрумтіти суглобами пальців.
— Не зводьте себе з життя, Михайле Танасовичу. Життя це зробить без вас. Думайте про майбутнє відкриття і свій геній, якого не можна ховати від людей. Це не золото — його в землю не закопаєш…
У темному коридорі суду він ледве не збив
— Оце твій тато, — жорстоко, як здалося йому, пожартувала вона, коли Євграф пройшов повз неї, мов корабель повз буйок. — Ні здрастуті, ні досвідання, і вообще, — звернулася вона до малюка, щільно загорнутого в теплу верблюжу ковдру. — Інтєлєгент собачий!
Зустрівшись із суддею, Сідалковський кивнув їй головою й подарував свою найдорожчу посмішку, ніби підкреслюючи: «Якщо хочеш бути багатим, ніколи не будь скупим». Але на судді, здається, не було обличчя, а через напускну маску, що вона натягла на себе, не проникало ніщо. Спокійно й звично, як молодий, але вже досвідчений грабар, вона повернулася й пішла своєю дорогою.
Коли виступала адвокат (сущий Ціцерон — тільки з жіночим голосом), Сідалковському несподівано спало на думку встати, вийти на трибуну, чесно в усьому зізнатися і оголосити дитя своїм сином, Ію — дружиною, а матусю Карапєт — двічі законною тещею. Серце забилося прискорено і разом з перегоном крові по судинах почало виганяти й воду — у вигляді поту й таких мініатюрних сльозинок з куточків очей, що без мікроскопа їх неможливо було помітити.
Раптом схлипнув Грак. Суддя швидко зиркнула на нього й перевела погляд на Сідалковського, ніби чекаючи, що й той заплаче. Її вичікувальний погляд ніби говорив: «Ніколи не думала, Сідалковський, що ви на таке здатні… У вас такий благородний і невинний вигляд. Мені вже здається, що дитина не ваша…» — «Ви знаєте, наші думки збігаються», — відповідав він їй заочно. «Ви, Сідалковський, мені подобаєтесь. У вас є Щось таке, що притягує… І розмовляти з вами — все одно що ковтати з індійським чаєм найулюбленіші тістечка, знаючи наперед, що це небезпечно для фігури…»— «Нічого страшного, — посміхався їй Сідалковський. — Задля задоволення можна на деякий час і зіпсувати фігуру…»
Судді раптом стало ніяково, вона відвела очі від Сідалковського і знову набрала кам'яного виразу, який застиг на її обличчі так швидко, як гіпс найвищої марки. Сідалковський тим часом не спускав з неї очей, ніби хотів розтопити гарячими поглядами її холодну маску, і тихо шепотів, немов гіпнотизуючи: «Якщо я виграю процес, то одружуся з тобою. Навіть у тому випадку, якщо мені доведеться ще раз сидіти в залі суду — на процесі, абсолютно протилежному оцьому».
Тепер він знову стояв на трибуні і вкотре чув оте: «Отже, ви, Сідалковський, категорично заперечуєте?» Здавалося, він до всього збайдужів, на всі запитання відповідав автоматично. Виринув на світ і отой папірець, який важив більше, ніж дитина. Суддя раптом почала завдавати болючих і таких різких ударів, що Сідалковський аж очі заплющив. Так його били колись тільки в Одесі на знаменитій Дерибасівській, де почалися його перші юнацькі зальоти…
Після повернення з Генуї, куди він ходив юнгою на каботажному судні торговельного флоту, його й кількох молодих матросів запросив до себе в гості старпом. Це був міцно збитий моряк років тридцяти трьох. Урівноважений, з лагідним, як море в штиль, обличчям, добрим серцем і приплюснутим носом боксера-професіонала. Окрім добродушного й спокійного характеру, притаманного всім сильним людям, він мав ще таку милу й таку вродливу дружину, що в Одесі тоді казали: якщо Еліана (таке дивовижне, як і вона сама, було в неї ім'я, привезене батьком моряком десь із-за синіх морів) йде по Дерибасівській, то їй у кільватер вишиковуються всі чоловіки. Навіть
Про Капітона Івановича (саме так звався за паспортом старпом, а в камбузі на нього усі казали «Капітан» — і цим викликали деяке незадоволення у справжнього капітана, який писався з маленької літери) говорили, що після кожного плавання він хоче мати від Еліани дитину. Бо кожна дитина здавалася йому золотим якорем, який міг утримати Еліану від усіх вітрів і штормів у тихій і затишній гавані — на тінистій вулиці Одеси недалечко від сонячної Аркадії…
От саме тоді Еліана й накинула своїми великими й лагідними очима, як теплі хвилі Чорного моря у світанковий липень, на красиву форму юнги. Після того погляду Сідалковський (здається, вперше, але точно — востаннє) почервонів, зрозумівши, що заради Еліани він ладен і позбутися закордонного паспорта, і навіки залишитися в Одесі, навіть якщо проти його тимчасової прописки буде паспортний стіл з усім наявним там штатом…
Суддя говорила щось переконливе і аргументоване, але Сідалковський тільки третім чи четвертим чуттям зрозумів, що його карта бита. Бо в ті хвилини перебував на розі Дерибасівської й Чичеріна. Саме там до нього підійшов старпом і спокійно, здавалось, навіть Лагідно промовив: «Так що, граф?!» Він ще щось питав, але професійні удари, які майстерно падали на красиве обличчя Сідалковського, вибили ті запитання з його пам'яті назавжди. Єдине, що Євграф пам'ятає,— це те, що він так і не дав ніякої відповіді Капітону Івановичу…
Ось і зараз, отут в суді, він знов відчуває, як під схвальний гул «дітей сонця», як називав пенсіонерів Стратон Стратонович, суддя невеличкими, але гострими кулачками професійно вибиває з нього добре завчені фрази. Сідалковський пам'ятає, що й тоді, коли його бив старпом, натовп схвально гудів: «Так йому, так! Дай йому ще! У дихало бий! Що ти товчеш йому пику — в дихало! По щелепі!» І це кричали люди, котрих ні він не знав, ні вони не знали його. Просто були певні: коли б'ють, то б'ють заслужено…
Піт заливав його білосніжну сорочку, обпікаючи холодом не лише тіло, а й душу. А суддя все допитувалася:
— Чого ж ви, Сідалковський, мовчите?
Він підвів очі і глянув на неї, як крізь морську пелену. Трибуна здалась йому вахтенним містком. Його корабель пробивався крізь туман, що повис густою заволокою над морем, йшов кудись наосліп, а тільки вирвавшись на широкий простір, Сідалковський помітив золоте дно під голубими водами: «Сідаю на мілину!»
— Я вас востаннє запитую, — повторила суддя.
— А йому нічим крити! — почув він віддалений голос матусі Карапєт. — І вообще, скільки з ним можна чирикатись?
— Що ж ви, Сідалковський?! — це голос його адвоката. «Як його, цікаво, звати? Хоча яке це тепер має значення?..»
— Я вас запитую, Сідалковський, — слова пролунали тихо, по-жіночому м'яко.
«Ось звідкіля такі дивовижні асоціації з морем, з туманами…»— подумав Сідалковський. Він, уперше забувши про свою інтелігентність, витер піт з чола рукавом, подивився на суддю. Тепер вона сиділа між трьох крісел з високими спинками одна. «Цікаво, а де народні засідателі? Де прокурор? Чого тільки суддя?»