Претенденти на папаху
Шрифт:
— За які гроші і ким були куплені німецькі меблі «Агнеса», що стоять у вашій квартирі? — до Сідалковського тільки тепер дійшов справжній смисл цього питання. — Чому саме на це запитання ви не бажаєте відповідати?
— Я задумався, — ляпнув він з трибуни.
У залі зареготали. Сідалковський поморщився.
— Гарнітур купив я. За свої гроші!
— А ось ця квитанція, — підняла суддя папірець, якого так боявся Сідалковський, — свідчить, що меблі куплені Надією Карапетян.
— Справа в тому, — перейшов Сідалковський на звичайну мову — без фраз і афоризмів, — що на
— Нас не цікавить, де перебував ваш Стратон Стратонович, — перебила його суддя, якій, очевидно, прийом із затягуванням часу теж був знайомий ще відтоді, коли вона навчалась на юридичному факультеті.
— Це має пряме відношення до нашої справи, — набрався нахабства Сідалковський. — Мені потрібна була довідка для придбання меблів у кредит, а печатку Стратон Стратонович на два тижні забрав із собою. Без такої печатки й підпису керівника установи…
Мова Сідалковського поступово почала вирівнюватися, як залізний шворень під тиском молотка. У його словах звучала певна переконливість і логічність. Неспокійно засовалась на стільці адвокат Ії, ніби хвилюючись за обіцяний гонорар у разі виграшу процесу.
— І от саме тоді, боячись проґавити меблі… Ви ж знаєте, у нас із меблями — тимчасова проблема…
— Проблема меблів справи не стосується, — сердито перебила його суддя.
— Саме тоді я звернувся до Ії…
— Надії,—внесла поправку суддя. — Надії Карапетян.
— Так, Надії Карапетян… з проханням, щоб вона взяла довідку в себе на роботі… Що вона й зробила. Так на її місці зробив би кожний, — по-газетному закінчив він.
— Хто платив за меблі?
— Я! Хто ж іще може платити за мої меблі?
— Ах ти ж мерзотник! — раптом почув Сідалковський і подумав, що одні й ті ж губи, навіть такі ніжні, як у Ії, можуть так само легко вимовляти і хороші, й погані слова.
— Позивачко Карапетян! Прошу не заважати суду! — строго мовила суддя і знов повернулась до Сідалковського. — 3 вашої репліки я зрозуміла, що за ці меблі гроші платили теж ви?
— Так, — відповів Сідалковський, хоч і відчував що зараз корабель знову наскочить на невидимі для ока рифи.
— Чим же тоді пояснити, або скажемо точніше, як ви поясните суду, що ці гроші в касу постійно вносила Надія Карапетян?
— А де він ті гроші, шарлатан і аферист, міг узяти? — подала й собі голос матуся Карапєт і тут же поплатилась тим, що суддя назвала її на ім'я й по батькові — Євдокією Капітонівною, хоч нові знайомі по залу уже давно знали, що її звуть Муся.
— Ми, як вам відомо, — почекавши, поки суддя заспокоїть матусю Карапєт, продовжив Сідалковський, — до соціології займалися у «Фіндіпоші» селекцією: схрещували ондатру з їжаком…
У залі знову прокотився смішок.
— Це суду не стосується, Сідалковський, — обірвала його суддя, яка, видно, в слові «схрещування» вловила якийсь нездоровий натяк чи насмішку. — Суд цікавить, чому гроші за ваш гарнітур платила Надія Карапетян?
— У
— У вас не було грошей, а не часу, і ви вели спільне господарство! — кинула й своїх кілька слів адвокат і цим самим підставила Сідалковському ніжку: це був той випадок, коли йому та ніжка, хоч і жіноча, не дуже сподобалася.
— Так, платила вона, але гроші мої… З'ясувавши ще якісь дрібнички з Ією, суддя підвелась
і спрямувала свою ходу (Сідалковський відзначив про себе, що досить-таки звабливу) в радчу кімнату.
— Знову запахло кавою, Грак, — тихо прошепотів він, підбадьорюючи сам себе.
— Спочатку пахне кава, а потім пахнуть гроші! — відповів йому так само тихо Грак.
— Не каркайте, ви ж не ворона — грак! — І поцікавився: — Як вам суддя?
— Місцями непогана!
— Фу! Грак! Як негарно з вашого боку. Особливо в тому випадку, якщо цей процес буде за мною. А втім, що з вас візьмеш? Я й забув, що у вас ветеринарна освіта…
Сідалковський замовк на півслові. До високого столу піднімалася суддя. Що вона там читала, що говорила — Сідалковський не чув. Був певний в одному: процес програно. І програно безповоротно…
РОЗДІЛ XXX,
Іраклій Йосипович Понюхно ходив по фіндіпошівських кабінетах і формував громадську думку.
— Стіни вуха мають, — казав він. — Найкраща анкета в Мамуні.
— Мамуня — це бандит пера, — відповів йому Сідалковський і демонстративно зачинив перед Іраклієм Йосиповичем двері.
Він, як і решта фіндіпошівців, знав: Понюхно хоче випити за чийсь рахунок. Для цього він вдавався до напрочуд одноманітних засобів: мовляв, я тобі перший сказав, що матимеш премію; або: у тебе найкраще гасло, це я підказав Стратону Стратоновичу… «Йде на жертву!» — коментував у цих випадках Сідалковський. І кожен, пам'ятаючи, що Іраклій Йосипович, як учений секретар, має якесь відношення до розподілу преміальних, мусив ставати такою жертвою. Тим більше, що Понюхно був членом жюрі по преміях і завідував сектором громадської ради якості. Краще, добротніше, привабливіше — таким був девіз цієї ради.
Але сьогодні, як на те, Мамуні у «Фіндіпоші» не було. А Іраклій Йосипович зранку не знаходив собі місця. Усередині в нього пекло, він почував себе немов у пустелі Гобі, йому праглося джерел і родючих оаз…
Понюхно, як ми вже знаємо, був скупердяй, любив випити, але за чужий рахунок. Його робочий день розпочинався з відвідин усіх підряд кабінетів і обов'язкової фрази:
— А ви оце зараз, Євмене Миколайовичу, шашлика з'їли б?
— А чого б і ні? — перепитував Грак.
— А де ж його в біса взяти?