Претенденти на папаху
Шрифт:
Зачинивши купе, він почав шепотіти їй не просто теплі, а гарячі слова, називаючи її своїм єдиним сонечком, що не лише зігріває його, а й тримає на цьому світі. Вона дивилась на його засмаглі влітку і взимку руки, міцну й красиву шию і намагалася йому повірити:
Сідалковський і справді ніби постійно перебував під благотворним сонячним промінням.
Щоправда, за останні дні він відчув і кілька опіків, але Ядвіга про те не знала, а сам Євграф прагнув якомога швидше забути про те. Сьогодні, наприклад, він уже не згадував, що вчора був у нарсуді, де днями продовжать розгляд його справи. Матуся Карапєт, позбавлена слова на суді як родичка позивачки, перехопила суддю в коридорі одразу
— Моя мила, — шепотів Сідалковський.
Однак його дії здалися Ядвізі на даному етапі передчасними.
— Отак зразу? — запитала вона, не пручаючись.
— Люба моя, життя у вагоні — це темп. Особливо у молодят. І чим менше опору…
— Ти говориш зі мною, як з дівкою, Євграфе, — докірливо зауважила вона.
Він і сам відчув, що його підводить професіоналізм, напружив пам'ять, згадуючи свої перші кроки, й почав їх (хоч і не щиро, але майже точно) копіювати…
Поїзд мчав на Вапнярку, вицокуючи колесами бадьорий ритм. Але не так стукіт коліс їх дратував, як дерматинова затулка вікна, що постійно пружинила й повзла вгору, освітлюючи купе на кожній вузловій станції, де поїзд стояв так довго, ніби чекав пасажирів, котрі пішли повечеряти до вокзального ресторану.
— Скажи, Ядзю, — попиваючи холодний чай, шепотів він їй на вушко, — коли у нас народиться син, я повинен буду і його, як тебе, називати любчиком чи всю свою любов зосереджувати тільки на тобі?..
— І на мені, мій коханий, і на синочкові…
— У такому разі ти мене позбавляєш права на однолюбство…
— А ти запам'ятай, мій графе, що жінка завжди каже одне, а робить інше…
— Я це пам'ятатиму все своє молоде життя.
— Тобі не хочеться спати, Євграфе?
Він у темряві заперечливо похитав головою.
— Ти, певне, хвилюєшся перед приїздом у рідні місця?
— Хвилююсь, люба. Але я ще більше хвилююсь, коли я з тобою…
Він сказав щиро, маючи на увазі те, що ніяк не наважувався їй сказати. «Боїшся сказати чи втратити?» — запитував сам себе. І сам собі відповідав: «І те, й друге».
— Чого ж зі мною хвилюватися? — ні про що не здогадуючись, куйовдила вона йому зачіску, яка втратила свою вишукану форму одразу ж після перших сутінків у вагоні.
— Мені здається, Ядзю, що я тебе загублю, не встигнувши знайти… — почав підготовку він.
— І від цього у тебе безсоння?
— За профілем моєї роботи, — якої саме роботи, він не уточнював, — мені, Ядзю, так часто доводиться міняти ліжка, що я не встигаю до них звикати, а тільки цим можна пояснити моє активне безсоння…
— То я гадала, що ти скажеш щось оригінальніше і приємніше для жінки. Ти завжди так красиво говориш… А цього разу… Це якось так не схоже на тебе…
— Бачиш, моя люба, коли ти раптом пізнаєш щастя, у яке ще не віриш, то тобою керує серце, розум тимчасово спить. І коли це щастя таке, як ти, то я остаточно розгублююсь…
Прокинувся він майже опівдні. Ядвіга уже давно стояла, похитуючись в такт ході поїзда, біля дзеркала. Розчісувала свої золоті коси, поглядала на Сідалковського, на його красивий сон і не могла сказати, що він ніяк не може звикнути до абсолютно нового ліжка…
У Вапнярку прибули під вечір. На привокзальній площі, звідки кілька років тому виїхав у широкий світ Сідалковський, було тихо, засніжено і трохи сумно.
Сідалковський водив Ядзю кращими вулицями Вапнярки. Спочатку показав, де він навчався, звідки його дорога пролягла у далекий незвіданий світ — Одесу. Потім повів до свого вчителя з німецької мови, якого колись прозивали «Фройндшафт», вважав його найінтелігентнішим чоловіком у селі (а про рідного дядька, що працював конюхом у місцевому колгоспі, скромно забув).
Спали в Івана Івановича — так звали товариша Фройндшафта. Дізнавшись, що Ядзя — полька із самої Варшави, Іван Іванович забув німецьку мову і намагався перейти на польську, яку він знав там само, як і Сідалковський.
Після третьої чарки, коли Ядзя скинула чобітки й почала сушити ноги біля грубки, Сідалковський попросив пробачення у господарів та Капітульської — сказав, що хоче на півгодинки забігти до свого шкільного приятеля, — і, перекинувши шарф на плечі, вискочив з низької сільської хати, яка, обклавшись цеглою, зовні виглядала солідно й величаво.
До приятеля Сідалковський не пішов. Залишаючи глибокі сліди в снігу, попрямував на старе вапнярське кладовище. Десь тут була похована його мати…
Він довго блукав поміж засніженими гробками. Старий сторож, дід Тимофій, у якого сльозилося на вітрі одне око, довго придивлявся до Сідалковського.
— А кого ти шукаєш, чоловіче?
— Могилу Мотрі Сідалко, — оглянувшись, тихо промовив він, соромлячись своїх слів.
— Кого, кого? — дід Тимофій, очевидно, був не тільки підсліпуватий, а ще й трохи глухуватий. — Зайди з правої сторони і крикни мені в оце вухо, — вказав він скоцюрбленим від часу й праці пальцем.
— Мотрі Сідалко! — з наголосом на «о» гукнув, ще раз оглянувшись навколо, Сідалковський.
— То це ти її син будеш?
— То не має ніякого значення, діду…
— Родич? — не почув відповіді сторож.
— Родич, родич! Знаєте, то покажіть, не знаєте, то йдіть до церкви — сам пошукаю.
— Як не знать? Я тут усіх знаю. Не перший год замужем! Он її могилка! Уже й запала. Нікому доглянуть. Синок десь повіявся. По морях чи по окіянах. А вона тут сама лежить…
— Спасибі, діду, — кивнув Сідалковський. — Ви тут залишайтесь. Далі не йдіть. А то сніг глибокий…
— Та чого там! Я ж у чоботях! Он ти в черевичках модних, і то… Нам не привикать. Не перший год замужем!
Дід починав дратувати Сідалковського. «Якраз нікого нема, вечоріє… Так ні, чорти пруть за мною цього пенька старого…»